"Це толока, де музейники самі рятують себе і українську спадщину": Ініціаторка Музейного кризового центру Ольга Гончар

З перших днів війни вони рятують українські музеї, атаковані Росією – евакуюють колеції і людей, надсилають гроші музейникам, які залишилис без засобів для існування, і організовують поставки адресної гуманітарної допомоги. "Вони" – це такі самі музейники, які об'єднались в ініціативу "Музейний кризовий центр". За рік роботи Центр зміг зібрати понад 3,5 млн гривень пожертв та грантів і організувати порятунок людей і музеїв Луганщини, Сумщини, Чернігівщини, Харківщини та інших регіонів, що зазнали атак Росії і були окуповані.

УП.Життя спілкується з ініціаторкою Центру Ольгою Гончар, яка своє музейне волонтерство поєднує з посадою директорки львівського Музею тоталітарних режимів "Територія Терору". Ми говоримо про:

• принцип, за яким Центр розподіляє допомогу і де бере на це фінансування;
• музейників, що опинились під загрозою фізичного знищення та професійної кризи;
• руйнацію культурної спадщини і занепад, який очікує музейну галузь, якщо вона і далі не отримуватиме сталого державного фінансування та політичної підтримки.

"Мені хочеться, щоб всі музейники вижили..."

– Ваша ініціатива з’явилась майже одразу з початком повномасштабного вторгнення Росії. Як все відбувалося?

– Одразу в перші дні стало зрозуміло, що багато діячів культури їдуть за кордон. Була якась така навала закордонних стипендій, резиденцій, програм релокації.

Виїжджали всі, але не музейники – вони залишались зі своїми музеями під вогнем на лінії фронту: в Чернігові, в Харкові, на Донеччині, Луганщині. І їм не було кому допомогти – державні ресурси не розгрібали цей весь хаос, не могли підтримати всіх цих людей.

І я написала про цю свою думку на Facebook пост. І мені одразу написали мої друзі і партнери з інших проєктів. Першими були Ксюша Малих (Пінчук Артцентр) і Альона Каравай ( ГО "Інша освіта"): мовляв, Оля, нема коли ждати, що хтось це придумає, треба робити самим!

Ініціаторка Музейного кризового центру та директорка музею "Територія Терору" Ольга Гончар. Фото Катерини Дідик

І фактично з цього допису народилася ідея "швидкої музейної допомоги", цих індивідуальних грошей на життя, які ми почали акумулювати і роздавати.

Будучи у Львові в перші дні війни, я зрозуміла, що я одна з небагатьох, хто має там контакти з Донецькою, Луганською областю, якщо йдеться про допомогу.

З цих людей була сформована наша перша робоча група. А перший моніторинг потреб здійснила Олеся Мілованова, яка на той момент майже одразу після 24 лютого опинилась в окупації у в Старобільську. Це директорка Луганського обласного краєзнавчого музею, який, до слова був евакуйований двічі: у 2014-му – з Луганська до Старобільська, і в 2022 – зі Старобільська до Львова. Олеся першою промоніторила потреби луганчан, як їм можна допомогти, щоб триматися.

Олеся Мілованова та Ольга Гончар з першим експонатом широкомасштабного вторгнення - парашутом зі збитого російського літака. Фото Музею "Територія Терору"

І отак все закрутилося. Далі включилися ГО "Центр візуальної культури" "Київське бієнале", Штаб порятунку спадщини, ГО "Музей сучасного мистецтва". Кожна з цих організацій врешті сфокусувалась на своїй роботі: "Музей сучасного мистецтва" акумулював допомогу для митців, Штаб порятунку спадщини допомагав з пакувальними та зберігальними матеріалами...

Читайте також: "Якби не колаборанти, ми б врятували колекцію від росіян" – директорка Херсонського художнього музею

Музейний кризовий центр з перших днів і нині роздає індивідуальні фінансові допомоги музейникам, які лишаються в Україні, продовжують професійну діяльність, але потрапили у такі складні життєві обставини і потребують підтримки.

Зараз Центр адмініструється Громадською організацією "Новий музей". Разом з Богданою Брилинською ми її заснували прямо перед війною – 31 січня 2022-го. Хотіли робити освітні і виставкові проєкти, шукати "формулу нового музею в новому світі". Цікавого, динамічного, яке змінює громадянське суспільство, впливає на владу. Потім ми поміняли стату і внесли туди пункт про те, що наша діяльність направлена на подолання наслідків війни Росії проти України і підтримання нашої музейної спільноти.

