Хапаючи життя, як повітря: Вєра Бланш знімає Україну під час війни. ФОТО

30383
31 березня 2022

Воєнний Київ з його укриттями та опустілими вулицями, шлях, який долають біженці з атакованих росіянами українських земель, зосереджений ритм Львова, Івано-Франківська, Чернівців, інших міст невпинної волонтерської праці і прихистку для потерпілих, будні бійців ЗСУ та тероборони – Вєра Бланш фіксує реальність війни, якою накрило наш світ.

 Київ

Подорожуючи з міста у місто, до польського кордону і назад, до передової, залізницею, автівками, автобусами, вона всотує оком, камерою і серцем долі, стани і переживання людей України часу випробувань, втрат і метаморфози, часу нового самоусвідомлення в солідарності.

Ефектна висока білявка, навіть у чорному воєнізованому вбранні, вона виглядає індивідуально, розкуто, вільно. Акредитована у ЗСУ фотокореспондентка, Вєра Бланш починала працювати на території моди та мистецтва.

 Національний музей у Львові ім. А. Шептицького

Навчалась у Санкт-Петербурзькій школі фотографії, лондонському Central Saint Martins як стилістка, постановниця і фотографка. Співпрацювала з британським виданням Fucking Young, італійським Labotanica, українськими Vogue, Harper's Bazaar та Marie Claire.

Життя в Лондоні розгорнуло Вєру в бік мистецтва, в Україні вона знайшла натхнення в творчості Влади Ралко. А на минулорічному міжнародному симпозіуму "BIRUCHIY 021. Час, що не втрачено" в Приморську на Азовському морі, в спілкуванні з фотографом Олександром Глядєловим, кінорежисером Іваном Сауткіним, художником Олексієм Саєм та іншими митцями з України, Іспанії, Білорусі, відкрила нове розуміння власної творчості. 

"Я обожнюю Лондон, фешенебельний, сповнений стилю, де на кожному кроці можна зробити кадр, гідний найвибагливішого глянцу, – говорить Вєра Бланш, – Цього мені не вистачало в Україні і я вирішила знайти своє візуальне рафіноване укриття в середовищі художників. Але відкрила щось зовсім інше, що виявилося набагато сильнішим та важливішим для мене – безцінність буття, красу вітальності в усіх її проявах.

Щовечора в санаторії "Райдуга", локації нашої резиденції, ми говорили про історію і сучасність України, про Майдан і Крим, про тіні і драми минулого, як от колишня назва Приморська – Ногайськ, на честь народу, який колись там жив і був розчинений російсько-радянською імперією".

Фотографуючи учасників симпозіуму, життя невеличкого приазовського міста і його напівзанедбаних курортних зон, художниця розкривала актуальну для себе образну мову. Мінімум ефектів, максимум відкритості – до природного, живого, миттєвого. До спонтанності руху життя, який, на відміну від планів і схем, насправді формує сучасне, завдає майбутнє.

Герої тих кадрів Вєри ніби вийшли з кіно італійського неореалізму, котре перетворювало простих людей на кінозірок.

Вони сильні своєю беззахисністю, довірою до моменту. Як море, в цьому випадку – Азовське. Найменш глибоке на планеті, воно так само захоплюється своїми хвилями, відливами і припливами, як його більш могутні брати. Як захоплюється своїми емоціями і почуттями кожна людина.

У сьогоднішніх роботах Вєри Бланш люди і світ такі, як коли б вони не знали, що їх знімають. Прекрасно прості.

 Львів. Залізничний вокзал. Діти-переселенці

Приморськ нині окупований ворогом. Скасовуючи стереотип про розніжену приспану вдачу післярадянських курортних містечок, його мешканці виходили на мітинги, спротивом демонструючи себе загарбникам громадянами вільної країни, свідомими власної гідності і права на вибір. Як виходять на площі Херсона, Маріуполя, Славутича та інших захоплених карателями тюрми народів міст наші співвітчизники, попри кулі і сльозогінний газ, залякування, викрадення і терор.  

Нинішня перманентна подорож Вєри Бланш змученими шляхами України – данина поваги й любові до приморців і до всіх українців сьогодні.

"Кожен із нас має підтримати хоча б одну людину поряд. Це називається тримати стрій. Тоді ми ніколи не втомимось, все витримаємо", – звернулася до співгромадян міністерка з питань тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук. У кожному кадрі Вєри Бланш – ця мовчазна і промовиста підтримка. Підтримка самому життю.

 Зліва – поранений воїн, Івано-Франківськ. Справа – командир підрозділу територіальної оборони Івано-Франківська

Вміння сконцентруватися на деталях, фактурі, спіймати їх камерою так, що світлина визиває ніби тактильні відчуття, відтворює в застиглому зображенні порив вітру, навіює запах – тут в несподіваний спосіб розкрилося бачення Вєри, треноване фаховими зйомками моди.

Вишкіл акцентування спеціального, штучного, постановочного підкорився волі життя. Світлини Бланш – вперте протистояння війні, як смерті.

 Київ. Евакуація дітей від Хоральної синагоги Бродського

Художниця бореться за окрему мить, любе свідоцтво, видимий акт життя. Зберігає їх і навічно продовжує – в погляді воїна чи директорки мистецького центру, в коробках гуманітарної допомоги чи запрошенні до "Кави зі смаком милосердя", в кадрах роботи комунальників, в поодиноких продуктах на спорожнілих полицях магазину, які хтось залишив невідомому іншому, не забравши останнє собі.  

 Київ. Комунальні служби працюють

  Київ. Супермаркет "Сільпо". Продукти, залишені іншому

 Боєць териториальної оборони Львова
 Зліва – Кава зі смаком милосердя біля собору Успіння Пресвятої Богородиці (УГКЦ), Чернівці. Справа – Ляна Мицько, директорка Муніціпального мистецького центру, Львів

Як людина після задухи хапає ротом повітря, не може зупинитися в насолодженні ним, Вєра Бланш вловлює кожен образ реальності, творення, збереження, руху і розбудови, прориву із жахливого мороку війни.

 Електричка життя. Евакуація

У цьому ритмі, цим диханням живе вся сьогоднішня Україна, протиставляючи смертоносному кадавру імперії вічноживий дух свободи.

 Львів. Муніціпальний мистецький центр

Фінал цієї драми із тисяч тендітних, людяних кадрів можливий один: перемога живого. Перемога України. До неї мусимо здолати певну дорогу. Поруч і разом із нами на ній – художниця Вєра Бланш. 

 Львів. Національна Академія мистецтв. Плетуть маскувальні сітки для танків

Костянтин Дорошенко, спеціально для УП. Життя

Усі фото Вєри Бланш

Вас також може зацікавити:

Як живуть околиці Харкова. Фотоісторія

"Мамо, через скільки хвилинок закінчиться війна?": як українці ховаються від обстрілів та бомбардувань

"Лишила ключ сусідці, а через день її знайшли мертвою": історії українок з евакуаційного автобуса

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті