Переклад під час війни. Кому цьогоріч вручають премію Drahoman Prize

17 жовтня в Україні вдруге вручатимуть премію Drahomán Prize для перекладачів і перекладачок з української на мови світу. Премію у 2020 році заснували Український інститут, Український ПЕН та Український інститут книги. 

Відзнака покликана підтримати і відзначити сподвижницьку роботу перекладачів з української мови на мови світу. Drahomán Prize вручається за високу перекладацьку майстерність та внесок у промоцію української літератури за кордоном. 

Першою лавреаткою премії торік стала німецька перекладачка Клаудія Дате. Попри повномасштабне російське вторгнення, премію вручать і цього року. "УП.Життя" словами фіналістів розповідає, як змінилася роль перекладача з української мови після 24 лютого та як сприймають книги з України за кордоном тепер.

Алессандро Акіллі: "Усі ці 7 місяців перекладачі мали бути експертами з різних галузей"

Перекладач з української на італійську, старший асистент кафедри слов'янських мов і літератур Університету Кальярі, дослідник сучасної української літератури з особливою увагою до поезії. Номінований на премію Drahomán Prize з перекладом роману Маркіяна Камиша "Оформляндія, або Прогулянка в Зону".

10 жовтня (в день ракетного обстрілу Києва – ред.) я був в очікуванні нашої зустрічі. Прокинувся і, як завжди, відразу взяв телефон, щоб читати новини – і побачив, що сталося в Україні.

Я думав, що сьогодні буде дивно говорити про нашу премію і про літературу. З іншого боку, ця війна триває роками. Люди, що цікавляться Україною, її літературою та культурою, досліджують і перекладають її, все ж таки мають можливість щось зробити зараз.

Я працюю в країні, яка донедавна знала досить мало про українську літературу – до цього року її в Італії майже не видавали. Ситуація дуже сильно змінилася. 

Роман "Оформляндія, або Прогулянка в Зону" – про Чорнобиль. Ця тема для італійської публіки була досить близькою, бо в Італію з 80-х приїжджало багато чорнобильських дітей, багато італійських родин їх приймали.

Коли видавець запропонував мені перекласти цю книжку, я її ще не читав, хоча знав автора. Я зрозумів, що це добра можливість привернути увагу італійської аудиторії. Попри те, що книжка трагічна, вона читається із задоволенням. Тому я відразу погодився. 

Книжка отримала чудові відгуки, і це стало одним із перших кроків нормалізації присутності української літератури в Італії. Три роки тому роман "Оформляндія, або Прогулянка в Зону" був однією з небагатьох книжок, доступних італійському читачеві, але зараз ситуація змінилася. Цей роман є частиною української літератури в Італії. 

Після початку повномасштабної війни я раптом зрозумів, що я не тільки дослідник і перекладач. Я мав виступати на телебаченні – до лютого я ніколи цього не робив. Я мав можливість говорити про культуру та літературу, але частіше треба було говорити про політику. Усі ці 7 місяців перекладачі мали бути експертами з різних галузей. 

Є великий запит на переклад, але виявилося, що перекладачів з української на італійську не вистачає. Нас усього 3-4, ми всі зараз працюємо цілодобово. Коли до тебе звертається потужне видавництво з проханням перекласти котрийсь із творів української літератури, ти не можеш сказати "ні". Потрібно, щоб українська література стала звичним явищем в Італії та інших країнах, щоби люди не дивувалися в книгарні українській книжці. 

Я працюю переважно з художніми текстами, але є люди, що перекладають технічні тексти. Ще в лютому не очікував, що перекладатиму так багато художньої літератури. До кінця цього року я працюватиму над пʼятьма книжками: антологією української поезії, антологією про Київ в українській літературі, де є проза і поезія, романом Олексія Чупи "Казки мого бомбосховища", "Містом" Валер’яна Підмогильного та "Моєю останньою подорожжю" Оксани Забужко. 

Ірина Дмитришин: "Тепер у мене черга перекладів на два роки вперед"

Перекладачка з української на французьку, авторка публікацій з української літератури та історії, відповідає за українські студії в Національному інституті східних мов і цивілізацій у Парижі. Номінована на премію Drahomán Prize з перекладом книги Юрія Андруховича "Лексикон інтимних міст".

Перші кадри Києва після обстрілу ще раз нагадали, чим є ця війна і як близько вона підійшла до серця столиці. Ніщо не є захищеним, і нам залишається тільки сподіватися, що культура, література і наше подальше життя допоможуть нам подолати те, що відбувається. 

