"У книгах військових нема ура-патріотизму й пафосу", – дослідниця воєнліту Марина Рябченко

Твори українських військових все частіше потрапляють у літературні топи. Йдеться як про книги професійних письменників, які зараз воюють, захищаючи Україну від країни-агресорки Росії, так і про літературу, написану комбатантами, що друкуються вперше. На початок 2023 року український воєнліт вийшов на лідерські позиції за продажами – одразу у кількох видавництвах. Також популярність воєнної літератури засвідчила велика кількість імен у опитуванні, яке в кінці грудня 2022 оприлюднив письменник Мартин Якуб.

УП.Життя поговорили з викладачкою літератури, літературознавицею, дослідницею воєнліту Мариною Рябченко про те, що таке нова українська воєнна проза, чому її некоректно називати ветеранською, чи має вона художню цінність і чим докорінно відрізняється від усього раніше написаного.

– Марино, в Україні усталився термін ветеранська література – які твори до неї зараховують?

– "Ветеранською літературою" називають твори про війну від непрофесійних авторів і тексти від тих письменників, які мають бойовий досвід. Тобто це і книги учасників війни на Донбасі Артема Чеха, Бориса Гуменюка, Сергія Гридіна, які були письменниками до 2014-го, і твори вояків, які описали свій досвід, коли повернулись із фронту. З початку повномасштабної війни її учасниками стали ще більше професійних авторів – це і Олександр Михед, Артем Полежака, Ігор Митров, Артем Чапай. Дуже сподіваюсь, що їхні переживання, досвід потім з’являться у вигляді книг.

Стосовно термінології – вона досі не усталена. Якщо взяти визначення "ветеран" – то це людина, яка повернулась з війни – часто з тієї, що закінчилась. Наша ж війна триває і велика кількість авторів беруть в ній участь. Що стосується ветеранів АТОвців – то багато з них зараз продовжують воювати. Я свого часу пропонувала взяти термін "комбатантська" – комбатант це діючий військовий, який захищає, воює, або який залишається в активному резерві. Бо воєнна література це дуже широке поняття – її можуть писати як бійці, бійчині, так і цивільні люди – журналісти, волонтери, також ті письменники, які не беруть участь у війні.

– Тоді давай у нашій розмові будемо використовувати термін "комбатантська література". Чим вона відрізняється від інших напрямів? Чому зацікавила тебе як дослідницю?

– Книги про війну тих письменників, які не мають безпосередніх вражень, досвіду – часто просто неможливо читати. Якщо говорити про масліт – у так званих "цивільних" авторів переважають гіперболізація, пафос, ідеалізація героїв – якщо вояки, то "наші мальчики, наші сонечки". На початку війни на Сході можна було знайти лише одиниці дійсно класних книжок.

Комбатантська література цікавіша. Людина, яка пережила страшні події, в переважній більшості краще передасть свої враження, аніж людина без такого досвіду, яка намагається створити художній сюжет за чужими враженнями. Твори авторів із бойовим досвідом – опукліші, правдивиші, позбавлені пафосу й ура-патріотизму. Навіть якщо така література може бути кострубато написана, погано відредагована, невичитана – але все одно ти ці тексти переживаєш.

– Але ж образ захисника у "новій воєнній літературі" вже інший?

– Так. У цих книжках простежується, що ми нарешті побороли постколоніалізм і антиколоніальне, які співіснували в суспільстві навіть після відновлення Незалежності. Про чистий постколоніалізм не випадало говорити. Його ознаки проглядались в постмодерністичній літературі, але вона не була тотальною. Були інші тексти, було інше життя. Говориш українською, вдягнув вишиванку – це не просто поклик, а своєрідний протест. Постійно мав виборювати свою позицію в засиллі імперських наративів. У ветеранській літературі вже ніхто не оглядається – ані "на маскву", ані на імперію.

Автори цілковито переборюють радянські наративи "вєлікой отєчественной". У нас цей міф не розрісся так. як у Росії, але все одно вплив був. У всякому разі до Революції Гідності точно. Ці всі печалі, пафос, про "дєдов, які воювали". Був образ жертовної героїчності, великого подвигу, радянського солдата як спасителя, сформований радянськими книгами, фільмами. Це відкладалось у свідомості, культивувалось. Відбувалась ідеалізація бійця.

