Книжки листопада: Карпа і Винничук

Листопад принесе чимало літературних новин. Мої особливі сподівання покладено на виступи українських письменників у Франції – спершу в Парижі, потім у Коньяку. Детальний звіт про все прочитаєте після 18 листопада, коли закінчиться Фестиваль європейських літератур.

Ну а поки що читаємо нове вдома. Цього місяця на мою етажерку потрапили свіжі тексти Ірени Карпи та Юрія Винничука.

Ірена Карпа. З роси, з води і з калабані (КСД)

"З роси, з води і з калабані" - це збірка текстів із спогадами про дитинство, підлітковий вік, дорослішання та доросле життя.

Формально книжка складається з трьох розділів "З роси", "З води" і "З калабані". Перший умовно можна вважати присвяченим минулому, другий – теперішньому, третій – чомусь гіпотетичному, омріяному і, можливо, майбутньому.

Кажу "умовно", бо всі тексти книжки пронизані часовими і просторовими зв’язками. Тобто оповідання можна читати окремо і незалежно. Але разом вони формують доволі струнку композиційну структуру.

В своїй новій книжці Ірена Карпа повертається до письма, яке я в ній люблю найбільше.

Тут є гумористичні нотатки про життя в Яремчі в останні роки СРСР та по отриманню Україною незалежності. Крім них – дотепні історії про життя української дівчини Кропиви на заробітках у Парижі.

Цю руку і це письмо Ірени Карпи вже траплялося читати в книжці "Добло і зло". Її вирізняє уважний слух і пильний зір. Письменниця ретельно фіксує свою версію епохи.

Власне "дитячі" розділи книжки виглядають на своєрідний літопис. Звісно, дитячими очима. Вибір такої оптики дозволяє стати на місце такого собі "наївного" оповідача. Звісно, це надає ще більше свободи в описі подій.

Не даремно Ірена Карпа в якомусь із своїх інтерв’ю говорила, що ця книжка – ніби щеплення від ностальгії за "совком".

Її історії з дитинства оголюють чомусь забуті пенсіонерами епізоди кінця 1980-90-х років. Дефіцит і "челноки", німецькі пупси та ковбаса як найбільший делікатес, лицемірний піонерський табір та школа… та інші радості совкового життя.

Історії заробітків Кропиви в Парижі – подібні, але не мають тієї ж наївності, що й історії про Яремчу. Не дивно, адже оповідачки та персонажі дорослі. Ця частина книжки для мене особисто чи не найкумедніша.

Це паризькі і українські водночас історії. Напевно, це один із найбільш адекватних голосів для озвучення життя і проблем українських заробітчан. Він достатньо іронічний, аби без зайвого надриву показати абсурдність системи взаємин емігрант-країна еміграції.

Тут особливо мені сподобалося співіснування "наших" і "не наших" емігрантів. На тлі життя заробітчанок з України спробуйте засудити заробітчан із країн Африки. Принагідно передаю привіт усім ксенофобам.

Інше письмо проявилося в половині текстів другої частини "З води". Окрім історій про паризькі пригоди Кропиви, тут є фантазійні нариси.

Вони про ірраціональний та екзотичний світ, де пахне морем і вгадується естетика Маркеса з пізнім Гемінгвеєм вперемішку.

На перший погляд, поєднання паризьких оповідок із цими морськими фантазійними нарисами виглядає дивно. Але я так не думаю. Вони звучать не в унісон, але гармонійно. Це ті ж історії про доросле життя. Історії про Інший Світ – паралельну ірраціональну дійсність, іншу країну, інше життя.

Третій розділ "З калабані" – епістолярний. Це листування неназваної письменниці Ірени з неназваною критикесою Іриною. В ньому зачіпаються теми минулого та його впливу на наявне. Зокрема чимале місце займає створення альтернативних сімейних історій.

Особливе звучання має фінальний монолог Ірени. Він постає мало чи не як своєрідний маніфест сучасної вільної людини. Не продаватися, зберігати гідність, бути собою.

