Описати те, чого ніколи не мало відбутися: погляд на деокуповані міста британської дослідниці

Посічені снарядами тисячолітні кам’яні ідоли Ізюма, що бачили не одну війну. Бібліотекарки, що і досі пильнують свої бібліотеки під обстрілами, які воліли б війну ніколи не бачити. Діти, які ще прагнуть читати книжки – попри те, що бачать і чують війну щодня.

В останні дні квітня Український ПЕН вирушив у волонтерську поїздку на український схід. Група українських письменниць і письменників та їх закордонних колег відвідала Харків, Ізюм, Лиман, Святогірськ, Слов’янськ, Краматорськ. Спілкуючись із працівницями місцевих бібліотек, військовими та дітьми, доставляючи гуманітарну допомогу і книжки, вони також документують наслідки російського вторгнення.

На прохання УП.Життя враженнями від зустрічі з людьми і містами з цієї поїздки ділиться дослідниця української літератури, що живе і працює у Великій Британії Саша Довжик.

У вільний від документування російських воєнних злочинів час я викладаю українську літературу в Лондонському університеті, але столицю українського модернізму та жаданівського міфу Харків я вперше побачила лише у квітні 2023 року.

Побачений мною центр міста – це темні силуети впізнаваних будівель на тлі Чумацького шляху. У Харкові досі діє світломаскування. Якби не бадьора прогулянка до готелю за 15 хвилин до комендантської, середмістя я б не побачила зовсім, адже увага поїздки була прикута до околиць, що найбільше постраждали від російської агресії.

Читайте також: "Зруйнована бібліотека" на гастролях: як Україна просуває свою літературу за кордоном

‘I wish you were not here’ – напис на гаражі у Північній Салтівці. До повномасштабного вторгнення у цьому районі, розташованому менш ніж за 30 кілометрів від російського кордону, мешкало близько 300 тисяч харків’ян. У квітні 2023 року живі тюльпани тут рясніють під мертвими будинками. Обпалені російськими ракетами та розтрощені авіабомбами багатоквартирні вулики порожні. Будівельною піною на згорілій стіні намальовано тризуб, та це жовте на чорному нагадує про символ іншого геноциду – жовту зірку Давида на чорному сукні.

Ми хотіли б бути не тут

Ми хотіли б не бачити, як сліпий дощ малює райдугу над нутрощами багатоповерхівки, розсіченої ракетою навпіл. Ми хотіли б прикрити вивалені на вулицю зошити та пігулки, ковдри, пластикові пляшки та постільну білизну – все те, що має бути сховане від сторонніх очей в інтимності домашнього простору, а тепер лежить на дорозі, перемішане з бетонними плитами та іржавим хребцями будівлі. Але натомість ми уважно дивимось і запам’ятовуємо. Все побачене має бути використане для досягнення справедливості.

Район Харкова Північна Салтівка була сильно поруйнована під час атак росіян. Фото: Анна Вовченко

З ізюмської гори Кременець Слобожанщина як на долоні – зелена, з ніжними вигинами долин, пагорбів і всипаних крейдою "торських доріг". З підпалинами артилерійських прильотів, із розбитими туристичними базами та зі звільненим містом Ізюм, у якому майже не лишилося неушкоджених будівель.

Читайте також: "В Європі наші історії про війну споживають між світським прийомом і вечерею". Режисер Максим Наконечний про "Бачення метелика" та маскульт в українському кіно

Із дев’яти половецьких баб, що спостерігали за боями з панівної висоти Кременця, встояло вісім. Крайню скульптуру було розбито прямим влучанням снаряда, а решту посічено уламками. Поки ми кружляємо довкола кам’яних баб, роздивляючись їхні давні намиста і свіжі шрами, десь поряд лунає вибух. Війна поруч.

Половецькі баби постраждали від атак країни-терориста Росії. Фото: Максим Ситніков

Як і попереднього дня в Харкові, бібліотекарки Ізюма показують нам врятовані фонди. У приміщеннях із забитими фанерою прогалинами вікон – стовпчики перев’язаних, а подекуди і розставлених по поличках українських книжок. Поки ми гортаємо збірку документів про одну з попередніх спроб винищення – штучний голод 1921-23 років – до бібліотеки заходять постійні читачі й ніяковіють від натовпу немісцевих. Під бадьорий біт радіо Промінь, що з гучномовців розбиває тишу спорожнілого міста, ми виходимо надвір роздивитися залишки зруйнованої школи.

Читайте УП.Культура у Telegram

Учні цієї школи могли бути серед 54 загиблих під завалами п’ятиповерхівки на вулиці Першотравневій. В кімнаті на третьому поверсі, якій бракує зовнішньої стіни, досі можна побачити шкільний стіл і шафки, пофарбовані в жовтий і блакитний, а в них – охайні сорочки і піджаки на вішаках.

На фото – врятовані бібліотечні фонди. Фото: Максим Ситніков

Ковзаючи поглядом по розбомбленій російським авіаударом будівлі, важливо не забувати дивитися під ноги. По-перше, можна випадково наступити на рештки чийогось життя: шкільні грамоти за спортивні здобутки, іграшки та розплавлені фотоальбоми. А по-друге, можна наступити на протипіхотну міну "лєпєсток". Так називаються заборонені Оттавською конвенцією протипіхотні фугасні міни, що їх вершники русского міра щедро розпорошили над окупованими областями України.

Читайте також: Золотий пил пам'яті. Літературні роковини вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка

Села Харківщини і Донеччини — від Яцківки до Дробишева, Богородичного, Краснопілля й Долини – вирізняються тим, що їх більше нема. Посіченими технікою дорогами на швидкості проносяться еваки та машини військових. Бездомні собаки дивляться їм услід. Де-не-де розтрощені хати накриті синьою плівкою: це означає, що їхні власники думають про повернення. Розповідають також про сміливця, який вийшов працювати на свою ділянку та втратив на міні обидві ноги.

Землі Харківщини і Донеччини цього року засіяні "лєпєстками" та згорілою воєнною технікою. Над неприбраними чорноземними полями рясніють таблички з написом "міни". Цей квіт руськой душі лишив своє насіння в українській землі не на одне десятиліття. І соснові ліси, що вишукуються вздовж доріг, будуть ще довго красиві потойбічною, недоторканою красою, яку можна хіба що оплакати з узбіччя, вмостившись на знезараженому клаптику асфальту.

Місто Ізюм зазнало значних руйнувань. Фото: Максим Ситніков

"Сауна. Обіди. Доставка" – спокушає вивіска на околицях Святогірська. "Міни" – попереджає вже знайома табличка під нею.

Мої уявлення про степові та промислові ландшафти Донеччини розчиняються в водах Сіверського Донця щойно ми заїжджаємо на понтонну переправу. У ріці відбиваються білі скелі, столітні сосни і дуби, розірвані коріння дерев, пошкоджена під час боїв за місто Святогірська лавра. Вогко пахне лісом та гостро – горілим залізом.

Святогірськ пробув під окупацією три місяці. За цей час деякі містяни втратили по 15-20 кілограм ваги. У спадок росіяни лишили спалені танки на подвір’ях, звідки і велися бої, знищені авіаударами п’ятиповерхівки, напіврозбомблену міськраду, школу, розстріляну з танка впритул, та погруддя Тараса Шевченка, перфороване дірами від куль.

Знову і знову над нашою групою прокочується слово "навіщо?". Тому що століття безкарного імперіалізму виховали в росіян почуття безкарності. Саме цю безкарність Україні доведеться поховати у східних степах, заквітчаних "лєпєсткамі", та соснових лісах, вкритих безіменними могилами своїх громадян.

У Святогірськ поволі повертається життя – громадською пральнею та 500 гарячими обідами на день; поличкою для буккроссингу та годівницями для собак; концентрацією уважних людей у формі, які стали стіною між ними і смертю.

Експедиція ПЕН на Схід України, місто Святогріськ, погруддя Шевченка. Фото: Максим Ситніков

Кілька днів потому я вже у Львові, що впивається примарно-мирним карнавалом. Якісь піщинки на екрані смартфона підсилюють квазі-курортне відчуття. І вже здуваючи їх зі скельця, я згадую, звідки вони. Пісок могильників під Ізюмом забився під нігті, в рюкзак і шкарпетки, він скреготить на зубах, перекочується під шкірою, вростає в кістки. Він назавжди з кожним із нас.

Просте як повітря розуміння, що росіяни – живі, мертві і ненароджені – будуть поколіннями відповідати за геноцид українського народу, досі не вкорінилося за кордоном. Можливо, для цього потрібно прокидатися від вибухів на базі відпочинку десь поблизу Сіверського Донця або вивчати чорні нутрощі харківських вуликів, або зазирати в кульовий отвір на бронзовій шиї національного поета в Святогірську.

Нам доведеться знайти спосіб поширити це просте розуміння за межі нашої держави та взяти весь світ із собою у подорож на український схід.

Я мала написати репортаж про культуру

Культура – це військові на заправці під Ізюмом, що приймають в подарунок українські книжки та фахово виправляють тобі турнікет на наплічнику. Культура – це кав’ярня, де тобі зроблять флетвайт на безлактозному молоці під глухий гуркіт з фронту. Культура – це бібліотека Слов’янська, з якої евакуювали книжки та в якій допомагають евакуйованим з фронту. Культура – це відділення пошти та громадські бані в деокупованому Святогірську.

Культура – це включатися в новинні ефіри німецькою, французською, англійською мовами з руїн українського міста і шукати слова, аби описати те, чого ніколи не мало відбутися.

Культура – це поміщати всередину себе кожну вирву донецьких доріг і вчитися говорити з неї до світу зрозумілою світові мовою.