Юрій Щербак: Я проти використання Шевченківської премії в політичних цілях

На завершення 2016 року вітчизняна культурна спільнота отримала несподіваний подарунок: президент України затвердив новий склад Комітету з Національної премії України імені Шевченка.

За перипетіями навколо головної державної нагороди у царині культури та сама арт-спільнота вже давно стежить мляво. Але цього разу не звернути увагу на новину було неможливо — надто несподівані прізвища з’явилися серед членів Комітету.

Приміром, письменник Сергій Жадан, акторка Ада Роговцева, кінорежисер Мирослав Слабошпицький, художник Анатолій Криволап, мистецтвознавиця Марія Задорожна та інші.

Аби пояснити, чому поява серед членів Комітету відомих експертів виявилася мало не сенсаційною, слід би було пригадати історію Шевченківської премії, постанову про створення якої 1961 року підписував голова Ради Міністрів УРСР Щербицький.

Але й окрім нагороджених Шевченківкою митців-соцреалістів (і навіть Микити Хрущова), вже й у незалежні часи її репутацію не вдалося врятувати: часто нею нагороджували за "вислугу років", а не за конкретний твір, який викликав резонанс у суспільстві.

Натомість резонансними були скандали, пов’язані з премією. 2008 року акторка Галина Стефанова відкликала своє ім’я зі списку номінантів через те, що Шевченківський комітет виключив з переліку вистав за її участю "Польові дослідження з українського сексу".

Ще резонанснішою була історія письменника Василя Шкляра, який 2011 року попросив перенести вручення йому нагороди на той час, коли при владі не буде Дмитра Табачника.

І вже минулого року скандал розгорнувся навколо номінування на премію професора Гарвардського університету Григорія Грабовича, після чого Комітет вирішив взагалі не нагороджувати письменників і літературознавців.

Врешті-решт ситуація із Грабовичем вкотре привернула увагу до премії і стала поштовхом до низки змін. Спочатку при президенті створили робочу групу з реформування премії, а згодом стало відомо, що всі члени Комітету на чолі з Борисом Олійником складають свої повноваження.

3 березня Петро Порошенко призначив новим головою Шевченківського комітету письменника і дипломата Юрія Щербака.

Культурна спільнота сприйняла призначення Щербака зі скепсисом, не вірячи, що представник старшого покоління зможе реформувати таке заскорузле явище, як Шевченківська премія.

Але Щербак, багаторічний посол у минулому, підійшов до нової посади зважено і дипломатично: кілька місяців він збирав різні думки й позиції, щоби спробувати, як він заявив на початку, дерадянізувати і декомунізувати премію.

Які кроки будуть для цього робитися Шевченківським комітетом і чи стануть революційними зміни в новому Положенні про премію, Юрій Щербак розповів у великому ексклюзивному інтерв’ю УП.Культура.

"У такій справі компроміси – це нормальна річ". Усі фото - Дмитро Ларін

КУЛЬТУРНІ ІНСТИТУЦІЇ, ЕКСПЕРТИ І ВІЗУАЛЬНІ МИСТЕЦТВА

– Ви подали свій список членів нового Шевченківського комітету ще у травні. Чому президент так довго його не затверджував?

– Це й для мене загадка. Спочатку я до цього поставився спокійно. Я розумів, що президент зайнятий і що може минути багато часу, доки канцелярія подасть йому всі папери.

Але потім я почав непокоїтися, бо лишалося мало часу для прийому робіт. Врешті-решт я написав листа до Адміністрації президента із запитанням, чому так довго відбувається затвердження кандидатур.

Потім я мав з ними зустріч, згодом бачився з міністром культури Євгеном Нищуком, який теж висловив свої пропозиції щодо кандидатур – з якимись я погодився, з якимись – ні. І вже після тієї зустрічі в Адміністрації досить швидко був підписаний Указ президента.

– Наскільки той склад Комітету, який ви подавали, відрізняється від підписаного президентом?

– Дуже незначно.

– Тобто це був певний компроміс?

