Рольова модель: деколонізація Латвії через доступність культури

Ризький бальзам, шпроти, велика кількість росіян, Юрмала, радянські фільми "під стару Європу" – це Латвія чи міф про Латвію, що побутує в так званому пострадянському просторі? Практика показує, що таки міф. Що культура Латвії сьогодні – це про збудовані за державний кошт бібліотеки, що виглядають, мов космічні кораблі, бізнес інкубатори, деколоніальні культурні практики та вражаюча обережність у ставленні до власної історії.

Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко, щойно повернулася із Латвії разом з українською делегацією культурних менеджерок. І оповідає, як ця країна забезпечує своїм громадянам доступ до мистецтва та залучає усіх до культури.

Читайте УП.Культура у Telegram

Латвійська національна бібліотека та російська організована злочинність

Що ближче ми наближаємося до Латвійської національної бібліотеки, то більш схожою вона стає на великий міжгалактичний корабель, якийсь химерний астероїд, що впав на березі Західної Двіни. Над просторою площею перед спорудою височіють прапори. Поміж інших – український та "правильний" білоруський, біло-червоно-білий. Позиція.

Латвійська національна бібліотека.

Зовсім скоро латвійці святкуватимуть 500-річчя латвійської книги, цьому факту, власне, і приурочена невелика інсталяція, що знаходиться тут. "Ця давня книга не збереглася", – ділиться з українською делегацією Вікторія Піщикова, яка відповідає за міжнародну співпрацю. "Але сам факт для нас дуже важливий".

Ми рушаємо далі за пані Вікторією, оминаючи зграї галасливих дітлахів, які бігають від однієї до іншої ігрової зони цього величезного космічного книжкового шатла. Місце, яке ми проминаємо, – виставковий простір. Черга з потенційних виставок розписана тут аж до 2026.

Три із цьогоріч здійснених виставок – про Україну. Серед них – "Невидані дипломи" ("Unissued Diplomas"), що присвячена українським студентам, які загинули на війні, а значить – ніколи не отримають свої дипломи.

"На чиї кошти була побудована бібліотека?" – цікавиться одна з українських делегаток, керівниця відділу культури Чернігівської громади, Світлана Шелудько. Виявляється, що будівництво унікальної тринадцятиповерхової споруди було повністю профінансоване державою. Проєкт був тривалий, дорогий і болючий, але безсумнівно вартував усіх коштів та зусиль. На думку одразу ж спадають слова Улдіса Заріньша, заступника Державного секретаря в Латвії, про державу як найбільшого замовника культурної інфраструктури, бо перед нами – чи не найяскравіша з усіх можливих ілюстрацій.

Всередині Латвійської національної бібліотеки:

На другому поверсі – світлий робочий простір. Відвідувача одразу ж зустрічає "українська полиця" – річ чудова за своїм задумом, але дуже далека від ідеалу у виконанні: поруч із томиками Лаюка й Підмогильного опинилися "Кража, или Белое солнце Крыма" Наташі Влащенко й "Это мы, беженцы" Валерія Панюшкіна – емігранта з Росії, який прагне "персоналізувати війну, показуючи її на побутовому рівні через те, що пережили люди, які вимушено покинули свої домівки".

На щастя, за посередництва делегації українську полицю поповнить текст, що справді репрезентує український досвід війни, – поетична збірка захисниці Маріуполя Валерії Суботіної під назвою "Квіти і зброя".

Українська полиця Латвійської національної бібліотеки.

Водночас російська мова – у п’ятірці тих, які мають найбільший попит тут, оскільки росіяни – найбільша національна меншина. Хоча нові російські та білоруські видання бібліотекою більше не закуповуються, книжки на кшталт "Это мы, беженцы" (2022) – подарунок відвідувачів. Пані Вікторія підкреслює: бібліотека не має підписок на жодні електронні російські ресурси й додає, що така відмова неодноразово ставала предметом скарг місцевих славістів. Однак, знову ж таки – позиція.

Поміж тим, йдучи далі вглиб бібліотеки, помічаємо смужки для незрячих на підлозі, кабінки для людей із погіршеним зором, кнопки для виклику працівників, сідаємо в зручний просторий ліфт, де легко може розміститися людина в колісному кріслі. Безбар’єрність – один із найважливіших пріоритетів простору, саме тому тринадцятий поверх із величезним роялем та прекрасним видом на Ригу – не місце для обраних.

