Різдвяна прем’єра: Київська опера повертає балет Кос-Анатольського "Сойчине крило"

До репертуару Київської опери, що на Подолі, через 67 років після прем’єри повертається балет Анатолія Кос-Анатольського "Сойчине крило" на сюжет новели Івана Франка. Ця постановка є продовженням кількарічної послідовної роботи колективу і її керівника Петра Качанова зі збагачення українського репертуару.

Читайте УП.Культура у Telegram

Ще одна прогресивна зміна, що її привніс Качанов – опери з репертуару театру почали виконуватися в українському перекладі, попри певний скепсис, висловлений оперними співаками і диригентами.

Є в репертуарі Київської опери і святковий концерт "Нові мелодії Різдвяної ночі", в якому прозвучало гроно українських сучасних та стародавніх колядок, аранжованих українськими композиторами. І балет "Аладдін", музику до якого спеціально на замовлення театру написав український композитор Олександр Родін. І концертна програма "Український диптих", яка повністю складається з маловідомих творів українських композиторів.

Серед вітчизняних оперних театрів можна назвати лише два, які системно працюють над формуванням нового українського оперного і балетного репертуару. Це Львівська національна опера імені Соломії Крушельницької і Київська опера на Подолі.

Сьогодні, напередодні прем’єри балету "Сойчине крило" оперний критик Андрій Аблов поставив три важливі питання директору та художньому керівнику Київської опери Петру Качанову.

– Хочу просити поділитися тим враженням, яке склалося у Вас в процесі дослідження нашого національного музичного спадку. Бо якщо довіритися українським музикознавцям, наша музична спадщина видається подібною до старовинної скрині, аж до самого верху набитої шедеврами – лиш витягай та виконуй!

– На жаль, якщо бути чесними перед собою, то слід визнати, що мистецький спадок України в царині оперного і балетного жанрів жодним чином не можна назвати "скринею, набитою шедеврами". Дуже непроста історія України, яка кілька століть не мала власної держави і мусила розвиватися під владою сусідніх імперій, не могла не відбитися на українському мистецтві.

Афіша вистави "Сойчине крило".

До слова, саме Анатолій Кос-Анатольський, автор балету, над постановкою якого ми зараз працюємо, сказав колись своїй дружині коротку, але дуже важливу репліку: "Якби ми мали свою державу, то ми б інакше стояли у світі". Пошук, який ми протягом кількох років ведемо у творчій спадщині українських композиторів, я порівняв би з польовими дослідженнями археолога, який за допомогою металошукача намагається віднайти під шаром ґрунту давні скарби, заховані від людських очей. Але я знаю, що вони є!

Читайте також: Композитор з Коломиї, який став амбасадором українського джазу в СРСР. Святкуємо уродини Анатоля Кос-Анатольського

Парадоксальність ситуації, яка склалася щодо українського музичного спадку, полягає в тому, що переважну частину творів українських композиторів минулого не можна назвати забутими і невідомими в прямому значенні цих слів. Про існування цих творів відомо. Певна їх частина вийшла друком. Немала частина записана у студії українськими виконавцями.

Ці твори здебільшого згадуються у спеціальній музикознавчій літературі, вони описані та проаналізовані. Можна критикувати адекватність і глибину аналізу, проведеного музикознавцями, але в свій час його зроблено. Проте, незважаючи на все, ці твори залишаються невідомими і для більшості професійних виконавців, і для поціновувачів музичного мистецтва. Кажучи фаховою мовою, ці твори введені до наукового обігу, але відсутні в актуальному інформаційному просторі.

Петро Качанов і Надія Андріївна Кос, дружина композитора Анатолія Кос-Анатольського. Фото: Петро Качанов.

Для того, аби проілюструвати свою думку, я хочу розповісти, як саме було знайдено і повернуто до життя геніальний твір – вокально-симфонічну поему "Чернець" композитора Михайла Вериківського, створену на слова Шевченка. Я постійно шукав українську музику, яка могла б в тому або іншому вигляді увійти до репертуару театру. І ось раптом пізно ввечері я натрапив на студійний запис "Чернеця", записаний симфонічним оркестром м.Торонто під орудою диригента Ернесто Барбіні. А виконував цей шедевр Йосип Гошуляк.

Крім того, є ще один запис "Чернеця" у виконанні Івана Паторжинського, створений у 1957 році. Оце, напевне, і все з існуючих записів геніального твору Михайла Вериківського. Цієї музики я до цього моменту ніколи не чув. Вона справила на мене величезне враження! Це враження було таким великим, що я навіть засумнівався, я відмовлявся вірити собі!

Тоді я надіслав запис "Чернеця" талановитому співакові, солісту нашого театру басу Андрію Гонюкову. Відповідь від нього прийшла дуже швидко. Вона була дуже коротка. "Це геніально", – написав він. Саме у виконанні Андрія Гонюкова "Чернець" Вериківського прозвучав у нашому проекті "Український диптих. Музика". Це сталося вперше за кілька десятиліть.

Зліва направо: Емілія Лєгостаєва, постановник Георгій Ковтун і танцівник Володимир Михайлов. Фото: Емілія Лєгостаєва.

Треба сказати, що балет Кос-Анатольського "Сойчине крило" з’явився у наших планах теж завдяки пошукам, які ми провадили в царині української музичної спадщини. Мені було відомо про те, що у творчому доробку Кос-Анатольського є три балети: "Хустка Довбуша", "Сойчине крило" і "Орися". Але музику з цих балетів мені не доводилося чути.

І ось сталося так, що для заключного гала-концерту, яким ми мали завершити 41-й театральний сезон, мені запропонували до оркестрового виконання коломийку "Гонивітер" з балету "Сойчине крило". Ця музика зачарувала мене щирістю, мелодійністю, "ламповим" теплом. Але в концерті ми її не виконали. Чому? Справа в тому, що Кос-Анатольський був не лише прекрасним композитором, він мав дуже добре чуття театру. Він розумів, що балетна музика в театрі не повинна цілком захоплювати уяву глядача, що вона має залишати у його свідомості певний вільний простір для сприйняття візуального хореографічного образу.

Анатастасія Романицька та Артур Козенко - виконавці головних партій.

Іншими словами, справжня балетна музика має бути не лише "дансантною", як казали старі хореографи, але й не переступати певні межі у своєму художньому впливі на публіку для того, аби мати потенціал синтезу з танцювальною дією. Тож для концертного виконання по-справжньому балетна музика Кос-Анатольського не зовсім підходила. Її краса не розкривалася ізольовано, без поєднання з хореографічним образом. Саме тому, готуючи концертну програму, ми відклали цей матеріал. І повернулися до нього з метою створити повноцінний український балет.

Користуючись нагодою, я хочу публічно висловити велику подяку генеральному директорові Львівської опери пану Василю Вовкуну, який на наше прохання у стислі терміни надав нам оригінал партитури "Сойчиного крила" Кос-Анатольського та нотний матеріал цього балету, який зберігся в архіві очолюваного ним театру.

Читайте також: Урок деколонізації від Львівської опери і її "Запорожця за Дунаєм"

– Пане Петре, сьогодні, через війну, розв’язану проти нашої держави, скрізь у світі ми спостерігаємо сплеск інтересу до феномену української нації. За тридцять років з моменту набуття Україною незалежності, ми чули дуже багато розмов про важливість репрезентації нашої країни за кордоном за допомогою культурної дипломатії, тобто шляхом демонстрації найкращих здобутків українського мистецтва. Чи вважаєте Ви цей шлях перспективним для України сьогодні? Це питання я ставлю тому, що сьогодні у світі є чимало поважних країн, які звісно вдаються до мистецької дипломатії, але для яких вона не є провідним інструментом репрезентації країни на зовнішній арені. Наприклад, так не чинить Швеція, цього не робить Фінляндія. Іноді навіть в мене виникає побоювання, чи не є це наше бажання показати Україну світу саме через національне мистецтво інерцією радянського способу мислення, наслідуванням, копіюванням того підходу, який виробилай активно застосовувала радянська влада.

– Сьогодні ми відповіді на це питання не маємо! Це питання може бути розв’язане лише в процесі практичної реалізації! Якщо ми будемо чесними перед собою, то мусимо визнати, що розмов про мистецьку дипломатію як спосіб репрезентації України у світі ми чули багато, але на ділі ми цього майже ніколи до останнього часу системно не робили.

Балет "Алладін".

Будемо відвертими, гастролі українських оперних і балетних труп у переважній більшості випадків мали суто комерційний характер. Мушу зазначити, що питання заробітку у мистецтві також є важливим. Кошти, отримані в результаті гастрольних виступів за кордоном, дуже потрібні були і власне оперним театрам, і окремим виконавцям, які брали участь у таких гастролях.

Проте через комерційне спрямування цих заходів театри цілком підпорядковувалися бажанням імпресаріо чи агенцій, які виступали організаторами таких гастролей.

Ми показували те, що нам замовляли. А замовляли нам майже завжди російську балетну класику (наприклад, "Лускунчик" Чайковського) або ж відомі репертуарні оперні назви, що можуть привернути увагу публіки (наприклад, "Богему" Пуччіні). У результаті ми досягли лише одного – довели всьому світу, що в Україні існує дуже потужна виконавська школа в царині академічної музики та класичного танцю.

Всі зарубіжні оперні театрі за нагоди із задоволенням приймають до себе наших музикантів-інструменталістів, балетних танцівників та оперних співаків. У результаті у театральному світі за нами закріпився статус донора, постачальника кваліфікованих кадрів.

Я переконаний в тому, що сьогодні в Україні є потенціал для того, аби створити в оперному чи балетному жанрі власний національний мистецький продукт гідного рівня, здатний справити враження на публіку європейських театрів. У нас є твори, які могли б бути виконані в Європі. Я впевнений, що сюжет і музика таких опер, як "Золотий обруч" Бориса Лятошинського, "Наймичка" Михайла Вериківського на сюжет Шевченка, "Украдене щастя" Юлія Мейтуса на сюжет Франка, – справили б враження на оперних меломанів. Також я вірю, що балет "Сойчине крило", який ми зараз готуємо, є не менш цікавим, ніж класичні балети ХХ століття, яких багато йде на європейських сценах. У нас є оперні і балетні виконавці дуже високого рівня. Але в мене є побоювання, що ресурсів одного, окремого українського театру для цього не вистачить. Європейська опера і балет – це потужна індустрія, конкурувати з якою непросто. Я вважаю, що гідний національний мистецький продукт ми могли б створити, лише об’єднавши зусилля і ресурси декількох оперних театрів. Я маю на увазі і кадрові ресурси, і фінансові, і технічні, і організаційні. Але, на жаль, на сьогодні в нас не напрацьовано інституційних механізмів такого об’єднання. Гадаю, зараз прийшов час нам – керівникам оперних театрів – почати радитися про це.

Балет "Алладін".

Але я хочу наголосити: зусилля керівників оперних театрів у цьому напрямку матимуть результат лише у випадку, якщо нас підтримає держава! Чому російська культурна експансія має успіх в Європі? А тому, що для них це системна державна стратегія. До того ж, дуже добре профінансована стратегія. Без долучення державних інституцій самі театри не зможуть цього зробити ефективно. Я маю на увазі не лише міністерство культури та інформаційної політики України. До просування українського мистецтва у світі може долучитися і Український культурний фонд, і міністерство зовнішніх справ, і наш дипломатичний корпус, а також й інші державні органи.

Читайте також: Війна і мир і опера. Чи може Україна дерусифікувати європейські сцени і в який спосіб

Хочу зазначити, що особливим досягненням нашого театру я вважаю згаданий вами балет "Аладдін" на музику Олександра Родіна. Цей балет було поставлено в нашому театрі у 2021 році. А в 2022 році цей балет було перенесено на сцену театру литовського міста Каунас в тому самому вигляді, в якому він іде в нашому театрі. Каунаський державний музичний театр придбав у нас право на прокат цієї вистави, і з кожного показу ми отримуємо роялті. Вперше в новітній історії вітчизняного балету українська вистава з’явилася в постійному репертуарі європейського театру! Мені трохи шкода, що наші засоби масової інформації майже не приділили цій події достатньої уваги.

Святковий концерт "Нові мелодії Різдвяної ночі".

– Останнє питання, яке я хочу поставити Вам, пане Петре, стосується безпосередньо балету Анатолія Кос-Анатольського "Сойчине крило". Стрімко наближається день прем’єри. Скажіть, чи можна очікувати, що ця вистава буде показана не лише на сцені очолюваної Вами Київської опери на Подолі, а й виявиться гідною з’явитися перед публікою європейських театрів?

– Непросте питання… Як сказала героїня одної з п’єс Лесі Українки, "це ще лежить у Зевса на колінах"! Остаточний присуд виставі, що її покаже театр, може зробити лише публіка, яка прийде до глядацької зали. Але я хочу зауважити, що, готуючи цей балет, наш театр поставив перед собою дуже амбітне завдання. Для цієї постановки ми в театрі зібрали зірковий творчий склад. Диригент-постановник Василь Василенко, хореограф-постановник Георгій Ковтун, сценограф Андрій Злобін, художник Ярослав Бринь, художник костюмів Дмитро Курята – це одні з найкращих творців, кожен справжній майстер у своєму мистецтві. І коли ми почали процес постановки, весь наш творчий колектив, що бере участь у підготовці "Сойчиного крила", захопився, надихнувся цим матеріалом. І психологічною глибиною історії, розказаної Іваном Франком. І чистою, щирою, дуже українською за своїм мелосом музикою Анатолія Кос-Анатольського. Тож в нас усіх виникло спільне бажання провернути цьому твору життя. Ми воліли не просто поповнити афішу нашого театру українською виставою. Ми воліємо створити нову театральну традицію, коли в Різдвяно-новорічні свята глядач ходить, дивиться і слухає українську класику. Працюючи над цією виставою, ми хотіли збагатити український балетний репертуар новою класичною назвою. Ми хотіли показати художню довершеність цього матеріалу так, аби наша постановка "Сойчиного крила" поклала початок поверненню цього українського балету на сцени інших вітчизняних оперних театрів. Зараз своєю працею ми намагаємося вирвати цей прекрасний твір із забуття.

Читайте також: Театральний ажіотаж 2023: українці відкривають для себе українську драматургію