Егоцентризм – нова щирість. Роботи "художника з метро" Тартаковського показують в "Білому Світі"

Кияни можуть пам'ятати роботи Анатолія Тартаковського яскравими плямами в лайтбоксах київського метро. Впродовж 7-ми років на межі нульвих і десятих репродукції його картин виринали вздовж ескалаторів і сформували образ про цього художника як експресивного пейзажиста гламурних закордонних курортів.

Сьогодні його живі роботи можна побачити в столичному "Білому світі" – 25 січня в цьому центрі сучасного мистецтва відкрилася виставка "Вектор егоцентризм". Для УП.Культура це стало приводом розповісти про практику цього художника поза межами стереотипу. А також подивитись, чим живе мистецький простір київського середмістя – один з острівців, де можна пригадати свою довоєнну ідентичність.

Читайте УП.Культура у Telegram

Співпраця Анатолія Тартаковського зі співзасновниками та кураторами "Білого Світу", Тамарою та Олександром Яновичами, розпочалася з взаємної зацікавленості: Анатолія – простором, кураторів – роботами митця. Зазвичай Тартаковський, який з часів свого проєкту в метро носить звання Заслуженого художника України, виставлявся у великих державних інституціях: Українському Домі, Музеї собору Софії Київської, Київській картинній галереї, Будинку вчених. Тепер же його роботи опиняються в лаконічному, камерному білому просторі двох кімнат.

Це також можливість інакше переосмислити роботи Анатолія Тартаковського, активна діяльність якого припадає на девʼяності й початок двохтисячних, у новому контексті. Камерність простору запрошує до діалогу з картинами, дає можливість побути з ними сам на сам і формує той вектор егоцентризму, який Анатолій наполегливо артикулює у власній практиці.

Експозиція виставки "Вектор егоцентризм". Усі фото: Центр сучасного мистецтва "Білий світ".

Егоцентризм – ми часто маркуємо це явище негативним, як надмірну сконцентрованість на собі й індиферентність до того, що відбувається довкола. Однак Анатолій Тартаковський вважає це однією з кращих пропозицій для контакту глядача з мистецтвом: "Це занурення художника у світ своїх інтересів, самозакоханість при повній байдужості до глядача, критики, реклами, арт-просторів і арт-комерції".

На думку митця, саме така позиція дозволяє художнику висловити те, що він відчуває і те, що справді йому цікаво. Художник мусить глибоко зануритися у власний внутрішній світ, щоби потім оприявнити його у творчості: "У будь-якій чудовій картині не знайти нічого, окрім імені її творця".

картина "Супермодель на пляжі".

Картини на виставці "Вектор егоцентризм" охоплюють роботи з 1990 року по 2021. Простір відкривається трьома картинами, які Анатолій називає вирішальними в його осмисленні егоцентричної філософії – це "Потрійний автопортрет у червоних трусах" (1990), "Я читаю свою улюблену книгу" (1993) та "Вирішив я відпочити трохи" (1995). Помітно, як у цих роботах Тартаковський ще шукає свій стиль – його густі мазки та еклектика кольорів зʼявляються й стають упевненішими згодом.

Однак наступні роботи показують, що зосередження на своєму Я не означає відірваність від середовища, у якому перебуває митець. Егоцентризм тільки гарантує те, що автор завжди залишатиметься зі своїм баченням явищ, які його оточують, і воно послідовно відлунюватиме в його роботах.

Що ж опиняється в полі зору митця? До кого чи до чого найчастіше звертається його егоцентризм?

Картина "Пляж в Одесі".

У картинах Тартаковського є чимало моря та міських ландшафтів – у другому залі виставки можемо побачити аж 7 картин із однаковою назвою "Пляж в Одесі". На цих полотнах широкі яскраві мазки взаємодіють між собою точно так само, як напівголі людські тіла на пляжі. Такий надмір безтурботності колись курортного міста ніби нагадує глядачеві "ось цей яскравий світ – теж я. І ви. Він і досі існує, попри все".

У роботах Тартаковського цікавою є робота з тілесністю: широкими мазками автор намагається не лише означити людське тіло, а й його взаємодію з простором. Наприклад, у роботі "Біля моря" люди ніби формують місце, де гуртуються.

Окрім живописних робіт, на виставці представили бронзові скульптури Анатолія Тартаковського – новий для митця медіум, яким він захопився у 2019 році. У відтворенні людей у русі художник ніби передає об'єктам свою живописну манеру.

Скульптура "Дівчина на моноколесі".

Яскрава енергія, що її породжує рухливе живе людське тіло передається грубими, густими, хаотичними і яскравими мазками. Тартаковський ніби намагається зафіксувати цю енергію в картині, упіймати її, але усвідомлює марність своїх спроб: "...між собою стикаються бажання створити цілісну філософічну концепцію з закоханістю у фіксацію миттєвого сприйняття навколишнього".

Картина "Потрійний автопортрет у червоних трусах".

Можливо саме тому навіть спокійні пейзажі Тартаковського здаються дикими й динамічними. "Вулиця Канатна. Одеса" нагромаджує будинки з кольоровими фасадами й вікнами, "Ліс. Весна. (Конча-Заспа)" прострілює повітря неохайними гілками фіолетових, жовтих, червоних стовбурів, "Вечірнє сонце в Осокорках" кидає хаотичні промені на дахи й дерева.

Біля кожної з картин зазначена лише її назва – жодних описів чи коментарів автора, лише його початковий стейтмент про егоцентризм. На цьому й фокусується увага Тартаковського: дослідження Анатолієм егоцентризму стає дослідженням спостерігача.

Картина "Вирішив я відпочити трохи".

Читайте також: "А ви з Маріуполя?". Чотири з половиною стіни Платформи ТЮ показують у Києві

Тартаковський відкриває перевагу егоцентризму – осмислюючи побачене, глядач теж взорується на власні почуття, зазвичай спресовані і відкинуті драматичними подіями.

Про це говорить і кураторка Тамара Янович: в умовах повномасштабної війни усі ми перебуваємо в турбулентному й невизначеному стані. Але потребуємо хоч інколи заземлитися й зглянутись, зануритись у власне "Я". Цьому зануренню сприяють і філософія егоцентризму в творах, і камерність простору, де в сукупності всіх картин можна віднайти і свої переживання.

Егоцентризм у підсумку перевтілюється в пошук "своїх" – тих, кого доведеться впускати до власного внутрішнього світу. Будь-який процес творчості завершується, і митець, прагнучи до того бути відірваним від простору, арт-ринку, критиків і глядачів, обертається до них обличчям, демонструючи те, що він створив.

Можливо, егоцентризм – це теж варіант щирості. Насамперед із собою, опісля – з оточенням. Це вимагатиме певної сміливості – щиро показувати себе в усьому, що створюєш, адже ввібрати чужі, наявні обличчя набагато легше.

Ольга Дуденко, спеціально для УП.Життя