Прогулянка бібліотекою. Гортайте фото!

Не для обраних і доступ до рідкісних та цінних видань. Фактично весь фонд бібліотеки, що налічує понад три мільйони примірників, є наразі оцифрованим. Тому випадок, коли зацікавлена особа отримує "на руки" рідкісне видання, яке її необхідне, – украй нетиповий.

"Це має бути дуже унікальний випадок, аби ми розглянули фізичну видачу", – зауважує пані Вікторія. І на все є свої причини, часто відмінні від тих, які спадають на думку першими.

Починаючи з минулого року, європейські бібліотеки зіштовхнулися з проблемою крадіжок своїх рідкісних видань. За словами співробітників, ці крадіжки – приклад російської організованої злочинності. Викрадені книжки вивозять до Росії та відкрито продають на російських аукціонах. Очевидним також є те, що ці крадіжки здійснюються на замовлення, оскільки зловмисників цікавлять конкретні тексти та автори, зокрема двохсотлітні примірники Пушкіна та Гоголя.

The Economic Times повідомляло, що з минулого року Польща втратила 79 рідкісних видань вартістю близько мільйона євро, Литва – 17 (440 000 євро), Латвія – 3, Естонія – 8. Відомо, що жертвою афер стала й Франція. У Москві ж окремі книжки збуваються за ціною в 30 500 євро.

"Ми переоцінюємо питання довіри й безпеки", – ділиться з українською делегацією пані Вікторія. "І вживаємо заходів, щоб надалі запобігти таким ситуаціям. Звісно, ми маємо камери та систему безпеки, але це була організована злочинність, діяла ціла група людей. З боку Росії також була здійснена атака на провідні державні сайти включно із сайтом нашої бібліотеки. Нині ми працюємо над оновленням і перезапуском нашої сторінки".

Рідкісні видання, одна з кімнат. Латвійська національна бібліотека.

"Ми думаємо, що таким чином росіяни мстяться нам за те, що ми підтримуємо Україну", – підсумовує пані Вікторія.

Лабораторія інновацій, робота з дітьми та мистецтво як політика

Те, якою є Національна бібліотека, її простір, її діяльність та її відвідувачі є прикладом того, що доступність культури – один із ключових підходів державних інституцій у розвитку Литви. Мета цього підходу – деколонізація, глибоке розуміння себе та своєї історії, розвиток критичного мислення.

За словами Улдіса Заріньша, заступника Державного секретаря, основним фокусом культурної політики на найближчі сім років є доступність культури для кожного громадянина Латвії. Незалежно від того, де живе людина, у Ризі чи маленькому містечку, вона має відчувати культуру у своєму житті, мати право на співучасть, хай би скільки вона не заробляла чи ким би не працювала.

Таким чином, йдеться і про відновлення, і про наповнення, про розвиток нових талантів, забезпечення професійного розвитку працівників культурного сектору, підвищення заробітних плат, а також рівня освіченості щодо культурної політики.

Усі ці кроки звісно ж не про відсутність будь-яких проблем. Моя колежанка з української делегації, керівниця громадської організації "Український інститут розвитку", Марина Кулініч відзначає:

"Для мене було цінним зрозуміти, що у сфері культури Латвія має багато спільних з Україною проблем. Тут досі 1 так само, як у нас, велика кількість закладів культури потребує переосмислення змісту їхньої діяльності, так само присутні проблеми у сфері оплати праці. Ці проблеми Латвія вже вирішує. Ми ж до питання оплати праці повернемося умовно через 6–10 років після нашої перемоги".

Українські делегатки. Зліва направо: Марина Кулініч, Аліна Певна, Діана Трима, Марина Кузьмічова

Масштабна національна програма, що насичує культурою життя юних латвійців, носить назву "Шкільний портфель". Її керівниця Айя Туна розповідає, що вже понад 230 000 дітей отримали безкоштовну (тобто профінансовану державою) можливість регулярно відвідувати культурні заходи. Їх щороку у всіх куточках Латвії відбувається понад 10 000.

Марина Кулініч каже, що в Україні таку практику теж намагались впровадити: "В Україні подібна ідея для школярів закладалася у проєкти урядових документів ще, напевно, із 2018 чи 2019 року, але нам не вдалося це затвердити. На вищому етапі, на рівні Секретаріату, Кабміну це зрізалося як непріоритетне".

Іще один важливий простір для латвійських культурних політик – Центр сучасного мистецтва. Його керівниця Сольвіта Кресе розповідає, що її заклад працює над деколонізацією та реактуалізацією митців, які були поглинуті потоком радянського мистецтва під час окупації (і так, саме це слово тут вживають щодо латвійської історії у складі СРСР!).

Читайте також: "Якщо музей потрібен, тільки щоб привести гостей, – створіть краще склад": директор Національного музею історії Федір Андрощук

Простір блискавично реагує на поточні політичні та суспільні виклики. Для центру звичні виставки на незручні теми та з великою кількістю відкритих питань. І мета діяльності такого центру – формування критично мислячого суспільства.

За такої риторики питання про те, чи дійсно мистецтво знаходиться поза політикою, на щастя, не клеїться.

Мультики в банку та бібліотека в синагозі: прості рішення та чутливість до пам’яті

Український досвід доводить: приїхати до Києва – недостатньо, аби оцінити стан культурного розвитку. Значно цікавіше відвідати Рівне, Кременчук чи Канів.

Саме тому відвідуємо гуртом старовинне латвійське місто Кулдіга (перша згадка – 1242 рік). Це маленьке затишне місто дивує відвідувача креативними, ефективними та дуже простими рішеннями.

Історичний центр міста Кулдіга, Латвія.

У приміщенні старого банку – нині Кулдізький районний музей, який поєднує археологічну, етнографічну та мистецьку складову. Проте головне приміщення все ще повністю обрамлене банківськими віконечками, дарма що ніхто вже нікого не обслуговує.

Так, музей, але ж раніше тут був банк. Відвідувачі мають про це знати.

Читайте також: Війна мистецтву не завада: як закинуту Фабрику повидла у Львові перетворили на сучасний артцентр

На стіни цієї просторої кімнати проєктується мультик "Історія Латвії за 12 хвилин": відвідувач, навіть наймолодший, вивчає історію свого міста, уписану поміж сторінок життя своєї країни.

Кімната із більшістю музейних експонатів теж дивує. Кубісти та пейзажі ХІХ століття, що сусідять із ще більш ранніми портретами та совєцькими телефонами, справляють химерне враження, але лише до того моменту, поки глядач не прочитає опис:

"У цій кімнаті ми запрошуємо тебе до філософської дискусії про значення часу в наших життях та його вплив на формування, існування та занепад культурної спадщини. Чи замислювався ти коли-небудь про роль музею у збереженні культурної спадщини для наших майбутніх поколінь?"

Навмисна хаотичність простору Кулдізького районного музею.

І раптом ця маленька кімнатка, ущент заповнена хаотично розміщеними мистецькими об’єктами, набуває сенсу. Це і є час. Це втікання часу від нас та наше неконтрольоване повернення до минулого. Це наше різне розуміння про вартість того чи іншого періоду – звідси голова Леніна поруч із національним латвійським вбранням. Таким чином, інсталяція, стіни якої розмовляють, змушує рефлексувати кожного.

Однак музей – не єдиний випадок украй концептуального підходу до простору. Іще один – Головна бібліотека Кулдіги, збудована у колишній синагозі.

У війну нацисти знищили фактично всіх євреїв маленького міста. Врешті синагогу переформатували в бібліотеку, але на стіні можемо бачити велику пам’ятну інсталяцію про місцеву єврейську історію.

Так-так, із синагоги не зробили місце плачу, до якого всі сходилися б раз на рік, а решту днів спостерігали за тим, як руйнується пам’ять, як стирається обличчя будівлі, як пустими залами бродять привиди трагічного минулого. Рішення використати цей простір для бібліотеки стало дієвим інструментом збереження ідентичності цього місця, вшановування та поширення знань про історію синагоги.

Меморіальна стіна в бібліотеці Кулдіги.

Що більше ми слухали історію цього місця, то більш логічним й неминучим видавалося таке рішення: якщо будівля вже не виконує свого прямого призначення, значно краще реактуалізувати її і саме цим вчинком довести, що всі жахи, які сталися з цим місцем, — не марні, бо життя продовжується. Значно гірше просто забути про нього, оприявнюючи гостру непотрібність цієї споруди.

"Моє найцінніше спостереження полягає в тому, що об’єкти культурної спадщини не руйнуються, не знищуються, вони реставруються", – ділиться представниця Департаменту культури й туризму Донецької облдержадміністрації Аліна Певна. "І через різні проєкти у цих місцях створюються інституції, які працюють на людей. Об’єкт культурної спадщини може стати прекрасним музеєм чи готелем, або працювати як культурний інкубатор. Це абсолютно правильно, тому що відреставровані об’єкти культурної спадщини мають працювати на державу та повертати кошти".

Читайте також: Палац мрії. Як занедбані історичні будівлі можуть змінити життя цілих громад

До речі, до питання пам’яті: у Кулдизі не дозволяють ставити пластикові вікна, аби не псувати історичний вигляд міста. Оскільки ж обслуговування дерев’яних вікон дорожче, містянам пропонують приходити до спеціально організованого місцевою владою хабу зі своїм вікном. Там, отримавши усі необхідні інструкції, матеріали та можливість у разі необхідності звернутися за консультацією до спеціаліста, власник вікна лишається й ремонтує його самостійно. Безкоштовно. Валюта – це час та зусилля.

"Виходить, що всі мешканці Кулдіги – трошки теслі?" – питаю я.

"Виходить, що так!" – відказує із посмішкою гідка.

Історичний центр міста Кулдіга, Латвія.

Підсумки на березі моря

На березі Балтійського моря, у Лієпая, як виявилося, дуже хочеться підбивати підсумки, думати про цю маленьку країну, що так само межує з нашим ворогом.

Попри всі вкраплення російськості тут: мову, книжки, музику (якщо вірити місцевим радіо станціям, Діма Білан досі живий) – латвійці страшенно бояться української долі, а тому зі швидкістю світла намагаються довиконати все заборговане з початку 90-х домашнє завдання.

"Латвійці не називають час перебування у складі Радянського Союзу своєю історією, – ділиться спостереженнями Марина Кулініч, – Вони говорять, що це була окупація Росією. І це наша помилка: ми весь час говорили про історію України в складі Радянського Союзу. І тепер, коли у нас почалася дерадянізація, декомунізація, частина суспільства збурилася, що ми не можемо просто скасувати шмат української історії".

Дійсно, не зважаючи на толерування окремих проявів російськості, латвійці визначилися із магістральними питаннями, що скасувало можливість будь-яких дискусій. Принаймні в публічному просторі.

Повернення ж та віднаходження свого здійснюється з ювелірною обережністю до часу та простору, до пам’яті, але й до майбутнього, яке не затьмарює війна. "Усе це – принципово не нове, – говорить Діана Трима, делегатка від України та директорка департаменту культурного та громадського розвитку Маріупольської міської ради, – Форми роботи та організація простору, які я побачила, уже передбачались в проєктах майбутніх маріупольських закладів культури". Бачити ж таку роботу в галузі культури тут та її пріоритезування, окрім усього іншого, – боляче, бо перебування в Латвії, ніби підсвітило всі плани та проєкти, поставлені на паузу або ж і зовсім скасовані.

Балтійське море, місце для підсумків.

Підсумки інших делегаток так само втішні: "Стало спокійніше, що ми були на правильному шляху і йшли в дуже доброму темпі. На жаль, зараз ми переживаємо повномасштабне вторгнення, але після перемоги ми все надолужимо, тому що у нас уже був попередній досвід швидких реформ", – говорить Марина Кулініч.

Однак перемога зовсім не означає, що Україна вийде з війни готовою до свідомої розбудови культурного сектору. Аби запустити цей процес потрібне прищеплення думки про стратегічну роль культури, про культуру, яка ототожнюється зі знанням себе та власного минулого, про культуру як антидот російській пропаганді. Злочинна діяльність Росії стане неможливою лише за умови, що кожен українець, незалежно від того, де він живе, скільки він заробляє та ким працює, отримає безумовний доступ до культури, а значить – і доступ до знання про те, хто він насправді.

Матеріал створено з групової поїздки до Латвії за підтримки Мережі захисту національних інтересів "АНТС" у рамках проєкту #RestoringUkraineTogether, що реалізовується за фінансової підтримки ЄС.