– У такій справі компроміси – це нормальна річ. Тільки, звичайно, межі компромісу існують, і, якби вони були перейдені, я би не погодився на такі зміни. Але в мене немає жодних застережень щодо нинішнього складу Комітету. У ньому представлені різні регіони – Київ, Кривий Ріг, Харків, Львів та Одеса.

– На тому етапі, коли ви пропонували культурним діячам ввійти до складу Шевченківського комітету, чи всі вони погодилися?

– Ні, не всі. Наприклад, мистецтвознавець Дмитро Горбачов відмовився, пояснивши, що він уже не в тому віці, щоб брати участь у засіданнях Комітету. Насправді в усіх, хто не погодився, були цілком зрозумілі причини. Ніхто не відмовився тільки через те, що не хоче мати нічого спільного з Шевченківською премією.

– Президент затвердив новий склад Комітету 23 грудня, до 20 січня можна пропонувати кандидатури на здобуття премії, а вже в лютому зазвичай стають відомі імена лауреатів. Тобто цього року був лише місяць на подання кандидатур і лишиться місяць на їхнє обговорення?

– Так. Але треба враховувати, що новий склад Комітету працює згідно з новим Положенням, у якому з’явилася нова умова – відтепер кожен член має право висувати своїх кандидатів на здобуття премії.

Звичайно, якби лишилися попередні умови, цілком можливо, що не всі організації через свята встигли б подати заявки. До того ж, частина номінантів була підготовлена ще до Указу президента. Тому, думаю, цього року жодні важливі твори не пройдуть повз нашу увагу, а головне – ми ж не женемося за кількістю заявок для якихось звітів.

– Минулого року лише Спілка письменників висунула 20 кандидатів.

– Ми категорично проти цього. Я спілкувався з головою спілки Михайлом Сидоржевським і попросив його не принижувати премію таким огульним висуванням кандидатів.

Я дозволю собі зацитувати Положення про Національну премію України імені Т. Шевченка, в якому зазначається, що нею нагороджують "за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства".

"Тепер висунути свої кандидатури можуть Український центр міжнародного ПЕН-клубу чи "Мистецький Арсенал", які раніше були позбавлені такого права"

– Ці критерії були і в старому Положенні.

– Так. Можливо, це звучить запафосно. Але це сильні слова, які накладають дуже високу відповідальність на тих, хто висуває, кого висувають і скільки висувають.

– Коли відбудуться наступні засідання членів Комітету і на якому з них будуть оголошені імена лауреатів?

– Наступне засідання, на якому ми розглянемо всі заявки і відсіємо ті, які не відповідають критеріям премії або є відверто слабкими (такі вже є), відбудеться 30 чи 31 січня. А 20 чи 21 лютого ми проведемо друге засідання, на якому й оберемо шляхом таємного голосування лауреатів.

– Найбільша зміна у згаданому вами новому Положенні полягає в тому, що раніше висувати кандидатів на здобуття премії могли Мінкультури, Держкомтелерадіо, Академія наук, Академія мистецтв, творчі спілки, Український фонд культури і "Просвіта". Згідно з новими умовами до цього переліку додалися культурні інституції.

– Це найсуперечливіша зміна, обговорення якої забрало найбільше часу на першому засіданні Комітету 28 грудня. Голоси поділилися навпіл. Після обговорення ми залишили весь той перелік, який був у старому Положенні, й додали до нього культурні інституції. Маю сказати, що проти цих змін голосували переважно нові члени.

Справа в тому, що частину цієї проблеми ми повинні вирішити самі. Якщо якась нікому не відома культурна організація, в якій задіяно три особи, висуває свого кандидата, Комітет буде вирішувати – приймати їхню заявку чи ні. Але, чесно, я поки що не знаю, що ми будемо робити, якщо кожна районна бібліотека висуне свого кандидата.

Водночас тепер висунути свої кандидатури можуть Український центр міжнародного ПЕН-клубу чи "Мистецький Арсенал", які раніше були позбавлені такого права. Звичайно, надалі нам потрібно буде дати визначення поняттю "культурна інституція". Але поки що я пропоную вивчити це питання на практиці.

