Що не так з "хорошимі рускімі" та інші незручні українські питання в берлінському театрі Шаубюне

Тандем українських драматурга Павла Ар’є та режисера Стаса Жиркова представив в Німеччині виставу "Листівки зі Сходу". Квитки на всі 10 днів показу в берлінському Театрі Шаубюне розкупили ще до прем’єри.

Взаємодія українців з росіянами за кордоном, межі колабораціонізму, відповідальність за геноцидальні злочини минулого і теперішнього та інші незручні питання для німців і українців пролунали зі сцени театру. Наталка Якимович спеціально для УП.Культура оповідає про цю неординарну подію з Берліна.

Читайте УП.Культура у Telegram

Митців Павла Ар’є та Стаса Жиркова добре знають у Німеччині. З 2022 року вони поставили тут 6 вистав, ще 2 в Литві. Минулого року у берлінському театрі Шаубюне відбулася прем’єра їхньої постановки "Озброюючись проти моря лих". У ній йшлося про перші дні повномасштабного вторгнення.

Тоді головним питанням зі сцени звучало – яка роль людей творчих професій під час війни? На момент прем’єри Павло Ар’є уже працював за контрактами з німецькими театрами. А українські актори легше виїжджали за кордон на гастролі. Відповідь була очевидна – розповідати світу про те що відбувається в Україні.

Нова вистава – певне продовження теми, хоч і з іншими героями. Актуальних питань побільшало, вони стали гострішими, а коло реципієнтів значно розширилося. Усім доводиться переосмислювати і ставлення до війни, і своє місце у ній. Незалежно – ти режисер, актор чи вчитель, навіть українець чи німець.

Цього разу тандем Ар’є – Жирков запросив глядачів на новосілля до берлінського режисера-документаліста. На вечірку зібралися друзі, які познайомилися і здружилися в Маріуполі в 2014. Герої вистави: українці – актор Орест (Юрій Радіонов), який евакуювався з Маріуполя після вторгнення, юристка, що збирає докази російських військових злочинів Анастасія (Марина Клімова); німці – режисер Лукас (Девід Руланд) та вчителька Марія (Каролін Хаупт).

Девід Руланд, Юрій Радіонов та Каролін Хаупт у виставі "Листівки зі Сходу", театр Шаубюне, Берлін. Фото: Giacomo Bresadola

Чому не можна працювати з "хорошими рускіми"?

Одним з перших зі сцени звучить питання "чому потрібно відмовлятися від проєкту з росіянами?" Його озвучує господар квартири – німецький режисер. Лукас спантеличений відмовою Ореста знятися в фільмі своєї мрії. Він сипле резонними для іноземця аргументами про "хороших росіян", які теж є жертвами Путіна, про право на власне життя, попри війну, про шанс, який подарує славу і гроші.

Стає очевидно, що небажання українців працювати на одному полі з росіянами абсолютно незрозуміле європейським культурним менеджерам. Здається, що "актор Орест" не лише в перших сценах, але й всю виставу тільки те й робить, що з емоціями наводить факти – чому всі ці спільні проєкти – дикість і навіть жорстокість. І тут відчувається тверде переконання самих авторів спектаклю. Для яких це чи не єдине закрите питання з усіх, які вони ставлять перед аудиторією і, схоже, перед собою.

Неприпустимість спільного з росіянами проєкту Орест називає "правилом культурного фронту". На що одразу отримує уїдливе від Лукаса, що "культура – це не фронт".

Власне, це дуже промовиста зміна настроїв за ці два роки. Якщо на початку 2022 не задіяні у військовій сфері активні люди гордо називалися представниками економічного, волонтерського та інформаційного фронтів, то тепер це звучить маргинально. Очевидно, що фронт один і він не в студії, не на сцені, не в ресторані з благодійним розпродажем картин і навіть не на складі з окопними свічками. Палкий патріотичний шал Ореста з войовничими закликами вбити Путіна в білосніжних декораціях берлінської квартири виглядає згодом недолуго.

