Євген Нищук: "Ми фактично руйнуємо одну з останніх імперій на планеті Земля"

Київ, вихідний день. За півгодини до вистави лунає повітряна тривога, а глядачі смиренно чекають відбою, прогулюючись у парку поруч з театром ім. Франка. Жага до мистецтва сильніша за війну. Майже за півтори години довгоочікуваний "відбій" і всі поспішають до театральної зали, де починається "Момент кохання". Народний артист України, міністр культури (2014, 2016-2019 рр) Євген Нищук зранку приїхав до Києва з Херсонщини, де служить у ЗСУ, щоб зіграти виставу. А наступного дня знову вирушає до побратимів. Колеги у театрі щиро радіють рідкісним зустрічам з ним, обіймають і вітають з визволенням Херсона.

УП.Життя поспілкувалося з актором і захисником Євгеном Нищуком про участь у обороні Київщини, події на фронті, українських воїнів та про те, як війна впливає на театр.

– Якою була Ваша реакція на події 24 лютого? Одразу пішли до тероборони?

– Усвідомлення того, що треба йти на захист країни, психологічно відчувалося ще до широкомасштабного вторгнення. У тому, що воно буде, я, на жаль, не сумнівався, з огляду на розвиток подій і заяви наших союзників. Але звичайно, як би ти не готувався, новини про бомбардування всієї України шокують і змушують до активних дій, прагнеш захистити своїх рідних.

У ті перші дні вступ до тероброни виявився ще тим квестом через величезну кількість охочих. А я чекати не хотів, і коли побачив, що формується добровольче формування "Вільна Україна", завзято до них долучився. За збігом обставин там було багато знайомих творчих людей, зокрема, оператори "Вавилону'13". Спочатку для мене шукали більш інформаційну роботу, але я потрапив до команди з досвідом роботи з безпілотниками у зоні АТО. Так у нас організувалася група аеророзвідки, яка практично з перших днів працювала на лінії Ірпінь-Стоянка-Буча-Романівка-Гостомель. Ми були на передовій, допомогали нашій арті, танкістам цілити по ворожим об'єктам.

Фото: З особистого архіву

– Цей напрямок Київщини був на той час одним з найгарячіших, що Вас шокувало там?

– Жорстокість. Велика кількість загиблих людей.

– Мирних жителів?

– І мирних, і рашистів.

Кожні 5-10 хвилин поруч розриваються снаряди, постійна небезпека. Знайти місце, де можна сховатися від обстрілів і виконувати бойові завдання з більш-менш безпечного місця - було непросто. Це були і підівали, і славнозвісний ТРЦ "Жираф", і комунальні підприємства. Згодом, коли ворог відступив, то я одразу поїхав по тих місцях, які ми бачили з висоти. Від побаченого жахіття розривалося серце.

До мене зверталися митці, знайомі - перевірити, що з їхніми рідними або будинками. Головний диригент Львівської опери Іван Чередниченко, який дізнався, що було вбито його батьків у Ірпені попросив мене перевірити - чи дійсно це так. На жаль, це виявилося правдою. Це все важко для людської психіки.

Або ж Бородянка. Ці зруйновані російськими авіабомбами будинки у середмісті. Велика кількість загиблих. І у центрі на площі - розстріляний бюст Шевченка. Я пропонував зберегти його саме у такому вигляді, адже це все дуже символічно. По-перше, це символ нашої боротьби і нашої перемоги, а по друге - фіксація злочину росії. Щоб ніколи не забути і ніколи не пробачити, щоб помститись.

Після усього побаченого і пережитого градус рішучості боронити країну був найвищим, тож наша група поїхала далі виконувати бойові завдання вже на інший напрямок, де ми були потрібні - на південь, на Миколаївщину. І вже з липня я офіційно мобілізований у лавах ЗСУ на південних теренах країни.

Фото: З особистого архіву

– У перші тижні кожна новина про вбивство мирних громадян, звірства вражала до болю, на жаль, й зараз це продовжується. Але як би цинічно це звучало, люди, вибачте, звикають до цієї реальності. Які у вас відчуття до смерті у сьогоднішний час, після побаченого?

– Звикати не можна. Так, є усвідомлення, що ця жорстока війна і ця боротьба з таким кровожерливим ворогом, як росія, цією країною-терористом, неминуча. І підсвідомо наша психіка готується до того, що смерть є сьогодні, і, на жаль, буде завтра, післязавтра. З одного боку, це певний захист. А з іншого, коли особливо твої близькі побратими, я вже не кажу про родичів, помирають, - все одно розриває тебе, дуже ранить і повертає у невимовну тугу. Але мета - звільнити усі куточки української землі, включно з Кримом, і Донбасом, - надає сили не зациклюватися на стражданні, а розуміти: ми маємо робити все задля нашої Перемоги. Ми маємо визволити нашу землю від окупантів.

– Після такого військового досвіду, у Вас є пояснення навіщо це потрібно росії?

– Коріння цього сягають у давні часи - часи Київської Русі, часи Козаччини і так далі. До прикладу, згадайте той факт, коли Катерина II зруйнувала Козацьку Січ, що була праобразом української держави. Чи часи УНР, коли ми хотіли побудувати свою незалежну країну, і як одержимо кинулася армія Муравйова вбивати наших студентів на станції Крути. Пояснення в тому, що вони вбачають в українцях той народ, який здатен зруйнувати їхню імперію; який завжди готовий протестувати проти несправедливості; який не скоряється їхній великодержавній ідеї. І так буде завжди.

Ми зараз руйнуємо одну з останніх імперій на планеті Земля - Імперію Зла - росію. Їхня мета не в тому, щоб забрати певний шматок нашої території, ні - вони прагнуть знищити Україну. Це - геноцид українського народу і нашої держави. Це надзавдання, з яким вони йшли сюди. Але росіяни погано вчили історію, адже Україна, будучи доброзичливою, відкритою країною, у найвідповідальніші моменти здатна потужно об'єднуватися і запекло воювати за свою землю, родину і державу. Ба більше - в усі часи українці були одними з найкращих у боях. Це доведений факт. І наш ворог зараз відкриває очі й визнає, що ми сильні воїни. Таке ж відкриття не тільки для росії, а для всього світу. Наші союзники допомагають нам з озброєнням, без чого неможливо воювати у сучасній війні. Але на передовій - українські воїни, наші брати і посестри, які, жертвуючи найдорожчим, своїми життями, здобувають нашу перемогу.

Фото: З особистого архіву

– Ви сказали про озброєння, а наскільки легко творча людина може навчитися військової справи?

– Творчі люди підходять творчо (сміється). Інструктори з країн-союзників були шоковані, наскільки наші воїни швидко освоювали той чи інший апарат, а також наскільки вміло ними управляють. Іноземці були вражені: українці дивують і дивують. Звичайно, це дає наснагу і ще більш можливостей у бою.

– Тобто після Перемоги українські бійці будуть проводити навчання для НАТО, а не навпаки?

– Багато в чому це дійсно взаємодоповнення, тому що ті, хто пройде горнило військових дій, - це найпотужніша армія. Не хочу гратися у статистику й говорити про нашу армію у рейтингах, але ми зараз воюємо в надсучасних умовах. Чого вартує, до прикладу, збір коштів на морські дрони. Так, ми не не можемо поки що купити величезні підводні човни, але за допомогою таких дронів ми створимо чималу небезпеку для флоту росії. І вони жахаються. Та й сама історія щодо вступу України до НАТО. Я переконаний, скоро ми станемо дуже бажаними у подальшій колективній безпеці для всіх, тож і проситись не доведеться.

Фото: Роман Ніколаєв

– Ви писали у Facebook, що "визволили" загублений безпілотник. Що трапилося?

– Коли ти працюєш з конкретним апаратом, то він стає рідним і близьким. Це як автомат, на якому ти знаєш кожну подряпину. Так само було і з одним з дронів на Херсонщині. Коли ми виконували завдання, його було збито і він впав на той час на окупованій території. Пройшов місяць, ворог відступив. Побратими по нашим координатам знайшли збитого дрона, як я кажу, визволили його з окупації.