– Ще одна цьогорічна зміна – поява 6 експертів, які теж мають право висувати своїх кандидатів. Чому, крім членів Комітету, ви вирішили залучити ще й експертів?

– Цього вимагають умови, які ми маємо виконувати. Нове Положення було прийняте після роботи робочої групи, яку створив президент і в якій я не брав участі. Тобто ці зміни були затверджені ще до мого призначення.

[L]Відповідно, нинішній Комітет теж не має до нього жодного відношення, але після перших зборів ми вирішили одноголосно просити президента внести у нього деякі зміни. Насамперед ми вважаємо, що було б доцільно додати ще одну номінацію.

– Раніше номінацій було 9, а згідно з новим Положенням – 5: література, публіцистика, журналістика; музичне мистецтво; театральне мистецтво; кіномистецтво і візуальне мистецтво.

– Ми хочемо розділити першу номінацію: публіцистика і журналістика мають стояти окремо від літератури. На мій погляд, сьогодні в Україні є дуже сильні журналістські роботи.

– Тобто ця зміна відбудеться ще в рамках премії 2017 року?

– Я на це сподіваюся. Якщо на розгляд Комітету надійдуть потужні літературні й публіцистичні роботи, ми вперше зможемо визначити лауреатів в обох номінаціях.

– Ще одна вагома зміна в новому Положенні: замість номінації "народне і декоративно-прикладне та образотворче мистецтво" з’явилася ширша "візуальне мистецтво".

– Я довго допитувався, чия це була ініціатива. На нашому першому засіданні цю зміну більшість членів Комітету затвердила, внісши єдину технічну поправку – "візуальні мистецтва" у множині.

– Поява цієї номінації означає, що претендувати на Шевченківську премію відтепер можуть, наприклад, автори інсталяцій, відеоарту чи перформансів.

– Думаю, той, хто пропонував цю поправку, саме це і мав на увазі – розширити можливості для авторів сучасного мистецтва. Але маю сказати, що на першому засіданні деякі члени Комітету висловилися проти цієї зміни, аргументуючи свою позицію тим, що окремо потрібно виділити народне мистецтво.

"Я постараюся все зробити для того, щоб цього року на першому місці була висока мистецька якість творів"

ДЕКОМУНІЗАЦІЯ, РЕФОРМА І РОЗМИТІ КРИТЕРІЇ

– Очікування, які з’явилися в культурної спільноти після оголошення нових членів Шевченківського комітету, нагадують 2008 рік, коли теж було кардинально оновлено склад Комітету. Але реформи тоді так і не сталося.

– А якої реформи ви чекали? Ті, хто критикують премію і вимагають її реформування, не враховують, що Шевченківська премія – це державна нагорода, яка регулюється Законом "Про державні нагороди України". Я й сам раніше цього не знав.

Наприклад, усі члени Комітету одноголосно проголосували за якогось кандидата, але потім з’ясувалося, що минулого року він отримав іншу державну нагороду. Це означає, що Шевченківською премію цей кандидат не може бути відзначений, бо згідно із цим законом одна людина може отримати державну нагороду раз на 3 роки. Тому реформа можлива лише тоді, коли буде змінено цей закон.

– Під реформою культурна спільнота має на увазі інше. В попередні роки, вже в незалежній Україні, Шевченківською премією неодноразово нагороджували людей, чиї імена були мало кому відомі. Але інших скандалів теж вистачало. Наприклад, член Комітету в 2008-2010 роках Андрій Курков заявляв, що йому пропонували хабар.

– Ці речі треба розділяти. Звичайно, хабар – це кримінальний злочин. Якщо ж говорити про "мало кому відомі імена", то я не вважаю це означення критерієм. Є мистецтво андеграундне, елітарне, а є популярне, і зрозуміло, що когось із митців широкий загал не знатиме. Як, наприклад, у нас не знають багатьох талановитих композиторів чи оперних співаків.

