За завісою неозначеності. Як Україні підготуватися до майбутнього?

Виставка сучасного мистецтва "Ідентичність. За завісою неозначеності" в Національному художньому музеї України виходить далеко за горизонт поточних дискусій про українську ідентичність.

Тим не менше, це мистецтво ставить питання, нагальні і для нас: як бути людьми та творити спільноти у світі, який стрімко змінюється?

В есеї Ярослава Грицака, який включено до каталогу виставки, гарно підсумовано ґенезу уявлень про українську ідентичність. Історик звертає увагу, що в добу творення модерних націй-держав (у ХІХ-на початку ХХ століття) етнічні українці жили у складі різних імперій (Російської та Австро-Угорської), де були національною меншиною.

У таких умовах риторика ідентичності не могла опиратись на політичні ідеї громадянства (адже не було власної держави), а відтак апелювала до уявлень про "золоті часи", які слід повернути, таким чином відновивши історичну справедливість.

В уявленнях українців такими "золотими часами" є доба Київської Русі та, пізніше, Козацької держави, а спадкоємцями цих політичних утворень – український народ з його мовою, звичаями та традиціями.

Грицак підкреслює, що для етнічного/культурного націоналізму "пророками" є поети (а не політики чи філософи), а мова як основний об’єднавчий і націєтворчий чинник набуває сакрального значення. В осерді українського національного міфу – творчість Тараса Шевченка, політичними діячами чи ідеологами ставали літератори та літературні критики (Володимир Винниченко, Дмитро Донцов). Пишучи про мистецтво та його роль у творенні нації, сам Грицак постійно звертається до літератури – й жодного разу не згадує мистецтво образотворче.

Це не проста випадковість. У самому процесі формування націй-держав у ХІХ-ХХ століттях мова та масове друковане слово мали вирішальне значення. Адже саме цими засобами творились і поширювались серед громадян уявлення про спільноту, забезпечуючи однорідність національних уявлень – ідентичність.

МИСТЕЦТВО СТВОРЮВАТИ НОВІ СМИСЛИ

Я роблю такий довгий вступ перед аналізом власне виставки, щоб розуміти, по-перше, в якому контексті ми опиняємось, коли говоримо про ідентичність в Україні (а відтак – в Європі, у світі). І, по-друге, щоб розібратись, яку роль у процесах творення ідентичності відіграє мистецтво.

Адже ХХІ століття – це доба глобалізації, розмивання державних кордонів, глобальної міграції, викликів мультикультурності та технологічних інновацій, які змінюють базові правила людського співжиття на планеті (більшість цих тем обговорювали на Давоському форумі 2016 року).

Виставка "Ідентичність. За завісою неозначеності" відкрилася в Національному художньому музеї 18 березня і триватиме до 22 травня. Фото: Костянтин Стрілець

Популярність право-популістських партій в Європі є наслідком нездатності спільнот винаходити нові відповіді на нові питання, які ставить сьогодення. Але відповіді, які пропонує права риторика: закритись і плекати національні ідентичності у межах державних кордонів, – просто не працюють у світі, який стрімко об’єднується інформаційними технологіями, транснаціональним капіталом і глобальним потеплінням.

Можливо, ключова роль мови та літератури у процесах формування  ідентичності, як і в ХІХ та ХХ століттях, також добігає кінця, а у столітті ХХІ-му вагомий вплив матимуть інші види мистецтва.

Однією з пасток мови є її зверненість у минуле. Усі слова є символами, значення яких договірне, тобто історично зумовлене. Краса? Співставмо картини Рубенса і сучасні модні журнали. Коли в соціальній реальності виникають нові явища, для них буквально немає мови – має пройти якийсь час, допоки в колективній свідомості укладеться новий договір стосовно їхнього значення, сформуються нові уявлення.

Образотворче мистецтво працює в інший спосіб. Не прив’язане до мови, воно є вільнішим, а відтак – радикальнішим у своєму потенціалі вчувати та відображати нові тенденції.

Тут варто зауважити, що, коли ми говоримо про сучасне мистецтво, його слід називати радше "смислотворчим" – адже його формальні якості уже давно є лише провідниками смислу, а не самоціллю. "Красиве" мистецтво, створене для насолоди і прикраси житла, прийнято відносити до сфери дизайну.

Кураторка виставки "Ідентичність. За завісою неозначеності" Солвіта Кресе влучно зауважує, що "художники є проникливими перекладачами контексту і коментаторами ситуації, які здатні виявити і нанести сітку змін на нинішню мапу світу швидше за будь-кого іншого".

Кураторка виставки, директорка Латвійського центру сучасного мистецтва Солвіта Кресе. Фото: Костянтин Стрілець

Таке сучасне мистецтво стає важливою практикою у нових процесах формування ідентичностей ХХІ століття. Розраховане на вдумливу інтерпретацію, на діалог із публікою, воно стає потужним викликом для формування критичного мислення, для самостійного осмислення нових явищ чи творення новаторських підходів до звичного.

ХТО МИ І В ЧОМУ НАША ЦІННІСТЬ

Солвіта Кресе вибудувала виставку як понаднаціональний полілог про питання та виклики, які постають перед людиною сьогодні незалежно від місця її проживання.

Її відкривають дві роботи про базові суперечності людського існування, діалектику матеріального і духовного, особистої відповідальності і впливу обставин.

Леся Заяць (Україна) поєднує важкий метал (як символ фізичного тіла, закоріненого в реальності) й ефемерну світлову проекцію відбитка пальця, який є згустком невловимої інформації. А що насправді є людина, як не конфігурація інформації – пам’яті, уподобань, досвіду?

Фло Касеару (Естонія) у відео та об’єктах, створених 2015 року, показує, як бляху з даху її будинку складають у формі "літачків". "Дах над головою", символ безпеки і стабільності, створених ціною значних особистих зусиль, в один момент "злітає". У світлі останніх міжнародних подій ця робота з Естонії є кошмарним сном про можливе майбутнє багатьох країн.

Частина проекту естонської художниці Фло Касеару "Бунт". Фото надане прес-службою НХМУ

Наступна робота виставки розповідає про ймовірні причини цього майбутнього.

Роман Мінін (Україна) черговий раз аналізує міф Донбасу в монументальному "Килимі обіцянок". Художник створює своєрідну іконографію із закільцьованим сюжетом, у якому шахтарі героїчно борються самі з собою.

"Обіцянки завжди залежать від контексту, і з часом цей контекст залишається в минулому, і ми стаємо заручниками – і часто заручниками не свого минулого, а чужого". Ця теза з опису твору якнайкраще коментує вибудовування колективних уявлень, які можуть стати токсичними без належного оновлення.

Для Донецького регіону, населення якого значно постраждало від Голодомору та репресій, важка праця та мовчазна покірність стали основними стратегіями виживання, які передавались із покоління в покоління. Саме на таку реальність накладався радянський міф про героїчних та щасливих шахтарів.

"Треба працювати і не висовуватись, і все буде добре" – справжній девіз Донбасу. Способи його створення було дуже добре проаналізовано в проекті "Донкульт" (2015, Львів), а наслідки намагається показати художниця Євгенія Бєлорусець, фотографуючи трударів, які продовжують працювати на підприємствах у зоні АТО, попри багатомісячні невиплати заробітної плати (наприклад, у проекті для виставки номінантів премії PinchukArtCentre).

Художник Роман Мінін на тлі роботи "Килим обіцянок". Фото: Костянтин Стрілець

Робота Мініна говорить про небезпеки ментальних пасток, у які потрапляємо, спираючись на уявлення з минулого, про потребу живих і жвавих суспільних реакцій на зміну життєвих обставин, насамперед у тому, як ми відповідаємо на питання "хто ми?" і "в чому наша цінність?".