Читання ж комбатантської літератури – показує інший бік війни. Також простежується "філософія національного чину" – не можу не воювати, бо на мою землю прийшов окупант. Не тому, що так сказала партія – а тому, що якщо я цього зараз не зроблю – загинуть мої товариші. Відповідно це перетворюється на повсякденну філософію.

Читайте також: Як українська культура виходить з тіні Російської Імперії: пояснює креативна директорка Українського Інституту

– Найбільше це видно з щоденників, спогадів. Записи АТОвців демонструють таку собі "повсякденну героїчність". З одного боку, так, воїни – вони захисники, герої, але з іншого – не суцільно ясні сонечки. Армія це зріз суспільства, в якому не може бути все ідеально. У частині книжок можна побачити національне самостановлення – у того ж Валерія Ананьєва (Маркуса).

– Коли ти почала цікавитись воєнлітом? Після роботи з військовими як волонтерка?

– У 2016, відійшовши від свого волонтерства, вирішила почитати воєнну літературу – хотіла спробувати, чи зможу. Вживу чула історії від бійців і при думці, що це потрібно буде читати – мене всю пересмикувало, не хотіла цього. Бо зазвичай очікуєш важких, натуралістичних описів – а насправді все не так криваво.

Навпаки, дуже часто у книжках сучасних бійців нема цієї надмірності – можливо, вони навіть свідомо цього уникають, бо це теж для них живе й болюче. Книжки комбатантів, як правило, не є гіперболізовано трагічними або гіперреалістичними. Першою книгою, яку прочитала, була "Психи двух морей" Юри Руденка. Потім знайшла в мережі список воєнліту дослідниці Анни Скориної. Він користувався популярністю. На перше інтерв’ю на радіо пішли з нею наприкінці 2016 року.

– А коли загалом почали з’являтись перші твори про російсько-українську війну на Донбасі?

– Активно книжки почали виходити чи не в 2016 році. Бійці провоювали – хто рік – хто півтора. Дуже часто казали, що вели замітки, щоденники. Після демобілізації вони вже просто почали їх видавати. Художка з’явилась дещо пізніше. Спочатку – і зараз це також спостерігається – було багато поезії. Паралельно – документальні тексти – ті ж самі щоденники, репортажі, есеїстика чи інша мала проза. Потім почали з’являтись більш розлогі тексти – повісті й романи. Зараз, якщо подивитись на так звану "стару" літературу про АТО – все більш-менш врівноважено: є поезія, документалістика й художні тексти.

– А як дізнавались тоді про комбатантську літературу? Не пам’ятаю, щоби вона була на слуху…

– Якщо брати ветеранське середовище – то в ньому автори, які писали воєнліт, були доволі відомі – навіть склався пул своїх зірок. Самі комбатанти намагались одне одного піарити. Можливо, потім з’явилась здорова конкуренція – а напочатку не було цього бажання вискочити один поперед одного – навпаки їм хотілось донести свою правду, пам'ять про своїх загиблих побратимів і розказати, що таке ця війна. 

Воєнліту навіть вручали окремі премії – але вони були більш спорадичними: у 2016 Валерій Пузік переміг у конкурсі "Новела по-українськи", а у 2018 його збірка отримала 2-гу премію видавництва "Смолоскип". Тоді не йшлось про великі конкурси, на кшталт Книги року ВВС чи Шевченківки, а більш локальні. Щоправда. у 2018 "Книжка року" – зробили позаконкурсну номінацію на вибір читачів військова книга – там перемогли Сергій Лещенко (Сайгон), Мартин Брест і Олексій Петров. У них були призи глядацьких симпатій. Плюс премія пам'яті білоруського активіста євромайдану і журналіста, члена Самооборони Майдану, кавалера ордена героїв Небесної сотні Михайла Жизневського "Воїн світла". 

На Шевченківську премію почали висувати із 2020 – тоді був скандал із Віталієм Запекою, коли його "Цуцик" не увійшов у короткий список. Також у 2020 роман Сайгона "Юпак" став книгою року ВВС. Тоді вже про книги комбатантів говорили значно більше – тож коли 2 важливі премії вручили Гасьці Шиян за її відверто слабкий роман "За спиною", – стало видно, що справжня правдива література про війну висувалась на маргінес – на неї закривали очі. Не порівняти з тією увагою, яка з’явилась до книжок комбатантів після лютого 2022.