І так само – чи всі письменники були знаменитими, коли вони отримували Нобелівську премію? Дуже часто нею нагороджували авторів, які були невідомі всьому світу, але несли у своїх творах нові мистецькі цінності.

– Ніхто не заперечує, що талановита людина може не бути популярною, але, якщо ми говоримо про Шевченківську премію, то були випадки, коли її давали "за вислугу років" кандидатам, які подавалися на неї кілька років поспіль, або за "творчий внесок", тобто не за конкретний твір, а за написане протягом життя.

– Тут теж можна дискутувати. 1965 року одним із перших лауреатів Шевченківської премії став Петро Панч за роман "На калиновім мості". Я тоді подумав: "Боже мій, за що дають премію?" – бо це далеко не найкращий його твір. Але згодом я зрозумів, що був несправедливим, бо Панч усе ж написав геніальну повість "Голубі ешелони". Тому, можливо, він усе ж цю премію заслужив?

Але я теж знаю випадки, коли Шевченківську премію давали за "вислугу років" чи за прочитання текстів Брежнєва. Я постараюся все зробити для того, щоб цього року на першому місці була висока мистецька якість творів і щоб серед кандидатів були люди, які справді щось зробили для українського мистецтва.

– Ви вже зацитували критерії, за якими присуджується Шевченківська премія, і я б хотіла дізнатися, як ви як голова Комітету їх розумієте. На ваш погляд, які твори мають відзначатися Шевченківською премією? Які викликали резонанс у суспільстві, які були актуальними, які широко обговорювалися…

– Я не маю одного критерію. Але популярність – це точно не критерій. У нас останнім часом з’явилася група митців, які стали популярними завдяки тому, що їхні імена повторюються в різних телепроектах, через що створюється враження, ніби це і є головні сучасні митці. В той же час є талановиті автори, які відмежовуються від цього інформаційного шуму.

Тому, на мій погляд, треба насамперед дивитися на твір і особу автора. Але, якщо з’явиться молодий український Джеймс Джойс, який напише геніальний перший роман, чому б його не відзначити? Треба враховувати і новаторство, і розголос, і особистість автора, і весь творчий доробок.

– Ви говорили про суперечливість поняття "популярність", але поза тим в одному зі своїх перших інтерв’ю на посаді голови Комітету ви сказали, що Шевченківською премією "мають відзначатися відомі люди, які сприймаються більшістю народу українського". І це теж дуже суперечливий критерій.

– Мені доводиться відповідати за власні слова, можливо, сказані необережно. Але цього року, думаю, серед наших лауреатів дійсно будуть автори, відомі більшості українців.

"У світі існують десятки тисяч літературних премій, але серед них майже немає державних"

– Як ви оцінюєте минулорічну ситуацію з номінуванням Григорія Грабовича? Чи правильно вчинив Комітет, не відзначивши його премією?

– Звичайно, це була велика помилка. Треба було всупереч усім тим наклепам і доносам премію дати. Просто Григорій Грабович – представник західної наукової школи з іншим типом мислення. Методологія і світогляд Грабовича не вписувалися у світогляд попереднього Комітету.

– А в нинішній вписується?

– Сподіваюся, так (сміється). За всіх я відповідати не можу, хоча, якщо ви поглянете на членів Комітету й експертів у номінації "Література", ви побачите, що цим людям світогляд Грабовича близький.

– Ви дуже мало давали інтерв’ю після свого призначення і так і не пояснили, чому ви на це погодилися. У Шевченківської премії дуже неоднозначний імідж — багато хто в культурних колах вважає, що її треба закрити.

– Мені хочеться зробити все для того, щоби на адресу нашого Комітету не було тих звинувачень, які були в попередні роки, і щоби ми змогли відновити її престиж.

Я вислухав багато ідей і пропозицій: хтось пропонував додати номінацію "Наука", інші вважають, що Шевченківську премію не варто давати щорічно...

– І яка ваша позиція із цього приводу?

– Про це потрібно думати. Але, якщо в якийсь рік у двох номінаціях ми матимемо дійсно сильних кандидатів, а інші видадуться нам слабкими, ми не будемо гнатися за кількістю.

Звичайно, коли є таке "тепле" місце, виникає спокуса: чому б якомусь пану Х не дати Шевченківську? Але моя позиція така — цією премією мають відзначати тільки вагомі мистецькі твори.

Повертаючись до думки окремих людей, що цю премію варто закрити, скажу, що категорично із цим не згоден. Ім’я Шевченка святе, воно багато до чого зобов’язує. Тому нам потрібно залишити премію його імені. Інша справа, що, можливо, прийдуть часи, коли її формат зміниться.

У світі існують десятки тисяч літературних премій, але серед них майже немає державних. Хіба що Премія Сервантеса, яка присуджується Міністерством культури Іспанії і вручається іспанським королем.

РОЛЬ ПРЕЗИДЕНТА, ШЕВЧЕНКІВ ІДЕАЛ І ПОЛІТИЧНІ АКЦІЇ

– Шевченківський комітет є дорадчим органом при президенті України. Наскільки глава держави може впливати на визначення лауреатів?

– Згідно із законом президентові, наприклад, можуть подати на підпис 5 кандидатур на здобуття звання Герой України, з яких він підпише лише 2. Це його право. І з Шевченківською премією та ж сама ситуація.

"Треба дивитися не на те, ким заснована премія, а на те, чиє ім’я вона носить"

– У випадку з культурною нагородою це нонсенс, бо президенти змінюються, а культура лишається.

– Це відносно: всі нагороди можуть бути для когось правильними, а для когось – ні. Але, наскільки мені відомо, за всю історію Шевченківської премії було лише кілька випадків, коли рішення Комітету не було прийнято.

Найвідоміший випадок з поетом Ігорем Муратовим, якого тричі висували на премію. Одного разу голова Комітету навіть привітав його з перемогою, а вранці вийшли газети з іменами лауреатів, серед яких Муратова не було. За якийсь час він помер.

– Ви говорите про радянські часи, а в незалежній Україні були такі випадки?

– Напевно, один чи два були, але я не можу точно говорити. Минулого року президент погодився з рішенням Комітету.

– У Положенні про Комітет зазначено, що він має аналізувати процеси, які відбуваються в культурному просторі та сприяти популяризації творів лауреатів. У попередні роки ця діяльність була мінімальною.

– Відверто кажучи, ця діяльність взагалі не здійснювалася. Зараз склад нашого Комітету дає мені право думати, що ми будемо в курсі всіх культурних процесів. Щодо популяризації, то є серія "Бібліотека Шевченківського комітету", яка видається із запізненням. Але на першому засіданні ми створили раду, яка впливатиме на видання творів лауреатів.

Звичайно, мені б хотілося, щоби проводилися концерти переможців у номінації "Музичне мистецтво" і їх показували на телебаченні. Але поки що ми обмежені часовими рамками і людським ресурсом. У Комітеті працює 4 людини, які достатньо завантажені. Всі інші здійснюють цю діяльність на громадських засадах.

Можна би було просити наші університети запрошувати письменників і організовувати виставки. Будемо звертатися на радіо і телебачення. Колись у пресі обов’язково друкувалися рецензії на твори лауреатів, насамперед в "Літературній Україні".

– Цю газету читає дуже обмежене коло людей.

– Так, тепер треба шукати інші форми популяризації. Наприклад, зачитувати в ефірі уривки із творів.

– Ви не думали, як відновлювати імідж Шевченківської премії? Все-таки, як би ви її не реформували, в історії премії лишиться багато сумнівних імен лауреатів і неприємних скандалів. Можливо, потрібно провести якийсь аналіз цих 56 років існування премії і зробити висновки?

– А хто може сказати, що було правильно, а що ні? Яким чином ми можемо давати оцінку тому періоду і тій державі, якої не існує?

– Але це частина історії премії, яка продовжує існувати. Я вам зацитую колонку письменниці Тані Малярчук "Чому я ніколи не отримаю Шевченківської премії": "Уявіть собі Німеччину, яка би досі роздавала письменникам премію, засновану Гітлером, бо та, мовляв, консолідує сучасних німців".