Мусимо визнати, що не живемо в суспільстві, де такі жваві реакції й оновлення були б нормою. Зміна уявлень є доволі болісним процесом, у якому провідники змін жертвують своїм часом і навіть життям заради створення тих норм, які сьогодні нам видаються звичними.

ПОДОРОЖ ДО СЕБЕ

Чи дає виставка відповіді на питання, як швидко створити таку колективну звичку? Радше ні. Однак вона підштовхує замислюватись над проблемами, які виходять далеко за горизонт наших щоденних роздумів.

Основну частину робіт розміщено на другому поверсі Національного художнього музею, де анфілада кімнат є закільцьованою і де заради цієї виставки зняли постійну експозицію мистецтва ХХ століття.

Із зали з "Килимом обіцянок" Мініна (за яким ховається монументальне полотно "В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1649 року" Миколи Івасюка) можна піти праворуч або ліворуч, послідовно оглядаючи твори та вибудовуючи з них власну історію.

Каталог виставки описує роботи зліва на право, і, якщо піти цим маршрутом, наступна зала з роботами Маттса Лейдерстама (Швеція), Гудрун Хасле (Данія), Катріни Нейбурґа (Латвія) та Естер Флекнер (Данія) говорить про глибинне людське бажання контакту з іншими, прийняття і любові – і складнощі такого контакту.

Відеоінсталяція латвійської художниці Катріни Нейбурґи "Кохання". Фото: УП.Культура

Люди часто забувають, що любов до інших починається з любові до себе, з розуміння і прийняття самої/самого себе, які не є ані чимось егоїстичним, ані даються людині просто так, "від природи". Наші уявлення про себе базуються на уявленнях про нас інших людей. Будь-який психолог розповість, скільки болісних ярликів і штампів навішують на людину у процесі соціалізації і як складно добратися до своєї чистої і грайливої суті.

Заради цього варто здійснити Подорож. Більшість епічних міфів людства є метафорами такої духовної подорожі, а на виставці її зображає відео "Чотири краї Піраміди" Іева Епнере (Латвія) про закинуте містечко на далекій Півночі, куди мандрівники приїздять у пошуках самих себе. Адже для того, щоб побачити себе справжнього, потрібно вимкнути всі соціальні дзеркала. 

"Мандрівником є той, хто мандрує з різних причин та інколи пише про свої мандри, але саме тому оповіді мандрівників зазвичай не є вірогідними. До тих речей, які мандрівники бачили насправді, майже завжди додається щось таке, що мандрівники лиш могли побачити".

Це цитата з Енциклопедії, укладеної у XVIII столітті під керівництвом Дідро й Д’Аламбера. Її використовує Арнас Анскайтіс (Литва) у роботі "Мандрівник", суміщаючи з різними словниками та неопублікованим віршем самого Дідро про виснажливу подорож вздовж Куршської коси.

Інсталяція литовського художника Арнаса Анскайтіса "Мандрівник". Фото: УП.Культура

Енциклопедиста налякало бурхливе море, непідконтрольна стихійність якого уклалась в уяві поета у величні образи античної міфології, лише для того, щоб закінчитись висновком "у житті більше не найму я такого візника".

Дорога завжди випробовує, адже відповідь на питання "куди йдемо?" змушує також відповісти на  питання "де ми є зараз?", а отже, і на питання "хто ми є?".

Змінність, підставову нестабільність цих відповідей добре передає відео "Перед тим, як передумати" Теллерво Каллейнен (Фінляндія) та Олівера Кохта-Калелейнен (Німеччина), в якому люди розповідають про переконання, що у них були колись, але змінились. Приміром, "Бог є", "Найголовніше в житті – мати дітей", "Вегетаріанство підходить усім", "Вегетаріанство – не для чоловіків", "Фінляндія – приклад для решти світу" тощо.

Кадр із відеороботи "Перед тим, як передумати". Фото: УП.Культура

Дуже подібна робота є у Сергія Петлюка. На ній із чотирьох екранів різні люди, довірливо нахиляючись до глядачів (але водночас вивищуючись над ними), хором промовляють популярні в українському суспільстві стереотипи. Люди змінюються, але бомбардування шаблонами продовжуються.

У відео Каллейнен та Кохта-Калелейнен герої стоять спиною до камери і розповідають про минулі думки – за які, можливо, трішки соромно, або вони просто "залишились за спиною".

Подорожі фізичні змушують нас натикатись на результати нашого співжиття. Ці наслідки є менш плинними, ніж думки. Про кордони, візи, контроль та карантини – в роботах Каллє Хамм (Фінляндія) і Джаміля Камангера (Фінляндія/Іран), а також Меріч Алґюн Рінґборґ (Туреччина/Швеція). Вони демонструють, що навіть рослини (вільна природа) підлягають митному контролю та ксенофобії, а громадянство передбачає нескінченні візові й бюрократичні процедури.

Роботи фінської художниці Каллє Хамм та фінсько-іранського художника Джаміля Камангера "Сад незадокументованих" і "Сад чужих видів-агресорів". Фото: УП.Культура

СУМНІВНІ ІСТОРІЇ ТА МЕЖІ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Ці прояви державного контролю здаються непорушними та вічними – але де зараз держави, міць яких створювала цілі "залізні завіси"?

Крістіна Інчюрайте (Литва) піднімається на київську "Батьківщину-матір" у травні 2013 року, щоб подивитись її очима у бік Москви. Водночас вона знаходить в Youtube відео дівчинки, яка у той самий час відвідувала подібний монумент у Волгограді. Втомившись від сонця, дівчинка знімала хідник і ноги людей, щось набагато ближче і співмірніше їй, ніж масив самого монумента та давні історії, які за ним стоять.

Частина аудіовізуальної інсталяції "Мати" литовської художниці Крістіни Інчюрайте. Фото: УП.Культура

Ці історії доволі сумнівні. Презентовані як однозначне "добро", вони мають піддаватись постійному критичному осмисленню – хто, як не ми, знає, як саме ними можна скористатись.

Героїчне минуле (чиє саме?) може справді залишитись у минулому.  Воно може трансформуватись, як у роботі "Відкритої групи" "Ті самі місця":  художники відвідали твори радянського монументального мистецтва, зображені на "звітних" стендах, які десятиліттями пилюжились у приміщенні Закарпатської спілки художників.

Інсталяція "Відкритої групи" "Такі самі місця". Фото: УП.Культура

А може створити саму тканину реальності, як у Придністров’ї ("4000 квадратних кілометрів Європи" Крістіни Норман, Естонія). Пошук закономірностей чи випадковостей цих процесів, колективної волі великих чи маленьких груп людей, які за ними стоять, лякає і породжує почуття безвиході, в якій небезпечно зупинятись.

Відеороботи "Керувати мертвими" і "Керувати живими" із проекту естонської художниці Крістіни Норман "4000 квадратних кілометрів Європи". Фото: УП.Культура

Куди насправді можуть завести пошуки контакту, розуміння, емпатії? Про це у відео Ане Йурт Гютту (Норвегія) про студентку мистецької школи, яка починає жебрати разом з ромською жінкою для навчального проекту-перформансу.

Робота приводить героїню в етичну і політичну кризу: вона показує нерівності та несправедливості сучасного світу, які художниця не може змінити самотужки. Цей ігровий фільм, знятий як документальне кіно, також багато говорить про межі мистецтва (чи, взагалі, вдумливої та небайдужої людини) у вирішенні соціальних питань.

Стоп-кадр із відеороботи норвезької художниці Ане Йурт Гютту "Час минає". Фото: УП.Культура

Через ці складні, глибинні й дуже некомфортні запитання виставка добігає кінця.

Останні зали – з роботами Йуар Нанго (Норвегія), Анни Айзсилніеце (Латвія), Габріели Фрідріксдоттір (Ісландія), Біти Разаві (Фінляндія/Іран) про те, у що сьогодні виливається національна ідентичність – про фольклорні мотиви у мистецтві та дизайні у їхній творчій, сучасній інтерпретації (як популярні в Україні світшоти з принтами-вишиванками). 

Для інсталяції "Прихистки Саамі" норвезька художниця Йуар Нанго використала вовняні светри ручної роботи. Фото: УП.Культура

І про природу, хтонічне і неконтрольоване начало, здатне пожерти найвищі досягнення певного періоду, як закинуті фабрики заростають лісом у Матса Адельмана (Швеція).

А далі знову завіса Мініна і доволі сумні висновки.

ПЕРЕБУДУВАТИ КАРТИНУ СВІТУ

Описана вище подорож виставкою – за каталогом, зліва направо. Моя особиста, вживу, відбулась у зворотному напрямку – я пішла анфіладою кімнат справа наліво. Розглядаючи твори мистецтва в інакшій послідовності, надаєш їм дещо інших смислів, відчуваєш інші емоції. Я закінчувала оглядати виставку в залі з роботами Матса Лейдерстама, Гудрун Хасле, Катріни Неібурга, Естер Флекнер, тій, де йшлося про любов і невмируще бажання контакту.

Частиною інсталяцій шведського художника Матса Лейдерстама стали роботи зі спецфондів НХМУ. Фото: УП.Культура

Після всіх складних питань і болісних пошуків відповіді ця зала подарувала втіху – адже вона про те людське, яке не залежить від геополітичної ситуації та історичних обставин.

"Дивний такий стан після виставки", – чую у себе за спиною, поки роблю селфі у роботі Естер Флекнер (Данія) "Я плаваю в колізіях". Я фотографуюсь у словах "…I want to have a relation to you and understand that we already have one" ("я хочу мати з тобою стосунки і розуміти, що ми їх уже маємо"), тому що це щось, чого я справді дуже і дуже хочу. І після перегляду виставки невідворотно це усвідомлюю.

Мати довірливі та гармонійні стосунки з усіма цими людьми, які є співмешканцями в моєму місті, країні, планеті, з якими я ділю вразливості та пошуки свого місця, контакту, безпеки і сенсу життя, з якими разом щодня уявляю – а відтак створюю – нашу спільну реальність.

"Так, дивний стан", – відповідаю жінкам поруч. "We already have one" – ми його уже маємо, цей спільний досвід проживання цієї виставки, хоча, ймовірно, ми отримали дуже різні осмислення і висновки.

Серія гравюр данської художниці Естер Флекнер "Я плаваю в колізіях". Фото: УП.Культура

У кураторському тексті та інтерв’ю Солвіта Кресе говорить про спільне, що в ідентичності представлених країн – їхню маргінальну позицію в Європі, статус пограниччя та транзитних зон геополітичних впливів (про це саме йшлося у проекті групи Бурлаки-Мельничука, який нещодавно завершився  у Центрі візуальної культури).

Самі роботи виставки суперечать цій тезі – їхня тематика центральна для загальнолюдської дискусії та підказує, що центрів і периферій більше немає (попри несправедливі відмінності у доступі до ресурсів та ухвалення рішень). Те, що відбувається у будь-якій місцині планети, глобально сьогодні важить для всіх.

Мистецтво стикає (стикує, стискає) нас із незвичним та іншим, примушуючи реагувати, вибудовувати нові уявлення та перебудовувати свою картину світу – а це ресурсоємна і доволі стресова діяльність. Навіщо ж, побудуємо свій український рай і житимемо на знайомому хуторі, як "споконвіків"…

Але ж не будемо. Хай як абстрактно не звучать мої слова сьогодні, це саме те, чим нам доведеться займатись постійно у майбутньому, – технологічні та геополітичні зміни змушуватимуть нас перебудовувати свої уявлення так швидко і так кардинально, як ніколи досі в історії людства. І від опанування цього навику напряму залежить наше майбутнє – і як індивідів, і як спільноти.

Тамара Злобіна, спеціально для УП.Культура