Фото: Giacomo Bresadola

Тріщина між своїми глибшає

"Через вітальню проходить тріщина" – з такою назвою вийшла стаття про виставу з відгуками критиків на театральному порталі nachtkritik.de. Німецькі журналісти у своїх матеріалах здебільшого переказують зміст п’єси і говорять про важливість піднятих питань, різницю у сприйнятті війни ними – "їх дім ніхто не обстрілює" і нами – чиї рідні міста та села атакують щодня. Проте навряд чи вони розуміють всю глибину прірви, яка розділила українське суспільство та мистецьке середовище зокрема, на тих, хто виїхав і тих, хто залишився.

Німцю Лукасу легко апелювати до "двадцяти кончених хейтерів" з інтернету, які можуть засудити Ореста, який сидить в Берліні. Значно складніше доводиться підбирати слова реальним митцям, які працюють нині за кордоном. Вони відчувають осуд, навіть якщо працюють на проектах, які просувають українську культуру. От Орест і виголошує бровадно зі сцени після енного келиха: "Я просто з...бався. Я поїхав до Німеччини, а інші чоловіки залишилися. Може я житиму з цим докором до кінця життя".

Стас Жирков під час повномасштабного вторгнення звільнився з посади художнього керівника київського Театру на Лівому березі. Багато колег негативно висловилися щодо його рішення залишитися працювати за кордоном. Навіть я, при написанні цієї статті почула докірливе від редакторки: "І що ж такого важливого він робить, що кинув театр у Києві?".

Тут у Берліні великий осередок українців з креативних сфер. Серед них немало й чоловіків. Музиканти, актори, режисери, художники. Питання, хто як виїхав, коли саме і на яких підставах – явно не ознака хорошого тону. Їх не ставлять, коли знайомляться. Але вони є. Іноді як слон, якого мовчки обходять, посеред вітальні "на новосіллі берлінського драматурга".

Їх можуть піднімати жінки у вузьких професійних колах, ухвалюючи рішення про співпрацю чи бан, але рідко запитують напряму. Частіше вони звучать отак от як у виставі – на кухні, після пляшки вина, між своїми. І всі ці розмови з неприємним осадом. Від різких висновків і неприємних усім відповідей, як і у п’єсі – рятує чорний гумор.

До речі, жарти, зрозумілі німецькій аудиторії ­– окрема майстерність. Припускаю, її можна здобути тільки живучи тривалий час тут, маючи коло спілкування з місцевими і володіючи впевненою німецькою. Як власне драматург Павло Ар’є.

Марина Клімова у виставі "Листівки зі Сходу", театр Шаубюне, Берлін. Фото Giacomo Bresadola

Читайте також:

Криза в Театрі на Лівому березі. Що там відбувається?

Режисер Стас Жирков: "Я проти того, щоб привозити школярів автобусами до театру"

Де їхні "ні війні"?

Введення "німецьких героїв" у п’єсу щодо "українського питання" діє наче приближення на картах Google. Дистанція між Берліном і Маріуполем уже не 2 000 км, а всього кілька сантиметрів. Можна навіть побачити картинки. Це знахідка співавтора вистави Мартіна Вальдеса Штаубера. На сцені демонструють фото, які він зробив у 2019 році у Маріуполі. Спогади Лукаса – це його особисті архіви і роздуми щодо окупованого росіянами міста.

Фото показують й у виставі. Лукас дістає листівки, які друзі слали один одному ці майже 10 років. От Азовсталь, а от той самий театр – німці бачили їх руїни у новинах. Так було там зовсім нещодавно і це для багатьох зовсім поруч.

Німецькому глядачеві тепер вже не так й просто співчувати одночасно і бідолашним українцям і "хорошим росіянам". Бо його напряму запитують зі сцени – а де "їхні (тобто ліберальні російські) "ні війні"? І у нього нема відповіді.

Берлін – це місто протестів. Тут їх щодня реєструють на сторінці поліції понад два десятки. Отримати дозвіл – простіше простого. А до трьох осіб взагалі можна й без запиту. Бери любий плакат і йди під любу інституцію – від посольств до Бундемстагу чи канцелярії Шольца.

Тож таке просте питання "а де антивоєнні мітинги росіян" – вагомий аргумент в дискусії з іноземцями. Чомусь виходять на протести проти своїх режимів сірійці, іранці, афганці, то чому не можуть заявити про свою незгоду інтегровані в європейське життя росіяни?

