Сяйлива темрява. Записки литовського поета з подорожі деокупованою Київщиною

Марюс Бурокас – один із ініціаторів створення волонтерського центру, що займається збором допомоги для України, на базі Літературного фонду Спілки письменників Литви. Разом з колегами та співініціаторами центру, Лаурінасом Каткусом та Донатасом Петрошюсом, неодноразово приїздив до України. Цей есей він написаний після відвідин Києва та області у грудні минулого року. У поїздці його супроводжували члени Українського ПЕН, зокрема Катерина Міхаліцина, про яку Марюс згадує далі. Катерина переклала для УП.Життя есей Марюса з литовської, який був вперше опублікований в журналі "Penkiolika" цього лютого.

***

Бо навіть наша темрява інша.

Темрява наша така, що можна її ножем нарізати і годувати –

годувати наших недужих, усамітнених, скалічених, вигнаних, втомлених.

Остап Сливинський

Ми у дворі обстріляної і спаленої ірпінської багатоповерхівки. Катерина нахиляється й піднімає з мокрого асфальту розбитий шкільний глобус. "Це мій світ", – каже.

Не можна так починати есеї чи тексти. Якось надто сентиментально. Маніпулятивно. Однак мені не вдається написати щось красиве, пригладжене. Я просто свідчу про те, що побачив. І хай буде так.

Фото Катерини Міхаліциної, Ірпінь, грудень 2022

Не думав, що Ірпінь такий великий. І що тут так гарно: соснові ліси, пагорби, річка. Ми стоїмо біля зруйнованого мосту, під яким від російського обстрілу ховалися сотні людей. Поряд турецькі будівельники вже почали зводити новий. Цей, розвалений, залишиться тут як пам’ять. Роблю фото і тут же розумію марність цієї дії. Минаємо будівлю, здається, колишній будинок культури. У розбитому вікні видно акуратно розвішаний концертний одяг...

Кладовище спалених і розстріляних автомобілів (на дверях кількох із них напис "Смерть мародерам"). Зруйнований стадіон. На стіні намальоване лелече гніздо і птахи в ньому – пронизані кулями та осколками. Фундамент великого обгорілого торгового центру. Листівки пам’яті з пекла. Так боляче, що важко дихати.

Фото Катерини Міхаліциної, Ірпінь, грудень 2022.

Стоїмо серед зруйнованих ірпінських багатоповерхівок, дивимось, як місцевий комунальник вимірює яскраво-жовтим метром графіті Бенксі на стіні.

"І що ви з цим робитимете?" – "Не знаю, щось придумаємо. Будинок доведеться знести, але цей шмат стіни ми якось тут та й залишимо".

Сирени повітряної тривоги закликають перейти в укриття. "Може, якщо вам не лячно, ми таки поїдемо далі?" – пропонують наші українські супутники, призвичаєні до сирен і тривог. І ми їдемо.

Зруйнований Романівський міст через річку Ірпінь, грудень, 2022. Фото Катерини Міхаліциної

Центральна площа Бородянки незатишна, обдмухана вітрами. Крізь простріл у бронзовій голові Тараса Шевченка просвічує низьке сіре небо. Люди рухаються мов у сповільненій зйомці. Усі звуки вимкнено. З одного боку площі стоять спалені й понищені житлові будинки. Єдині яскраві кольори – перемерзлі грона калини і яскраво-блакитний екскаватор, що розвалює один із розстріляних будинків.

Підходимо ближче – на деревах висять відкинуті вибуховою хвилею штори, дитячі ковдри, одяг. Хтось показує на квартиру, де була всім відома шафка з керамічним півником. Дах, з якого зняли вцілілого кота. На напівзруйнованій стіні темніє ще одне графіті Бенксі, яке коштує стільки, що за ці гроші можна було б, напевне, відбудувати весь центр Бородянки...

