Театральний режисер Іван Уривський: Нам потрібен хейт, щоб "спускатися на землю"

2748
27 листопада 2021

Український театральний режисер Іван Уривський – один з наймолодших головних режисерів, який донедавна керував Одеським українським театром імені Василя Василька, зараз працює провідним режисером у Національному драматичному театру імені Івана Франка.

Іван Уривський – один з наймолодших лауреатів  престижної державної театральної премії імені Леся Курбаса, заслужений артист України. 

Цієї осені він разом з акторами представляв Україну, зокрема свою виставу "Лимерівна" на міжнародному театральному  фестивалі Mitem у Будапешті. Попри геополітичні колізії між Угорщиною і Україною, театр став своєрідною дипломатичною місією.

Столичні франківці після успіху "Лимерівни" в Угорщині отримали нові запрошення на європейські театральні фестивалі. А Іван Уривський – пропозиції на постановки в Європі. 

Для "Української правди. Життя" режисер розповів про те, чого бракує нашому театру, користь хейтерів і майбутню прем'єру п’єси "Безталанна", яку вже 2 грудня побачить глядач.

 Режисер Іван Уривський. Фото: Ірина Рогава

– Ваша вистава "Лимерівна" нещодавно була на Міжнародному театральному фестивалі VІI. Madách International Theatre Meeting у Будапешті. Як сприймали Україну?

– У Будапешті дуже красивий і потужний театр у всіх сенсах. Виставу грали з субтитрами, а після – обговорювали з глядачами.

Попри те, що п'єса не дуже відома, сама історія, що є у виставі, зрозуміла для глядача незалежно від географії. Вистава має сильну візуальну складову, тому вербальний компонент не головний. Також у залі була присутня українська діаспора, яка знає українську мову.

Довідка: "Лимерівна" – драма Панаса Мирного. В основі сюжету п'єси – однойменна народна балада про Лимерівну. Бідна мати, вдова примушує дочку Наталю відмовитися від бідного, але коханого Василя і вийти заміж за нелюба Карпа, сина багатої.

– Чи склалося у вас розуміння того, як уявляють український театр у Європі? 

– Нас сприймали дуже тепло. Але по-перше, український театр сам по собі дуже різний. По-друге, не важливо – це театр з України, Польщі чи Німеччини, бо головне – яка саме вистава – за естетикою, темою, формою.

Сподіваюсь, що з часом наші вистави будуть більше подорожувати Європою, і тоді ми можемо скласти повноцінну картину. 

– А який український театральний продукт може зацікавити  Європу? 

– А що таке "європейський театр"? Це ж не суто інший світ. І Україна також частина Європи. Думаю, що не варто відокремлювати нас і Європу.

За Україною спостерігають багато держав, тому мені важливо показати через вистави автентичність нашої потужної драматургії. Звісно, нам слід ще багато розвиватися  і вдосконалюватися, більше їздити і дивитися. Але будь-яка вистава, що має попит у нас, має всі шанси бути затребувана і за кордоном.

– Тобто говорити про те, що є певні маркери європейського театру, некоректно?

– У технологічному плані європейські театри потужніші, ніж українські. Стосовно творчого наповнення, тобто вистав, то нам треба робити так, як ми самі відчуваємо театр, спиратися на власний досвід.

Кожна держава відрізняється за менталітетом: нам теж слід на це зважати та іти від свого коріння.

 Вистава "Лимерівна". Фото: Валерія Ландар

– Крім фестивальної географії, за останні роки у нас спостерігається така собі "театральна децентралізація": режисери ставлять вистави в інших містах, актори теж намагаються їздити. Наприклад, ви працювали у Одесі, де зараз залучають режисерів з Києва, Івано-Франківська. 

– Це круто, бо треба ділитися досвідом: там працюють такі ж люди, як й усюди. І публіка прагне бачити різні вистави, любить театр.

Взагалі це нормальна практика. Сподіваюсь, що вона буде поширюватися і поглиблюватися.

– Чому ви пішли з Одеського театру?

– Напевно, прийшов час. За часів студентства моя художня кервіниця говорила, що спочатку треба поїхати на периферію – набратися досвіду, "зробити" собі ім'я і повертатися до Києва.

Я поставив свою першу виставу у столичному театрі "Золоті ворота", а потім поїхав до Одеського театру. Це для мене був цікавий шлях тривалістю п'ять років – створено вісім вистав,  там став головним режисером. Складно виділити якусь конкретну причину – чому пішов, бо співпало багато факторів. 

– А чи вплинули на ваше рішення піти з театру критичні статті у місцевій пресі?

– Ні. Це було досить смішно, тому що я сприймаю їх іронічно. Коли на початках кілька видань писали погано про перші вистави – це трохи задівало, але згодом вже викликало усмішку.

Писали, щоб образити. Якщо так пишуть, значить я щось правильно зробив. 

– Як ви ставитися до хейту, наприклад, у соцмережах?

– Думаю, що він потрібен. Неможливо всім подобатися. Тому одним вистава подобається, іншим – ні. Я – за баланс. Завжди чекаю і, навіть, знаю хто напише негативний відгук.

