Яким буде Театр Лесі Українки без Резніковича. Розповідає новий керівник Кирило Кашліков

Яким буде Театр Лесі Українки без Резніковича. Розповідає новий керівник Кирило Кашліков

У київському драмтеатрі Лесі Українки показали виставу нового очільника театру Кирила Кашлікова "Вид з мосту" вперше українською мовою. Показ затримали на годину через масовані авіаудари РФ по українських містах. Попри повітряну тривогу частина глядачів чекали на показ поблизу входу.

Драмтеатр Лесі Українки на початку повномасштабної війни позбувся приставки у назві – "російської драми". З репертуару вилучили всі спектаклі за російською класикою, а інші твори переклали українською.

"Вид з мосту" Кирило Кашліков вперше поставив 2016-го за п’єсою американського драматурга Артура Міллера, яка у 1950-х йшла на Бродвеї. В центрі сюжету – чоловік на ім’я Едді, що працює вантажником у порту. Едді живе з дружиною та 17-річною дівчиною-сиротою, яку вони виростили як доньку. Одного дня до родини нелегально приїздять родичи з Італії – двоє молодих чоловіків, які шукають кращого життя. З прибуттям іноземних гостей у родині здіймається рейвах, що виливається у родинну драму.

Після показу вистави УП. Життя поспілкувалися із Кирилом Кашліковим про виставу, новий репертуар та нову тональність театру.. На час воєнного стану Кашліков призначений виконувачем обов`язків директора театру Лесі Українки замість Михайла Резніковича, який керував закладом 28 років.

– Коли такі дні (розмова відбулась у день ракетного удару і загибелі людей у місті Дніпро – ред.), я загалом не можу про культуру спокійно говорити. Досі не можу зрозуміти, як це взагалі стало можливим в ХХІ столітті. Шаленію з приводу всіх цих обстрілів. Давайте спробуємо, але зараз дійсно важко, сказав новий очільник театру при зустрічі.

У виставі йдеться про емігрантів, які зустрілись із упередженим ставленням у США. Зараз багато українців перебувають за кордоном – чи відгукується про це вам зараз ваша вистава?

– Із 24 лютого ми живемо не так, як просто люди. Наш фон – це постійна тривога, адреналін – і ми вже не сприймаємо буденні речі, як сприймали до такої навали. Щодня цей стан перегукується з відчуттям, що "всі молитви сказані, всі сльози виплакані". І театр в цей час теж існує в цьому фоні. Кожна людина знаходить у виставах щось для себе – хтось із глядачів сьогодні плакав із приводу Дніпра – тригерно спрацювала одна з тем у "Виді з мосту". Тому складно сказати – це про еміграцію чи про щось іще – наш фон ніколи не можна відсунути вбік і запропонувати глядачу, а "давайте поговоримо про щось інше". Думаю, що можна сказати, що до трагічних подій у родині Едді Карбоне призвів "комплекс емігранта", але це лише один з мотивів.

Коли працювали над цією виставою, нашими емоційними тригерами були світлини з Британії. Тоді група емігрантів намагалась перепливти через Ла-Манш на 3-4 плавучих засобах – і лише один човен дістався берега. На фото була мертва дитина. Виникає питання: а чому це взагалі стало можливим? Чому? Хто дав право взагалі так ставитись до людей, до життя.

Зараз, коли третина країни вимушено виїхала закордон, люди відчувають на собі незручності життя біженця – рахують копійки, намагаються вижити…. Ментально ми зв’язані зі своїми рідними – вони страждають, хочуть додому, діти хочуть до батьків. Це дуже боляче. Тому, ймовірно, ви праві, "комплекс біженця" ми відчуваємо сьогодні дуже гостро.

Але, вважаю, зараз це обов’язково треба робити. Я маю на увазі грати вистави – емоційно, так, клин клином вибивати. Бачите – зараз повні зали людей. Вони потребують різних емоцій – просто для того, щоби відчувати себе людьми.

Режисер Кирило Кашліков став очільником Драмтеатру Лесі Українки. Фото: пресслужба театру

Читайте також: Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"

– Театр зараз, у повномасштабну війну, набуває нових функцій?

– Театр зараз – це не той театр, до якого ми звикли. Це не театр просто п’єси чи просто історії. Зараз театр – це місія. Коли ми почали грати у квітні, у нас було всього дві вистави: "Три кохання" про життя Лесі Українки та дитяча казка. І коли я побачив дітей, що прийшли на казку (а Київ тоді був напівпустий і дуже тривожний) – я зрозумів навіщо ми це все робимо. Пам’ятаю, як одна глядачка вийшла з зали з переповненими від сліз очами і сказала: "Я на 2 години забула, що навколо війна". Театр сьогодні повинен виконувати своє основне завдання – лікувати душі.

– А для тих, хто не може плакати вдома – нарешті дозволити собі розплакатись?

– Зараз стільки сліз навколо. І та межа, коли ти можеш розплакатись – вона буквально за порухом руки. Кожен українець зараз – це оголений нерв. Але при всіх жахіттях, це велика етапна подія для України. Задля можливості побудувати майбутнє.

– Чи є в театрі зараз вистави про нашу війну?

– Коли опинились у такий ситуації в квітні, що в нас був майже нульовий репертуар – всього дві вистави, – тоді ми вирішили зробити проєкт "Ми з України", читки сучасної української драматургії. Ми прочитали 11 п’єс. "Блокпост" Антона Несміянова – це перша п’єса про події повномасштабної війни, написана після 24 лютого.

Артисти театру зробили свій театральний варіант кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні". Зараз ця вистава у репертуарі театру. Можна сказати, що вона теж про нашу боротьбу. "Молитва за Елвіса" Марини Смілянець стала першою прем’єрою 2023 року – вона тепер теж в репертуарі.

В театрі так буває – п’єси самі знаходять собі шлях. "Свої" – наша нещодавна прем’єра про події Другої світової війни, тема якої наразі дуже актуальна. "Переклади" – перша прем’єра основної сцени з початку війни. "Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову". Ці слова Ліни Костенко – образний епіграф цієї вистави. Це те, що нам зараз дуже болить.

Читайте також: Важливі прем'єри 2022: як українські театри творили дива під обстрілами

– З вашої відповіді здалось, що ви обережно ставитеся до вистав про сучасну війну – чи це правда? Вважаєте, що зарано говорити про війну, яка триває?

– До повномасштабної війни я би вам сказав фразу, яка, на мою думку, є ключовою при пошуку актуальної п’єси для репертуарного театру: щоб об’єктивно ставитись до якоїсь події – треба, щоб пройшов час. Але це було до війни. Сьогодні – повертаючись до початку нашої розмови – не можна виключати контекст: у нас іде війна. І вона не в телевізорі. Тому щойно виникає творча пропозиція– якщо вона потрапляє в емоційний резонанс і відповідає творчим і професійним критеріям театру – виникає вистава.

Які у вас плани на майбутнє?

– Зараз формуємо творчі плани на цей рік. Думаємо, що випустимо щонайменше дві вистави на основній сцені театру – за п’єсами української та світової драматургії, і дві-три вистави на інших сценах. В травні відбудеться наш спільний проєкт з Литовським національним драматичним театром під назвою "START". Це творча резиденція для режисерів з України та Литви, мета якої – пошук молодої режисури. Учасники втілять свої творчі ідеї і за результатами проєкту отримають можливість зробити виставу в Національному театрі. Український режисер у Вільнюсі, литовський – у Києві.

Для мене особисто дуже важливий зв’язок з Литвою. Буквально в перші дні війни мені зателефонував керівник Каунаського державного драматичного театру Егідіус Станцікас і запропонував допомогу у будь-якій формі. Згодом він запросив на постановку українського режисера. І цим режисером став Іван Уривський. Іван зі своєю командою поставив у Каунаському театрі "Землю" за Ольгою Кобилянською. Чув, що проєкт виявився успішним, чому я дуже радий.

Режисер Кирило Кашліков став очільником Драмтеатру Лесі Українки. Фото: пресслужба театру

– Правда, що литовський глядач розуміє наш контекст? Наша класика їм відгукується?

– Вони пройшли цей шлях. Не такою кров’ю, але все ж таки. Чим довше стискати пружину – тим потужніше вона розправиться. Те, що ми бачимо зараз в Україні – така енергія акумульована в цій пружині – вона розтискається з неймовірною силою.

– Що така співпраця з Литвою дає Україні, українському театру?

– Така співпраця дає можливість відкрити нові імена, обмінятися творчим досвідом. Дати новий вектор розвитку українському театру та режисурі – європейський.

Мені дуже подобається британський театр. І дуже подобається литовський театр. Подобається образними рішеннями. Але театр моєї мрії – такий, де є і сенси і смисли і образи. І мені хотілось би, щоби ми бачили, що крім України ще є театральні процеси. А якщо брати краще і через себе це проявляти – то це буде круто.

– Чим цікавий український театр Литві? І чим цікавий для литовських партнерів саме ваш театр?

– Український театр потужний як одиниця. Який він? Цікавий. Кращі зразки українського театру це все ж таки історія про людину. Яка, опинившись на межі, робить вибір. Ми цим відрізняємось від іншого європейського театру. Ми вміємо розповідати такі історії.

Коли були на гастролях у Британії – часто чули від їхніх акторів: "Навіщо ви так робите – ви ж вмираєте на сцені. У нас так не грають!" Тобто, там є така певна "домовленість" із глядачем: ми вам розповідаємо історію – якщо ви хочете – включаєтесь, а якщо ні – є бар’єр, який не переступають. А в нас такого нема – ми починаємо розповідати історію – і якщо беремо глядача за душу – то вже не відпускаємо.