Саме цей момент став відкриттям та предметом обговорення моїх німецьких друзів, які дивилися виставу. В кафе поруч з театром вони сіли шукати в мережі бодай згадки про російські антивоєнні мітинги у світі і не знайшли. Тобто, знайшли – два автопробіги Німеччиною в підтримку Росії, акцію-перфоманс з камерою Навального на Унтер ден Лінден і марш "Безсмертного полку" 9 травня, із забороненими тут георгієвськими стрічками, які таки демонстративно напялили на лацкани представники посольства РФ.

Девід Руланд у ролі режисера-документаліста Лукаса. Фото: Giacomo Bresadola

"Як можна в цьому світі ще бути пацифісткою?"

Вчителька Марія в довгому монолозі німецькою розповідає про свої пацифістські погляди, про важливість виховувати дітей в довірі до світу, про своє бажання жити "своє життя в Берлін-Мітте з вимкнутим телевізором". Павло Ар’є зізнається, що списав її образ зі свого давнього приятеля-німця. Освіченого любителя мистецтва та викладача, який любить зачитувати роздуми із зошитів своїх учнів.

Покоління німців виховані в пацифізмі. Країна, яка нині є одним з головних стратегічних партнерів України у військовій кампанії, пройшла тривалий процес опрацювання помилок минулого та колективного каяття.

Берлін – світова столиця толерантності. За свіжими опитуваннями, лише 17% німців висловили готовність воювати за свою країну. А скільки з 84 мільйонів громадян ФРН словами Марії питають – чи приведе передача зброї до ескалації конфлікту?

На відміну від хороших росіян німецькі пацифісти легко йдуть з прапорами на велелюдні мітинги. У листопаді біля Бранденбурзьких воріт під гаслом: "Народу України не потрібна зброя, йому потрібен мир" зібралося 7 тисяч людей. Минулого лютого 10 тисяч долучилося до так званого "Повстання за мир". Тоді Маніфест проти надання військової допомоги Україні зібрав 365 тисяч підписів, серед них чимало автографів авторитетних діячів німецької культури.

"Війна стосується кожного з нас. Ми вже задіяні в ній", – каже зі сцени Марія. Вона все ще вірить, що все можна закінчити за столом переговорів. "Як можна в цьому світі ще бути пацифісткою?" – чудується собі ж дівчина і зізнається, що щоразу вагається, як тільки мова заходить про постачання зброї дорогій їй Україні. Ця образна німкеня може дозволити собі не гортати соцмережі з картинками військових злочинів, але вона не може відвернутися від своїх друзів.

На зачитуванні історичних довідок зі сцени була побудована попередня німецько-українська вистава Стаса Жиркова"Новини з минулого", за твором Павла Ар’є та Марини Смілянець. Продюсером цієї вистави, як і "Листивок зі сходу" теж був молодий німецький драматург Мартін Вальдес Штаубер. Спектакль поставили в Мюнхенському камерному театрі. Актори Віталіна Біблів, Дмитро Олійник, Леоні Шульц, Едмунд Тельґенкемпер грали дикторів, які готують радіоспектакль.

Його основа – газетні новини з України та Німеччини 1931-1945 років. Сухі інформаційні повідомлення показують паралельні історії двох країн. З одного боку Голодомор на тлі повідомлень про високу врожайність, з іншого Голокост і звіти про зростання економіки під вмілим управлінням Гітлера.

Впевнена, що для більшості німців, як і для моїх знайомих, інформація про кількість жертв і перебіг радянської колективізації – велика новина. І вони вперше почули про закон "Про п’ять колосків".

Іноземці загалом не дуже ознайомлені з внутрішньою історією Радянського Союзу. Їм майже нічого не відомо про переслідування української інтелігенції. Термін "Розстріляне Відродження" – знають хіба просунуті студенти гуманітарних факультетів. А отже і зрозуміти глибину російської агресії, як спадкову хворобу радянського режиму, вони без оцих історичних екскурсів просто не можуть. Тому так часто в побутових розмовах й пропонують просто "віддати території".

На жаль, наша історія та культура – терра інкогніта для пересічного європейця. А отже і всі наші нинішні екзистенційні питання їм просто не зрозумілі.

Каролін Хаупт в ролі Марії. Фото: Giacomo Bresadola

Де були ваші діди у 1941?