Ми, звісно, хочемо повернутись до нашої стратегії – не лише надавати індивідуальну допомогу музейникам, а на базі цього експертного погляду думати про стратегії, аналітику, розвиток, про нову функцію музею, про збереження, про майбутнє.

Минулого жовтня разом з Максимом Давиденко я заснувала благодійний фонд "Фонд культурної спадщини України" – ми зрозуміли, що не все, що хочемо зробити, дозволяє формат громадської організації. Благодійний фонд для фандрейзингових кампаній – кращий інструмент, ніж ГО.

– Хто іще долучений до діяльності Музейного кризового центру? Де ви берете гроші?

– За цей рік у нас були різні донори: і міжнародні фонди, і український бізнес, і українські фонди, і приватні кошти від донаторів, і аукціони, і акції на підтримку України, під час яких збиралися кошти. Це донати від 50 євро до 40 тисяч євро.

Працівники Сумського обласного краєзнавчого музею розвантажують допомогу від Музейного кризового цетру. Фото: Facebook Сумського музею

Проте ми зайшли в цей рік з певним капіталом, щоб далі перші півроку мати, що людям роздавати. Щоб не було традиційного на початку року "дєнєг нема".

Взагалі Музейний кризовий центр зараз це така толока, де є багато інших ГО, музеїв, окремих "агентів"-музейників, які виїхали в Європу і звідти нам допомагають. Окрім згаданих людей і організацій, це ще й Олеся Домрадська (галерея "Зелена канапа"), Павло Гудімов ("Я Галерея"), Єва Якубовська (ГО "Віче Берлі"), Марта Троцюк (галерея 101), кураторки Олександра Трянова і Марія Ісерліс, митець Юрій Білей...

З організацій долучились ALIPH Fondation, Музей-скансен Шептицького (Львів), Музей Яворницького (Дніпро), ГО "Центр візуальної культури" (Київ), Центр порятунку культурної спадщини, ІСАР Піклуюсь Жовква, Дім Європи, Музей Берлін–Карлсхорст, ICOM Німеччина, ОБМІН фундація (Польща), Gerda Henkel Stiftung, Форум слов'янських культур, Український музей в Нью-Йорку, Sigrid Trust foundation, MitOst, ПінчукАртЦентр, ТОВ "Старвойт", Аукціон ІКОНА (Польща), GALERIE JEROME POGGI (Франція), Скайрон, ІСАР.

Нам важливо цю толоку зберегти і розвинути.

– А ви рахували, скільки за цей рік ви роздали грошей, і куди найбільше?

– Із того, що ми могли пригадати і звести докупи, це більше 3,5 мільйонів гривень. Це майже 1400 людей-музейних співробітників, 132 музеї із 10-ти регіонів. Найбільше це Донеччина, Луганщина, Херсонщина і Запоріжжя. Це дані станом на цей лютий, але ця цифра весь час росте.

– За яким принципом ви роздаєте ці гроші?

– Це 3000 гривень – те, що не оподатковується, це індивідуальна фінансова допомога. Людина нам присилає заявку: ім’я, прізвище, посада, розказує коротко, в якому вона музеї і які її життєві обставини.

В основному це люди, які зараз відправлені на простій чи у кого скорочена заробітня плата.

Були такі періоди, коли музеям 2–3 місяці не виплачували зарплату, тому що цей регіон був під активними бойовими діями. І в ось ці найскладніші часи Музейний кризовий центр їх підтримував.

Тобто це гроші, які в основному проїдаються і йдуть на медикаменти. Деколи ці гроші ішли на бензин, на евакуацію колекції або на виїзд з окупованого регіону самої людини.

– Якщо порахувати по посадах, якою є статистика – ви більше допомагаєте директорам, завідувачам відділів, дослідникам…?

– Ми не розподіляли людей по посадах, але деколи ми закидали якусь більшу суму на директора, а директор її роздавав. У нас такий кейс був на Чернігівщині, у них на той момент там взагалі нічого не було.