Фото Катерини Міхаліциної з Бородянки, грудень, 2022

Їдемо з Ірпеня до Бучі, зазираю в телефон і бачу новину: "На Херсонщині знайшли приміщення, де утримували і катували дітей". Швидко відвертаюся, щоб Катерина, яка сидить поруч, не помітила. Боюся, що для неї це вже буде занадто. Принаймні на зараз.

В'їжджаємо до Бучі в сутінках, повертаємо просто до церкви, біля якої під час окупації масово хоронили людей, – тіла вже ексгумовані й перепоховані, на тому місці лиш скромний хрест і квіти. Згодом тут буде встановлено пам’ятний знак. Всередині церкви темно, лунко і холодно (немає електрики). Наші налобні ліхтарики вихоплюють із пітьми фотографії чорних мішків, обличчя розстріляних місцевих, чиюсь руку, що стримить над піщаною могилою. Почуваюся так, ніби завис у жахливому позачасовому просторі, якому немає кінця. Сльози стискають горло. Говорить лише Михайлина, заступниця мера Бучі, яка нас тут зустріла, решта мовчить.

Фото Катерини Міхаліциної з київського Музею Ханенків, грудень, 2022 рік

Київ. Переходимо перехрестя і площу, куди 10 жовтня влучили російські ракети. Тепер від них не видно ані сліду. На дитячому майданчику, де ще кілька місяців тому зяяла яма, знову граються діти – дивлюся на них з жахом, тривогою і захопленням. Небо чисте, сонячно. Вікна будинків навколо або нові, або ще не замінені – шиби затулені фанерою та дерев’яними панелями. Тут так спокійно, що стає аж незатишно.

Марюс Бурокас на фото Берти Тільмантайте

Київ. Національний художній музей імені Богдана та Варвари Ханенків. Тут зберігалася одна з найцінніших в країні колекцій європейського, азійського, стародавнього і давньоєгипетського мистецтва. Зовсім поруч із музеєм "прилетіла" російська ракета, проте колекцію евакуювали заздалегідь. Ходимо порожніми залами музею, де залишилися тільки підписи до робіт і вітрини. На підвіконні лежить вирваний вибуховою хвилею старовинний віконний замок. Кураторка із запалом розповідає нам історію музею, пояснює, що і де було виставлено. Усе це триває понад годину, і для мене це – найконцептуальніша з можливих екскурсій. Про те, чого тут немає (на щастя, тимчасово).

"Люди все одно приходять, – каже кураторка. – Наші постійні відвідувачі. Їм це потрібно – говорити, бути тут, повторювати звичні щоденні ритуали. І ми їх приймаємо. Влаштовуємо чаювання".

Виходимо з музею у залитий сонцем внутрішній дворик. Усюди на стінах – мозаїка художника Василя Овчінікова. Величезний картина "Мадонна України" – жінка в національному строї годує грудьми немовля.

*

Ми так і не побачили Дніпра. Дивились із київських пагорбів у густу пітьму, де мала би бути ріка. Щодалі від центру, то густішою ставала темрява. Нові райони майже без світла, вулиці тихі й порожні.

У центрі все ж темрява навіть затишна: минаєш тіні людей, орієнтуєшся на ледь освітлені вікна бару, банкомат чи яскравіше світло – крамницю, де працює потужніший генератор. Перехожі здаються гідними, голоси лунають голосніше.

Вдень, звичайно, тут все інакше, та місто все одно спокійне, насторожене, уважне, готове до всього. Майже звичайне, буденне. До сигналу сирени.

*

Цей вірш Остапа Сливинського я прочитаю вже вдома:

"Коли гасне останній вогник, темрява наша сама починає світитися, світлом з нізвідки, рівним, як голос.

У темряві нашій ще краще чутно крики убитих, катованих, усіх тих, хто кличе до помсти.

Її не можна супроти нас повернути."

*

На зворотному шляху заїжджаємо у Варшаву. Як тут яскраво! Все довкола блимає і мерехтить. А у моїй пам’яті зринають зорі, що сяють понад огорненим пітьмою тримільйонним Києвом.