Зміни, що сталися від 24 лютого, кардинальні. Раніше я ходила до видавців, пропонувала книжки, мене могли не слухати, не відповідати, а тепер навпаки – видавці ходять і звертаються до нас. 

Тепер у мене черга на два роки вперед. Очевидно, що цей інтерес загальний і всеосяжний – і література, і політичні інтерв'ю, і дуже багато питань про українську мову. 

Усі дізналися про те, що в Україні є література, і у Франції немає цих видань. Багато видавців вирішили, що їм треба мати "свого" українського письменника. Вже видали багато антологій, на фестивалях звучала українська поезія чи уривки прози. 

Кожен робить те, що може, і там, де може. Я зараз не відмовляюся від перекладів, а просто шукаю, як звільнити час – від сну, від їжі, від приватного спілкування. Бо це історичний момент для України. 

Для мене переклад книжки "Лексикон інтимних міст" був надзвичайно цікавою роботою. Бо книжка дуже фрагментарна – кожна літера, кожне місто – це новий світ. Мені здається, французам було цікаво подивитися, яким Андрухович бачив Париж.

Сьогодні українська географія стає відомою до найменших містечок, про які ми заледве колись чули. Це поява України на ментальних мапах європейців. На жаль, за ці зміни ми платимо дуже високу ціну, але для мене це незворотний процес. 

Богдан Задура: "Народи не читають – читають окремі люди"

Перекладач з української на польську, письменник і літературний критик, автор 25 книжок поезії, понад 10 томів есеїв і прози, багаторічний редактор квартальника "Акцент". Від 2014 року – головний редактор місячника "Творчість". Номінований на премію Drahomán Prize з перекладами творів Катерини Бабкіної "Мій дід танцював краще за всіх", Василя Махна "Вічний календар" і Юрія Винничука "Лютеція".

Від новин про напад Росії на Україну я впав у ступор, параліч. Не знав, що робити. Не написав жодного мейла українським друзям, бо не знав, що писати в такій ситуації. Але читав портал "Збруч", де вони публікували свої тексти, і перекладав ці тексти з ранку до вечора. 

Номінація на цю премію для мене – велика радість і не менш високий стрес. Чому стрес? Бо я зараз говорю українською.   

Я ніколи не вчив українську, я опанував цю мову пасивно. Я почав перекладати ще в середній школі, та протягом усього життя я ставився до перекладу як до доповнення до власного писання. Я почувався більше любитилем, а не професіоналом і спершу перекладав те, що мені було до вподоби, а вже потім шукав видавця. 

Коли я був молодший, вважав, що перекладачі будують мости між націями. Сьогодні я думаю скромніше – мости вони будують поміж людьми. Народи не читають – читають окремі люди. 

Найголовнішою винагородою для мене є задоволення від того, що я поділився з іншими тим, що відкрив сам під час перекладу. Я завжди перекладав те, що мені подобалося. Сповнений невпевненості щодо своєї компетенції, я переконував себе, що для перекладу важливіше не стільки знання мови, з якої перекладаєш, а знання мови, на яку перекладаєш. 

Ніколи не думав, що перекладатиму українську літературу. Та наприкінці 80-х одна знайома з видавництва запропонувала мені перекласти добірку віршів Дмитра Павличка. Я поставився до цього як до одноразової пригоди. 

Відтак вийшла книжка, я вперше поїхав до України, де зустрів Миколу Рябчука, який відкрив мені очі на зовсім іншу країну, що виборсувалася зі стереотипу радянської республіки, якою вона невдовзі перестала бути. Мені пощастило познайомитися не лише з чудовими книжками, а й чудовими людьми – Андрієм Бондарем, Сашком Ірванцем, Юрієм Андруховичем, Василем Махном, Галиною Крук, Сашком Бойченком, Сергієм Жаданом. Ці стосунки збереглися  досі. І нові – Андрій Любка, Катерина Бабкіна, Роман Малиновський. 

У 2022 році в моєму перекладі вийшло 9 українських книг. Ще 4 вийдуть до кінця року. Більше зробити не в силі.

Оксана Расулова, спеціально для УП.Життя

Матеріал підготовлено в партнерстві з Drahomán Prize

Читайте також: Перекладаючи українську культуру. Кому і за що вручатимуть першу премію Drahomán Prize