– Тобто в нас є театральні хейтери?

– Є люди, яким не подобається те, що я роблю. І я поважаю таку думку. Інколи мені теж не подобаються мої вистави. Але ніяких "чорних списків" в мене немає, бо кожен робить те, що хоче – це його життя і відповідальність. 

– Навіщо нам потрібен театральний хейт?

– Щоб "спускатися на землю" (усміхається – ред). Не може бути постійн  все добре і добре, а тут раз – і негативний відгук.

– Наскільки ви почуваєте себе "своїм" у театрі Франка?

– Мене тепло прийняли у колективі. Комфортно почуваюся у робочому процесі: з акторами, цехами, керівництвом. Зараз репетируємо "Безталанну" – це кайфове відчуття сильно мотивує працювати ще і ще.

– Чим саме вас зацікавила "Безталанна"? Ви відразу визначилися  з виконавцями?

– "Безаталанна" – це ще моя студентська любов. Коли готувався до вступу, то треба було складати ЗНО, тобто прийшлося читати українську літературу, бо у школі в мене була "трійка" з цього предмету. "Безталанна" Карпенко-Карого припала мені до душі, зачепила.

Вже ставши студентом, хотів поставити "Украдене щастя" і "Безталанну". Так склалося, що у Театрі  імені Франка є актори, з якими це можна точно зробити. Тому і сам розподіл ролей – це частина концепції вистави. Сподіваюсь, що всі актори (там два склади) зіграють премєрні покази.

 Репетиція прем'єрної вистави "Безталанна". Фото: Юлія Вебер

– Про що вистава?

– Для кожного глядача це буде своя історія. Я ніколи не приступаю до вистави з думкою – ось це буде про це і оте. Ні. Це історія, яка несе за собою теми багатьох ланок нашого життя.

"Безталанна" – це проста, але магічна сучасна історія про стосунки між людьми. 

– Для глядача прем'єра – це зазвичай довгоочікуване свято. А який момент у створенні вистави є для вас найціннішим? 

для  Найдорожче – це команда, з якою працюю, бо ми всі разом переживаємо маленьке життя. І атмосфера має бути особливою, довірливою – це, навіть, більш важливо, ніж успіх вистави.

Перша точка – початок роботи над виставою, фінальна – прем'єра: між ними має відбуватися космос, від якого відчуваєш задоволення. Тобто премєра не настільки важлива, як подоланий шлях до неї. 

– Ви ставите українську класику: Панас Мирний, Леся Українка, Карпенко-Карий...

– Напевно, таким чином віддаю борги через те що, погано вчив і отримав трійку з української літератури у школі.

– При цьому не змінюєте текст твору. Як ви знаходите, умовно кажучи, "ключі" для осучаснення "шкільних творів"?

– По-перше, Панас Мирний і Леся Українка – це різні історії. По-друге, для мене ж важливим побачити конкретних акторів на відповідних ролях.

Створення вистави починається не з репетицій, а за півроку до прем'єри ми маємо показати макет керівництву. Увесь час вистава існує всередині мене: ідеї мізансцен, музика, сценографія – все приходить поступово і завжди послідовно.

Це має співвідноситися з нашою реальністю, зачіпати сучасну людину. Немає якогось універсального рецепту.

 Режисер: "Безталанна" – це проста, але магічна сучасна історія про стосунки між людьми. Фото: Юлія Вебер

– Які, на вашу думку, три головні проблеми притаманні українському театру?

– Проблем напевно безліч, як і здобутків, але мені важко про це говорити, оскільки треба мати інформацію в повному об’ємі, і тоді це була б дуже довга розмова.

Хотілося, щоб було менше негативу між людьми. Можливо, українському театральному середовищу не вистачає любові. Одна з актуальних наразі проблем для всіх – це карантин. Але попри це, український театр є, і це дуже тішить, що він живий.

– А що не так у нас з театральною освітою?

– Напевно, це теж одна з проблем. Наприклад, до того як я вступив до вишу, хотів бути актором кіно або телеведучим, але згодом сильно полюбив театр завдяки керівнику курсу.

Багато чого залежить від людини, яка навчається, від майстра. Але коли ти сам хочеш вчитися, розвиватися, то буде результат. Потрібні майстри, які будуть давати свободу. Театр не має правил і кордонів, ти повинен робити так, як саме ти відчуваєш. 

– Театр Івана Уривського – це про що?

– Про задоволення пошуку. Мені хочеться, щоб театр приносив правильний кайф, тому прагну рухатися до досконалої вистави.

Намагаюсь змінювати стилістику свої вистав, шукаючи різне відчуття театру. Мій шлях – це знайти справжній смак театру.  

Ірина Голіздра, спеціально для УП. Життя

Вас також може зацікавити:

"Я – інший": чого може навчити інтеграційний театр

"Ідеальне завершення вистави – коли глядачі побилися". Як і чому режисер фільму УП "Треба ще вижити" знімає про важливе

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua