Що залишається в нас від рідного міста. Виставка Юрія Болси про Червоноград в столичному М17 

Альбоми з наліпками, які ми старанно збирали в дитинстві, фотографії з рідними, збережені іграшки, улюблені телевізійні шоу – що залишається нам із дитинства?

Для сучасного митця Юрія Болси, який народився вже в незалежній Україні, але у місті з комуністичною назвою Червоноград, це образи з радянського часу – великі постаменти Леніна, червоні сірникові коробки, заводи гірничодобувної промисловості Львівсько-Волинського вугільного басейну, дим яких впивається в небо.

УП. Культура розповідає, чому ми можемо впізнати у виставці не тільки Червоноград, а й інші міста України. І як із допомогою мистецтва можна осмислювати свою особисту історію.

Читайте УП.Культура у Telegram

Тимчасова експозиція Юрія Болси розташована на другому поверсі київського Центру сучасного мистецтва М17. Так "Червонограду" вдається відділитися від групової виставки на першому поверсі й стати окремим простором, у якому Болса фіксує своє дорослішання через сприйняття рідного міста.

Виставка справді нагадує модель міста, проте в ній залишаються тільки ті речі, які для себе вихопив митець, – ти заходиш у Червоноград Юрія Болси. З його образами, предметами, словами, людьми можна йти далі, а можна просто зафіксувати їхню присутність у просторі міста, де ти зростав, необовʼязково їх рефлексуючи.

Інсталяція-мініатюра. Усі фото: Ольга Дуденко

Чому виникає потреба все це запамʼятати? Бо в якійсь формі минуле залишається з нами й формує наші ідентичність, діяльність, звʼязки з іншими. "Підтримання відчуття присутності Червонограда в інфополі дуже важливе, тому що воно одне із сотень невеликих індустріальних міст, про які не говорять, а можливо навіть не знають. Мета художника – власне, сама філософія сказаного, озвученого", – зазначається в описі до виставки.

"Історія навколо цієї людини створюється необовʼязково з її волі, а просто відбувається".

Першими в очі впадають великі полотна, де індустріальні краєвиди сходяться з довкіллям. Бачимо, як дим обрамляє по колу блакитне небо, а поруч із гранітним памʼятником випростався український вишитий костюм. Поміж усім цим, у правому нижньому кутку, сидить злякана, загублена людина, що обіймає руками притиснуті до живота коліна. Її роль зводиться до спостерігача: історія навколо цієї людини створюється необовʼязково з її волі, а просто відбувається.

Підвішені карикатури-спогади.

Серед відвідувачів виставки неодноразово лунають коментарі про схожість таких індустріальних пейзажів з іншими українськими містами, у яких вони зростали. Скажімо, із Запоріжжям чи Харковом. Відзначають контраст між такими ж високими будівлями заводів і їхнім димом поруч із зеленими парками, житловими багатоповерхівками чи школами.

Читайте також: Мій Херсон. Як війна лікує зверхність до малої батьківщини

Робота серії "Іграшкові монументи".

Крім зображених на полотнах пам’ятників, Юрій створює їх самостійно. Його серія "Іграшкові монументи" (2022), зроблена з дерева, – переосмислення міського простору через радянські символи, а також спроба показати, як елементи війни повернулися до нас із минулого, стали сучасністю й припинили бути просто історією. На деревʼяних брусах бачимо мотузку, перемотану довкола шиї ленінського памʼятника, біля нього – викладені у формі хребта кістки, на яких сидять люди. Вони начебто радіють демонтажу, але чи усвідомлюють причини його необхідності?

На стінах є маленькі картини – колажі та полотна, де малюнок створюється на поверхні з текстом. Вони нагадують про те, що історія ніколи не може бути просто тлом. Навіть якщо історії з середовища твого зростання не є для тебе близькими, вони все одно впливають на твої зв’язки з іншими, на стереотипи, які ти несеш у собі, коли стаєш дорослим. Людина нібито допасована до простору міста й виглядає в ньому неорганічно, але вона не може відкинути історію – натомість тільки оприявнити її.

Стіна з маленьких картин Юрія Болси. Фото: M17 Contemporary Art Center

Усередині простору другого поверху є окрема невелика кімната. Роботи Болси в ній – ніби серце, розташоване в загальному тілі Червонограда, і до нього треба дійти, осягнувши все, що було позаду. Цей простір надає більшої камерності, і, якщо у великій кімнаті перше місце надавалось історії, то невелика – це данина субʼєктивним переживанням і осмисленню всього, що відбувається довкола тебе.

Малюнки, підвішені на стелі, нагадують дитячі ілюстрації з фантасмагоричними образами, однак усі – про реальність. Вони висять над ще однією інсталяцією з дерева, з допомогою якої Болса розглядає дію соціальних стереотипів і їх вплив на містян. Митець проєктує суспільство, у якому є визначені гендерні ролі: тут чоловіки мають захоплюватися футболом, грати в компʼютерні ігри й тренувати власну силу. На платформі, де стоїть інсталяція, помістили дитячу фотографію Юрія, і це нагадує досьє – усі обʼєкти довкола є сукупною інформацією про тебе.

Інсталяція-мініатюра, що уособлює Червоноград.

"Я Червоноград і люблю, і ненавиджу, бо це середовище зробило мене таким, яким я є, і ці сюжети в картинах. Пропрацювання цих ситуацій — данина цьому місту за все пережите. Я живу в ньому, малювати Нью-Йорк чи Донбас було б несправедливо", – говорить Юрій.

Коли ми думаємо про своє рідне місто, то, напевно, можемо уявити його як певну кімнату. Чим вона буде – простором цінних спогадів і зафіксованих у часі миттєвостей або ж зібранням речей, які нічого для нас не означали, але завжди були поруч?

Читайте також: Виставка-деколонізація. Роботи львівських модерністок тепер у колекції НХМУ

Реклама:

Головне сьогодні