Ми підтримуємо всіх музейників, незалежно від посади, тому що часто в музеї може лишитися один директор і один охоронець, або навіть один охоронець і все. Бувають дуже різні ситуації.

– А чи приорітизуєте ви музеї – обласні, краєзнавчі, художні, маленькі, великі?

– Ви знаєте, з перших днів війни ми думали, що у нашому фокусі будуть маленькі музеї, тому що, як показує практика, національні великі музеї у них хоч якесь фінансування лишилося. Але зараз ми підтримуємо людей із обласних музеїв, із національних теж.

Тому що краще не стає, я би казала, стає гірше. В регіонах йде скорочення фінансування на зарплати музейникам. Навіть в Києві такі є, і у Львівській області такі є. Зараз у цій сфері зарплата в 2000 гривень на місяць – це реальність. Ми прекрасно розуміємо, що за такі гроші зараз в Україні неможливо вижити.

У нас був випадок, коли донор попросив прислати хоч якийсь фотозвіт за допомогу. І люди прислали фотки: медикаменти, їжа і шоколадка дитині. Бо це було перед святами. Я пам’ятаю, мені від цього стало якось так обідно за нас всіх!

Потім ми об’єднались з моєю подругою, екс-колегою з нашої "Території Терору" Ліаною Бліхарською, яка пішла волонтерити 24–го лютого і не повернулась в музей. Тепер на її плечах великий склад допомоги у Жовкві – для цивільних і військових. Разом ми почали розсилати бокси з їжею і з медикаментами фокусно музейникам. Бо у великих містах до гуманітарки ще є доступ, а от у маленькі містецчка чи села вона рідко доїжджає.

Розвантаження адресної гуманітарної допомоги музейникам в Жовкві. Фото Музейного кризового центру

Ми поїдемо на цих вихідних туди. нині маємо запит на допомогу для музейників харківщини луганщини чернігівщини миколаївщини херсонщини – це до 40 музеїв. у заппитах – ліки першої необхідності їжа одяг

– Мене так розчулила історія з шоколадкою…

– Таких історій у нас багато. У нас перша допомога пішла на Луганщину в музей, який одразу в перший день потрапив в окупацію. Директор з цих 3000 гривень купив мішок борошна і роздав своїм співробітникам.

Або, наприклад, теж одній нашій колезі прийшла ця допомога і вона купила курточку дитині. Дитині 15 років, а собі не купила. І ти коли такі історії чуєш, волосся шевелиться.

Мені хочеться, щоб всі музейники вижили, тому що вони є носіями унікальних знань. Ми часто говоримо про експонати. Але якщо ми не врятуємо носіїв знань про ці експонати, то і самі експонати буде потім важко відновити.

Тому що культура це не лише врятовані картини і дорогоцінності. Це ціла сфера людей, професіоналів.

Працівниця Охтирського краєзнавчого музею намагається порятувати колекцію після бомбардування 17 квітня 2022 року. Фото: Максим Науменко, Суспільне

"У нас немає можливості відкладати культуру на "після перемоги"

– Ви зауважили, що зараз все стає тільки гірше. Як ви бачите цю кризу? Як повернути цих людей – унікальних носіїв музейних знань – до діяльності? Як їх підтримати? Як наповнити музейну сферу грошима, ресурсами? Як забезпечити музеї робочими, дієвими протоколами безпеки?

– Дійсно, ця війна нам показала, що офіційні протоколи не дієві. І єдине, що нас порятувало і рятує – це персональні зв’язки.

Багато чого врятовано завдяки людському подвигу і вірності своїй професії. І про це треба говорити: музейники величезні молодці!

І не лише ті, які працюють нині, а й попередні – які теж вклали своє життя в те, щоб музеї дісталися на 24 лютого 2022 року в тому стані, в якому вони дісталися.

Зараз ми рятуємо спадщину, яка розповідає про наше минуле, засвідчує теперішнє і в такий спосіб ми пишемо "преісторію" нашої майбутньої України після перемоги.

Я пам’ятаю, було дуже лячно, коли я дізналась, що в один момент Український культурний фонд повністю закрив всі свої програми. Це був такий дзвіночок для місцевого самоврядування, для інших рівнів влади: ага, якщо закривається УКФ, це значить, що на музеях, на культурі треба економити.

Потім нам посеред року почали говорити: рєбята, якщо ви хочете вижити, вчіться писати гранти, зараз у нас багато міжнародних програм допомоги, бо на культуру грошей не буде. Ок. Але питання в тому, що робота з донорами – це теж спеціальні знання, навички і люди. Великі музеї ще можуть з цим дати раду, а що робити малим, локальним? З цим можуть якось розібратись музеї в глибокому тилу, а що робити тим, в кого музеї напівзруйновані, чи тим, які рятують команди в умовах близькості до бойових дій?

Потім в кінці року, ми отримали наші бюджети на цей рік і (кожен музейник це підтвердить) у нас позабирали абсолютно всі кошти! Скорочення штатів, відправляння людей на простої, на 2/3, немає преміальних і ніяких інших виплат.

Я підняла це питання нещодавно на конференції по збереженню культурної спадщини і одна пані з уряду сказала: "розумієте, що у держави немає грошей, щоб зберігати майно, яке у неї є". І от у мене тоді питання: харашо, ну і що далі?

Ми маємо розуміти, що багато майна фізично знищено російським окупантом, просто розбомблено під ноль. Те, що лишилося, треба якось зберегти.

Але культура це не просто майно – не просто картина, яка висить на стіні як кусок фанери чи кусок тряпки. Культура це те, що створює цінності, лікує нашу душу наразі. У нас немає можливості відкладати культуру на "після перемоги"!

Представники Міністерства культури говорили, що от, у нас є Мінфін і він все ріже, бо не розуміє. Я відповідала: ОК, давайте Мінфін возити по музеях і галереях, раз вони не понімають. Інші представники уряду говорять, що Мінфін все розуміє, але є військові, є діти, є цивільні. ОК, кажу, давайте подивимось на досвід Львова: тут зараз багато військових і поранених цивільних проходять реабілітацію, вони теж потребують книжок, вони потребують музеїв, театру, прогулянок. Культура рятує! І її зараз викидати з порядку денного дуже недалекоглядно!

Що ми можемо зробити і що ми вже робимо? Шукаємо, звісно, підтримки серед приватних меценатів, донорів, грантових програм. Всі зараз щось пишуть, кудись подаються. Але я не знаю, чи це на цьому можна протриматися довго…

Читайте також: Скорбота Покорщини: як Україна вбиває свою історію

– В мене якось була нагода запитати заступницю міністра культури Катерину Чуєву, чи збирає, аналізує і розповсюджує інформацію про чисельні грантові програми на культуру Міністерство культури, чи допомагає музеям здобувати ці гранти. Раз воно не дає гроші, має ж хоч чимось допомагати. Тоді, пів року тому, відповідь була "у нас не вистачає на це ресурсу". Чи зараз щось змінилось – як вам допомагає центральна чи місцева влада?

– Скажімо так, всі знання щодо фандрейзингу і грантового менеджменту – це мої власні знання, які я здобула ще до роботи в музеї на інших проєктах. Міська ж влада каже: пробуйте, пишіть, ми вас усіляко підтримаємо – ваші ідеї та проєкти. Тобто морально допомагає. Це насправді теж важливо.

У нас у Львові зараз буде відкриватися офіс UNESCO і в цьому процесі теж задіяна міська влада – вони нас збирали, радились, розповідали.

Але у Львові не зруйнована інфраструктура, ми в більшій безпеці, ніж інші регіони і у нас є час на те, щоб просто подумати. Я не знаю, от харків’яни – чи є в них зараз час і натхнення, щоб писати гранти?

Міністерство… знаю, що до них приходять різні донори, вони там очевидно розповідають про різні ініціативи. Але щоб сказати, що хтось спеціально дав цей інструмент у ручки – ні. Фандрейзинг, пошук і робота з грантами – це спеціальні знання, які "здобувалися в бою", спеціально цього ніхто не вчить.

Ми зараз на базі Музейного кризового центру у межах роботи ГО "Новий музей", яка адмініструє Центр, задумалися про додаткові курси для розвитку цієї навички – пошук і здобування грантів. Бо це дійсно окремі скіли, які в наш час музейнику дуже допоможуть зберегти його музей до перемоги і далі.

– Хочу розвинути вашу тезу про "відносну безпеку". Справді, можу уявити, як львівські чи приміром навіть київські музеї зараз в намагаються знайти грантове фінансування. Але слабо уявляю в цій ситуації, наприклад, Охтирський музей, яким ви, зокрема, опікуєтеся. Фактично їм треба зараз діяти в кількох площинах: по-перше, це фізичний порятунок будівлі, пошкодженої після обстрілів. По-друге, це фізичний порятунок колекції – вона бознаде розпихана по місту і умови її збереження, м’яко кажучи, немузейні. І тут раптом їм ще треба собі шукати гроші на це все: на порятунок колекції і на порятунок будинку. І я не уявляю, як це їм робити без допомоги влади.

– Так і є. Мені здається, Охтирському музею можуть допомогти такі міжмузейні зв’язки. Після того, як ми туди з’їздили, до мене зверталися мої інші партнери по контакти – в нас є вікна, ми можемо поставити, дай номер Охтирського музею.

Ми за цей рік не лише займались роздачею 3 тисяч гривень людям. До нас зверталося багато різних донорів по конкретні контакти музейників, казали: у нас є дєньгі, у нас є вікна, ми можемо закупити щось для фондів, дайте нам бази музеїв. І ми давали.

У нас, наприклад, була така співпраця з музеєм "Шевченківський гай" і їх благодійним фондом, який десь на 5 мільйонів гривень закупив різного начиння для музейних фондів зі підтримки фонду ALIPH. І ми це все передавали по нашій базі контактів, яку формували в Музейному кризовому центрі. Тобто ми виконуємо функцію посередників, пов’язуємо людей, які хочуть щось зробити.

Що може робити Міністерство культури? До них заходять великі донори – постійно Ткаченко (міністр культури та інформаційної політики – ред.) пише про це. Вони можуть іти на пряму до цих музеїв і сприяти. Ручками, а як інакше?

– Тобто треба реагувати на те, що відбувається, і бути в курсі – така ваша порада Міністерству культури?

– Просто треба хоч щось робити! У мене, наприклад, найбільше до них прохання – дайте нам звіт, що ви зробили за цей рік, щоб ми на рівні своїх громадський організацій і ініціатив розуміли, де у нас взагалі біла пляма і нічого не зроблено, щоб ми могли ефективно включитись. Бо в цій сфері окрім Музейного кризового центру, ГО Museum for change, є Штаб порятунку культурної спадщини, багато зробив благодійний фонд "Шевченківський гай", є ініціативи Василя Рожка, є Західноукраїнська спілка музеїв, є щу купа волонтерів музейних. І всі щось роблять.

Я ставила це питання представникам міністерства кілька разів – дайте звіт, що зробило Міністерство, щоб ми розуміли, які у нас регіони взагалі без допомоги і могли їх ефективно покрити. Але єдина їх відповідь: це все засекречено і після перемоги ми все розкажемо.

Я слідкую за сторінкою у Facebook Мінкульту і там постійно якісь зустрічі з донорами. Чим вони по факту результативні, я поки що не можу зрозуміти, але мені хотілося б. Було б добре, щоб після кожної такої написаної в соцмережах зустрічі ми розуміли, що відбувається і як воно реально кому допомагає, щоб ми не виконували подвійну роботу.

– Тобто вам не вистачає підзвітності міністерства і аналізу?

– Так. Хоча б якоїсь зрозумілої інформації. Наприклад, недавно була новина, що США виділяє 7 мільйонів на культуру, на допомогу Україні. У мене перше тоді питання, як моя громадська організація або благодійний фонд може цим джерелом скористатися. Тобто кому вони виділяють, скільки виділяють, хто розпорядник коштів? Чи це вони самі сядуть в міністерстві, розкидають його по облрадах, міськрадах чи, наприклад, буде якийсь відкритий конкурс для ГО? Чи може він посилить ініціативи, які вже результативно працюють? Хотілося б чесності.

Бо ми пережили рік війни, ми вистояли, Україна стоїть, ми стоїмо, і вже треба починати думати про майбутнє. Взагалі про нього ніколи не можна забувати.

– Окрім іншого, ви ще є директоркою Музею тоталітарних режимів "Територія Ттерору". Як він функціонує під час війни?

– Наш флагманський проєкт цього року і справді Музейний кризовий центр. Але, окрім допомоги українським музейникам, він нам допомагає розвивати і наш музей. Завдяки співпраці з різними меценатами нам вдалося закупити деякі спеціальні товари для "Території Ттерору", щоб музей був сильніший в часи війни: еко-флоу, павербанки, генератори, граткищітки на вікна та двері, захист індивідуальний від хімічних, ядерних атак, буржуйки, дрова, бензин (пітримка "Дому Європи" та Львівсьої міської ради. Завдяки іншому гранту ми відцифрували нашу колекцію, зробили онлайн–екскурсію, зробили експонати в 3D і посилили "Територію Терору" як музей.

У нас також був онлайн-курс для музейників "Як ми згадуватимемо?" (спільно з ГО "Інша освіта") про те, як документувати війну, як відбувається архівування. Цей курс відбувався в умовах глибокого блекауту, але в нас було десь 150 учасників онлайн. Це було 8 лекцій від спеціалістів з України та із за кордонузакордону, долучився Музей 11 вересня зі США, колеги з Боснії і ГерцеговиниГерцоговини. І ми всі говорили, як документувати війну, як говорити про катастрофу, травму, про переосмислення нас самих і нашої діяльності.

У нас є запит на співпрацю від коаліції європейських університетів DECOPE – цей проект ми вже почнемо ось-ось. Він про те, як захищати спадщину і культуру в умовах війни, та дослідження досвіду України в цьому питанні.

Зараз ми активно реалізуємо проєкт "Поранена культура". Ми вже знаємо багато історій про порятунок спадщини, героїчні, на рівні життя і смерті. І важливо задокументувати, як це бути музейником на війні, зокрема на війні Росії проти України, коли здійснюється геноцид і в твої музеї спеціально летять ракети, і як в таких умовах вижити і ще й зберегти спадщину.

Ми вважаємо, що цей досвід може, на жаль, стати у пригоді іншим країнам. Тому що ніхто не почуває себе в безпеці, поки відбувається те, що відбувається в Україні. І ми почали писати ці історії наших колег музейників, знімати віртуальні тури в їх музеях і фільми про них. Поки що в Україну не приїдуть іноземці, це небезпечно, але наші поранені музеї можуть приїхати в будь–яку частину світу. В Берліні, звідки я даю це інтерв’ю, ми презентували першу серію – "Охтирку".

Сьогодні тут з колегами ми говорили про те, що Україна завжди збирає по уламках свою історію. У нас кожне покоління починає з нуля, бо весь час Росія приходить і все знищує.

Це дуже страшно, коли в твій музей попадає бомба, а деколи від села, міста взагалі нічого не лишається. І от уявіть собі, що якщо нічого не збережено в музеї, то виходить, що цього ніколи не будо. Тож, нам цього неможливо допустити.

Це те, чим ми теж плануємо займатися. Тому роботи непочатий край.

– Як ви все це встигаєте?

– Ой, чесно кажучи, мені деколи здається, що я взагалі нічого не встигаю. Я думаю, мені повезло з командою.

І загалом, мені здається, щоб вижити в цій війні, не можна зупинятися. Треба максимально робити роботу у своїй сфері, хто зміг лишитися. Для мене було важливо лишитися музейником, адаптуватися під війну, але залишитись у своїй сфері, бо я тут найбільш ефективна. І робити свою роботу для своєї спільноти, бо коли офіційні протоколи не діють, то тільки людські зв’язки рятують життя і рятують спадщину.

І тому важливо в цій війні піклуватися про свою спільноту – для мене це спільнота музейників. Деколи, зівсно, ти дуже втомлений, але деколи ти просто знаходишся в потоці і коли ти біжиш – легше. Коли ти біжиш у своєму темпі, то тоді зберігається фізичне і психічне здоров’я

Війна прискорила нашу роботу, вона нас закинула в ту сферу, коли ти мусиш вижити на такому фізичному рівні, ну, не знаю, мати генератор, щоб світло було. А щоб було світло, треба ще бензин знайти. А щоб бензин знайти, треба ще щоб була каністра. А щоб була каністра, треба її десь взяти, а ніде нічого нема. А треба ще врахувати факт, щоб каністра була 20 літрів, тому що в музеях працюють в основному жінки і її ще треба якось дотягнути.

Війна нас спустила на рівень виживання з одного боку, а з іншого – на рівень швидких рішень, антикризового менеджменту і народження дійсно нового переосмислення себе.