Загалом оповідання "З роси, з води і з калабані" - одна з найбільш настроєвих книжок цього літературного року. Вона смішна і серйозна, розставляє правильні акценти, але не грішить дидактизмом. Художній світ тут дуже живий – це не простий зліпок чужих діалогів, а старанне плетиво сюжетів.

Можна радити читати і дарувати геть усім. Єдиний ризик – можна випадково проїхати свою станцію метро.

Юрій Винничук. Танґо смерті (Фоліо)

Новий роман Юрія Винничука – це алаверди у відповідь на "Львівську гастроль Джиммі Гендрікса" Андрія Куркова. У Куркова був персонаж письменник Винничук, а у Винничука – письменник Курков. Але про все по порядку.

Новий роман Юрія Винничука – це алаверди у відповідь на "Львівську гастроль Джиммі Гендрікса" Андрія Куркова. Фото Gazeta.ua

Роман "Танґо смерті" має два плани оповіді. Перший розгортається у Львові 1930-40-х років. Міжвоєнний Львів постає на тлі життя чотирьох хлопчиків - з української, польської, німецької та єврейської родин. Воєнний Львів натомість - на тлі життя і смерті дорослих юнаків, чиє життя закінчується самогубством у викритому схроні.

Другий – львівське життя 1990-2000-х років. Професор Яріш успішно уникає пут сімейного життя та стає всесвітньо відомим дослідником арканумської мови та літератури.

Два Львови зв’язує саме Арканум, точніше – арканумська "Книга смерті", що описує ритуал "танцю смерті", "dan-gp mrah", "танґо смерті". Виявляється, що "танго смерті" грали музиканти перед і під час масових страт у Янівчському концтаборі. Але чи те танго є ритуалом з "Книги смерті"?

Професор Яріш починає своє розслідування, знаходить кількох очевидців епохи, читає щоденник свідка всіх подій (власне він і є планом оповіді "минулого")… та закохується.

Переказувати сюжет дуже важко. Як і всі детективні історії, цей роман дає завеликий ризик "спойлерів".

Цей роман Андрій Любка порівнює з текстами Умберто Еко і Борхеса. І це не просто так.

Справді, майстерно закручений сюжет на тлі минулої не дуже добре дослідженої доби, та ще й альтернативна історія на додачу… чим не Еко?

Але нотки "під Борхеса" мені видалися чи не найбільш смачними. Винничук створив прекрасний епізод роботи одного з героїв у чудернацькій бібліотеці.

Всі працівники тут, здається, давно померли (але їм не можна про це говорити). Стелажів – безкінечна кількість, і каталогізувати їх неможливо. В найбільш далеких залах ходять душі тих, хто пішов по омріяну книгу і не повернувся… а сама головна бібліотекарка пані Конопелька мріє померти серед них, щоб її зсохлу мумію поставити на поличку, як загублений некаталогізований рукопис.

Беззаперечною чеснотою цього тексту є його смак і запах. Роман Юрія Винничука дуже апетитний – він пахне домашніми вудженими шинками, рідкісними конфітюрами, свіжими булками та молодим "зеленим" ледь ігристим білим вином.

Краплинкою дьогтю для мене став хіба переказ трохи "бородатих" жартів про Львів і львів’ян. По-моєму, іноді ці анекдоти виглядають штучно вмонтованими в текст з метою зробити смішно. Але смішно чомусь не стає. Натомість сюжетні викрутаси роману та дотепна зміна планів оповіді – кращі за всі штучні жарти.

Іншим смаколиком читання буде вгадування знайомих сучасних персоналій. Наприклад, чимало сторінок присвячено ""колекціям пристрастей" однієї письменниці, котра в своєму попередньому романі нібито списала одного персонажа з самого Винничука… і письменник, здається, не дуже радо впізнав у тому романі себе.

Хто кого і як змалював – діло десяте. Але письменницькі розборки на сторінках романів – один з привілеїв сучасного читача.

"Танґо смерті" - дуже вдала книжка, яка точно сподобається шанувальникам вправ із альтернативної історії та любителям історичних романів.