– Він у робочому стані?

– Потребує невеликого ремонту. Важливо, що цей пристрій досить дороговартісний і, сподіваюсь, згодом він буде знову у бою.

– Ви дуже хотіли серед перших увійти до звільненого Херсона, але спочатку там були спецпідрозділи ЗСУ. Як власне Ви сприйняли звістку про звільнене місто?

– З розвитку тих подій, ми готувалися до цього. Емоції переповнювали, коли побачив перші відео наших прапорів у Херсоні, коли люди почали виходити на вулицю, але яким так і хотілось сказати: "Почекайте ще трохи, бо ще є небезпека", але їх вже було не стримати. Херсонці, що почали відчувати свободу. Це неймовірні відчуття - як вони співали, цілували військових. Так, до нашої загальної перемоги ще далеко, але вона неминуча. І визволення Херсона - психологічна і стратегічна перемога, котра дає нам сили рухатися далі - до Криму, Мелітополя, Маріуполя, Донецька і Луганська.

Фото: З особистого архіву

– Ви приїжджаєте на день-два, щоб зіграти виставу. Наскільки складно переключатися з військового на умовно мирне життя?

– Коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, я не мав майже нічого з амуніції. В мене не було нормального бронежилета, спорядження. Дякуючи друзям з Литви з Blue/Yellow for Ukraine, доброчинцям з Англії та Шотландії, українським волонтерам, ми все це отримали. Все це - невід’ємна щоденна частина "гардеробу" кожного військового. Це я до того, що вже звик до такого одягу - іншого, ніж у цивільному житті. І коли я приїжджаю на виставу, то вдягаю, наприклад, звичайний светр і штани, але таке відчуття, ніби ти голий. Так, різниця, звісно, є.

Коли ти йдеш по Києву, помічаєш: життя вирує, люди гуляють, сидять у кафе та ресторанах - і це нормально. Але ти сам якось інакше сприймаєш цю реальність. Звісно, на це потрібна адаптація, але перепади існування у зоні бойових дій та у цивільному житті відчутні.

– А як війна і бойовий досвід впливає на творчу діяльність – можливо, трансформуються акценти у виставах?

– Безумовно, відображається, при тому що ми нічого глобально не змінюємо на сцені, але підтексти, які є у виставах, набувають нових сенсів. Театр - це провідник між часами, між подіями. Вистави, які граю зараз, зокрема "Украдене щастя", де мій герой Михайло повертається з війни, тепер сприймається по-іншому. Вистава "Три товариші", де троє героїв після війни намагаються знайти себе у мирному житті, дуже співзвучна з нинішніми українськими реаліями.

Або ж "Момент кохання": вистава починається з монологу героя, який, звинувачений у політичних злочинах, сидить в одиночній камері в очікуванні страти і згадує найважливіше - кохання. І багато хто з глядачів говорить, що це ж про "Азовців", які боронили Маріуполь. А виставі вже понад 10 років. І щоразу тепер це - моя присвята всім героям-захисникам Маріуполя, Херсона, Ізюма, Бахмута та інших міст України.

Фото: З особистого архіву

– Яким ви бачите український театр після перемоги?

– Театр – це лакмусовий папірець, як і будь-який жанр мистецтва. І він рефлексує на події в Україні та світі. Думаю, що театр буде мати силу лікувати і загоювати рани, які є у суспільстві. Це мають бути якісь надихаючі речі, не обов'язково всі вистави про війну у буквальному сенсі. Не щось ілюстративне, а з глибинними сенсами у контексті війни. Я б дуже хотів отримати такий матеріал, п'єсу від авторів і втілити на сцені.

– У грудні ви повертаєтесь з зони бойових дій до творчої роботи?

– Сподіваюсь, що наприкінці року повернуся до культурного фронту і планую більше поринути у творчість. Вистави, про які я згадував, граю лише раз на місяць, а вже є потреба працювати над новими постановками.

Читайте також: "Фільм ніколи не буде цікавіший за пацанів, які зі "Стугни" валять російський танк". Інтерв’ю з актором Павлом Алдошиним