– Це абсолютно хибна думка. Якби премія, заснована Гітлером, називалася Премією Ґьоте, ніхто б нічого проти неї не мав. Треба дивитися не на те, ким вона заснована, а на те, чиє ім’я вона носить.

Врешті-решт, жодна держава не відмовляється від якихось хибних премій чи суперечливих лауреатів. Комітет Пулітцерівської премії не відкликав премію 1932 року для журналіста "Нью-Йорк Таймс" Волтера Дюранті, який був агентом Сталіна.

Але я згоден, що, коли буде наступний ювілей премії, слід буде заявити про її помилки.

– Чому потрібно чекати ювілею, а не зробити це вже тепер?

– Добре, обіцяю "Українській правді", що ми це зробимо наприкінці року.

"Я дійсно хотів би заснувати Міжнародну премію імені Шевченка, але поки що ця ідея не знайшла підтримки"

– Ви не думаєте, що й цього року частина лауреатів може відмовитися від Шевченківської премії через її сумнівний імідж?

– Такі ситуації можуть бути, але нічого страшного у цьому немає. Але я проти, коли премію використовують у політичних цілях. Давайте чесно: або ви цінуєте те, що ви отримуєте премію імені Шевченка, або ви хочете влаштувати якусь політичну акцію.

– Але ж ви можете зрозуміти митців, які не хотіли отримувати цю премію з рук Віктора Януковича?

– Так, цю позицію я розумію. Не називаючи прізвищ, але посилаючись на достовірну інформацію, скажу вам, що, на мій погляд, було би правильніше, якби окремі кандидати минулих років відмовлялися від премії на етапі висування, а не тоді, коли дізналися, що премія їм не світить.

– З 1997 до 1999 року присуджувалася також Мала Шевченківська премія. Ви не плануєте її відродити?

– Ні, я не думаю, що треба робити малу, середню чи супервелику премію. Не можна гратися прізвищем Шевченка. Просто її слід давати людям, які не зрадять це ім’я і які стоять за Україну.

– Це теж суперечливий критерій, оскільки його можна трактувати, як такий, що виключає критичне ставлення до нинішньої української дійсності.

– Звичайно, митці можуть і повинні критикувати, тому що сучасна Україна надзвичайно далека від Шевченкового ідеалу. Але за своїм духом лауреати Шевченківської премії мають бути українцями, адже це найвища еліта нації.

– Навесні у вас було ще кілька планів: запровадити шевченківські лекції на кшталт нобелівських і створити окрему номінацію для закордонних митців, які звертаються у своїх творах до української тематики.

– Я дійсно хотів би заснувати Міжнародну премію імені Шевченка, але поки що ця ідея не знайшла підтримки. Хоча я думаю, що раз на два роки це варто було б робити. Я ще сподіваюся, що зможу переконати в потрібності цієї премії і членів Комітету, і президента.

"Я буду дуже щасливий, якщо за час мого головування в Шевченківському комітеті нам вдасться знайти нові достойні імена і мистецькі явища"

– У вас як письменника із Шевченківською премію склалися непрості стосунки: ви двічі були близькі до перемоги – у 1992-му і 2015-му, але востаннє одна із газет назвала вас лауреатом, а потім повідомила, що помилилася із прізвищем.

– Історія моїх стосунків із премією значно довша. Також номінувалася вистава "Сподіватись" за моєю п’єсою про Лесю Українку, але ім’я автора тоді навіть не згадали. Потім висували роман "Причини і наслідки", документальну повість "Чорнобиль" і вже в недавні роки – мої футуристичні романи. Врешті-решт я вирішив більше у цьому участі не брати.

Минулого року я отримав Орден Свободи – другу після Героя України державну нагороду. Тому честолюбних мотивів у мене немає.

Я буду дуже щасливий, якщо за час мого головування в Шевченківському комітеті нам вдасться знайти нові достойні імена і мистецькі явища.

Тетяна Терен, Дмитро Ларін (фото), спеціально для УП.Культура