Дійсно всі великі актори українські вміють це робити. Я 7 разів точно дивився "Тев’є Тевеля" з Богданом Ступкою. Це така магія – не розумієш, як це він робить. Ось це великий театр.

– На початку сезону у вас була колаборація з театром Франка. Чи буде продовження? Що побачить глядач?

– Треба перемогти спочатку у війні. Гадаю, що така творча колаборація, безумовно, буде. Є дві дуже потужні трупи. В театрі Франка прекрасні актори, дуже сильна режисерська команда. І в нас дуже потужна трупа, молоді і цікаві режисери. Думаю, обов’язково щось буде. Буде матеріал – виникне потреба його реалізувати - і пазл складеться.

Читайте також: Український театр за кордоном: вистави і проєкти, які створюють враження про Україну

– Зараз варто очікувати, що в театрі Лесі Українки побільшає української класики?

– Я щиро вірю, що зараз відкриті всі шлюзи – велике вікно можливостей. Є потреба митців реалізуватися, знайти ключі до текстів, які вже лежать давно, щоб вони були цікавими. Є потужна генерація молодих режисерів, які хочуть ставити саме українську драматургію. Нещодавно Іван Уривський представив "Землю", написану у 1900-х. І вона прозвучала з литовської сцени. І тут справа не в назві, а в особистості режисера. Цей процес відбувається дуже активно. Це питання декількох місяців.

Режисер Кирило Кашліков став очільником Драмтеатру Лесі Українки. Фото: пресслужба театру

– Чи дивились саме ви як режисер в бік української класики? Хотіли би щось поставити?

– Ці думки постійно зі мною. Треба щоб іскра була. Матеріал. Зараз у мене ірландська тема (у кабінеті Кирила Кашлікова розкладені кілька прапорів Ірландії. – ред.). Довго думав чому – відповіді нема, але гадаю, що справа в ментальності. Дуже вони непокірні ці ірландці. Скільки їх не згинають – вони не згинаються. Звичайно, мені б хотілося поставити п’єсу за українською класикою – але, в моєму випадку, так не працює. Нам з матеріалом треба знайти один одного. Я дуже чекаю на цю зустріч.

– У попередньому інтерв’ю ви казали, що зараз пробуєте знайти нову тональність театру – яка вона зараз?

– 24-го лютого театр обрав свій вектор, знайшов свою тональність. Пропоную подивитися виставу "Переклади". Там нове покоління акторів на сцені – і вони грають на сьогодні енергію майбутнього. Це їхнє життя – грають ці тексти не сюжетно, а тому що не можуть мовчати.

Текст, який написав Фріл, допомагає їм сказати про те, що вони відчувають. І це зовсім інша енергія – усвідомлення, що "це моє і я за нього буду боротись". От якими звуками вони грають. І не можна сказати, що це написано в п’єсі.

Я впевнений, що глядачі, може, підсвідомо відчувають, що в історію їх затягує не тільки сюжет, вони бачать інше покоління, вони бачать незламних людей, які в такий спосіб, граючи вистави, теж воюють.

Ось такий вектор, така тональність.

– А що особисто для вас означала зміна назви театру? За таке рішення висловились майже одноголосно?

– Так, одноголосно. Гадаю, що якщо б не війна, все одно б це сталося. Маю на увазі зміну назви театру. Може за рік чи два, може швидше. У суспільстві вже запустилися незворотні процеси. Держава має назву Україна. Які питання можуть бути щодо мови. Якщо б нас не почали знищувати, фізично знищувати, якщо б не виникла реальна загроза втрати ідентичності, то цей процес розтягнувся б на деякий час. Але війна прискорила всі процеси і відповіла на всі питання.

– Опишіть, будь ласка, яким би ви хотіли, щоби театр Лесі Українки бачили глядачі? І який він сьогодні?

– Можна сказати сучасним, можна сказати цікавим, можна сказати театром, де нема межі між сценою й глядацькою залою, театром, де глядач потрапляє в історію.

Театр Лесі Українки завжди був еталоном психологічного театру, вирізнявся вмінням розповідати історії про людей – завжди, починаючи з Хохлова Костянтина Павловича. На сьогодні ті процеси, які відбуваються, і вистави, які йдуть, це початок того театру, яким би я хотів, щоби його бачили глядачі.

Що передувало: Вже кілька місяців колишній театр російської драми, а нині Драматичній театр Лесі Українки має нового керівника. Виконувачем обов’язків директора став режисер Кирило Кашліков. Його призначення не обійшлось без скандалу – колишній очільник театру Михайло Резнікович, який керував "російською драмою" протягом 28 років – написав відкритого листа міністру культури, в якому закидає Кирилу Кашлікову, що він буцімто мав відмовитись від посади на знак підтримки екс-очільника і свого колишнього викладача. Лист Резніковича набув розголосу в мережі і викликав бурхливе обговорення театральної спільноти. За керівництва Резніковича репертуар театру переважно складався з російськомовних вистав, навіть у час встановлених законом мовних квот.

Реклама:

Головне сьогодні