Дискусія про колаборантів один з найгарячіших моментів нинішньої вистави "Листівки зі Сходу". Коли стає некомфортно усім присутнім і німцям, і українцям.

Берлінець Лукас називає "прийнятним колабораціонізмом" роботу лікарів, які нині працюють на окупованих територіях. І потім згадує про свого діда, який як офіцер Верхмахту був у Маріуполі у 1941 році і нахвалював місцевих "працівників".

Його заявка на спільну темну історію отримує різку реакцію Ореста. Який продовжує наполягати на тому, що українці були жертвами поміж двох кривавих режимів. Проте уже за хвилину зі сцени звучить, що в Українську допоміжну поліцію у 1941 році добровільно вступили 35 000 чоловіків. І саме ця структура організовувала розстріли у Бабиному яру.

І саме там вбили прадіда третьої героїні – Анастасії. Вона юристка, зараз у Києві займається новітніми військовими злочинами і вимагає чесності щодо плям в історії. Вона закликає визнати помилки минулого, щоб не дати можливості російські пропаганді маніпулювати даними і використовувати їх у своїх інтересах.

Така відкритість у визнанні власних гріхів дає можливість українцям прямо питати зі сцени у німецької аудиторії у різних варіаціях: "А де були ваші предки під час Другої Світової? Хто жив у будинках, якими ви нині володієте у 30-х? Чи безпечно нині жити євреям в Берліні?"

Ці питання звісно ж не ознака хорошого тону. Але їх можна ставити, коли готовий говорити на незручні теми сам. Власне болючі паралелі – те, що може нас об’єднати. Те, що можна протиставити "вєлікой руской культурє" про яку досі у світі говорять з захопленням і від якої досі не можуть не те щоб відмовитися, а навіть переосмислити. Побачити там імперіалізм чи привласнення вкладу інших народів. Зрештою, в якихось моментах вона явно й переоцінена, але добре промотована коштом Газпрому.

Ще до 2008 я спілкувалася з танцівниками з Большого театру. Так от, гастролі трупи були залежними від міжнародних візитів Путіна. Приймаючи країни заздалегідь годували "рускімі вєчєрамі" та військовими хорами. Тож чи варто дивуватися, що культурні європейці, які зачаровано стежили за вмиранням на сцені неймовірної лебідки Світлани Захарової готові легко підтримати атаку по Кремлю. До речі, про колабораціонізм. Велика балерина, яка народилася в Луцьку та вчилася в Києві, з 2018 року, входить в Раду з культури при Президенті Російської Федерації.

Фото: Giacomo Bresadola

Читайте також: Від стану безпеки до стану боротьби. Як українській художниці (не)взаємодіяти з російськими

Новосілля вдалося?

Попри складність тематики атмосфера дружньої п’янки німців та українців в Берліні склалася. Реквізитне вино наче справді підвищувало градус розмов та розбурхувало акторів. Гострі розмови вчасно розбавлялися жартами, а сумні спогади – караоке.

Неймовірний ефект перемотки, коли актори прискорено зі звуком мотання аудіоплівки допивали вино, танцювали, обіймалися та змінювали локації, додавав відчуття довгого гарного вечора. Такого, коли справді можна встигнути й обмінятися новинами, і поплакати, і насміятися, і згадати час знайомства, і посваритися, і помиритися, і поспівати.

Цей майстерний ефект з захопленням обговорювали глядачі після вистави. Найбільше пощастило тим, хто добре знає і німецьку, і українську. Їм не доводилося стежити за перекладом текстів, що світився на стінах. Заздрю.

Дуже хочеться вірити в гастрольну долю для вистави. Бо тільки незручні питання, які виносяться публічно, дозволяють рухатися далі і розвиватися. Тільки відповіді на них дають чітке розуміння – хто свій, а хто чужий.

Навряд чи швидкі театралізовані уроки з історії зможуть надолужити багаторічні прогалини в міжкультурному обміні, але принаймні, театрали побачать український якісний актуальний продукт. Бо навіть якщо ми не воїни і культура не фронт – варто робити свій вклад. Якщо не в перемогу, то в промоцію українців та України за кордоном. Щоб в нас побачили якщо не старих, то нових друзів, яким треба дати навіть більше ніж зброю!

Наталка Якимович, спеціально для УП.Культура з Берліна.

Реклама:

Головне сьогодні