– Коли стало зрозуміло, що ця література якісною (популярною у читача)?

– На 2018-2019 роки масив комбатантської літератури був уже серйозним. Можна було виділити якісні імена. У моєму топі книжок за той час було позицій 16. І список постійно поповнювався. Книжки були в різних жанрах. Для мене, наприклад, була значима книга Максима Петренка "Спокійної ночі" – це щоденник. На сьогодні Максим Петренко у списках тих, хто зник безвісти. З художньої прози – Влад Якушев "Карателі" – грубий фоліант, який проковтнула за кілька днів.

Знаковий "Безодня" Влада Сорда – про війну з використанням фантастики й містики, Дмитра Вербича "Точка неповернення" – вже були дуже міцні художні тексти. "Фуга смерті: 119 днів полону" Ігоря Михайлишина – музиканта, який потрапив у полон після виходу з Іловайська. Бомбезна книга – написана за структурою музичної фуги. Він музикант – використовує всі структурні елементи фуги в літературі. Якщо ти в цьому не розберешся – виходить какофонія. Як на мене, останній раз подібне зустрічала у Тичини в "Сонячних кларнетах", де в окремих віршах автор використав вертикальний контрапункт і їх необхідно читати, лише знаючи музичне багатоголосся.

Читайте також: Переклад під час війни. Кому цьогоріч вручають премію Drahoman Prize

– А відколи комбатантську літературу почали сприймати як серйозний окремий розділ?

– Як на мене, літературознавці активніше почали звертатись десь після 2019 року. До цього були поодинокі статті і мегадослідження Анни Скориної – був її список і намагання аналізувати ці явища. Але в науковому середовищі, в літературознавчому, траплялись лише окремі розвідки. Навіть якщо це була монографія, як у Оксани Пухонської, у Ярослава Поліщука – то комбатантська література не була центральною для дослідження, подавалась розділом. А якраз у 2019 – почала більше натрапляти на різні розвідки, статті – науковці почали активніше до цього звертатись. Було помітним пожвавлення. Можливо, не в останню чергу можна "завдячити" скандалам, які періодично зчиняються навколо ветеранської літератури. Власне у 2019 році трапився великий скандал із Книжковим Арсеналом – досі використовую фразу Максима Петренка "Битва при Арсеналі".

– Частині ветеранських видавництв тоді відмовили у місці для стендів. Серед них був "Залізний тато" Дмитра Савченка, і ще кілька. Тоді Мартин Брест написав у соцмережах пост – за ним понісся грандіозний скандал, який нарешті оприявнив досить зневажливе ставлення до ветеранської літератури в середовищі професійних літераторів. Тоді висловились ряд більш і менш відомих письменників. Далі це повторилось у скандалі Андрій Кокотюха VS Валерій Маркус.

Ставлення до авторів-аматорів нібито й інтелігентно замовчувалось, але в принципі було помітним. Часто цитую вислів однієї з літераторок про те "нехай пишуть і складють – а потім прийдемо ми, справжні письменники, і напишемо на цьому матеріалі знакові романи". Але врешті розголос допоміг – частина читачів вперше дізнались, що у нас, виявляється, існують письменники-ветерани, щось пишуть.

Той же "Арсенал" породив дуже потужний проєкт – Ветеранський намет. Ідея належала Мартіну Бресту і спочатку була подана як жарт: "Як немає місця – давайте поставимо воєнну палатку". За це вхопились. Була одна з найбільш відвідуваних локацій на Арсеналі і одна з локацій, яка найбільше продала. Після цього почалось більш активна увага до комбатантської літератури. Виокремилась в окремий напрям – можемо умовно про це говорити як про пласт текстів від письменників з бойовим досвідом і дотичних до них – цивільні люди, які також пишуть про війну.

– Новим поворотним моментом у розвитку комбатантської прози став початок повномасштабної війни?

– Так, гадаю саме 24 лютого – бо війна торкнулась усіх і відповідно уже ніхто не може відпетляти. Спочатку здавалось, що всі українці об’єднались – було страшно, незрозуміло, важко передбачити, що буде далі. Також можемо говорити про різні досвіди: досвід переселенців всередині країни, досвід емігрантів, досвід людей, які втратили все одномоментно, плюс влились нові люди у лави армії.

Часто чую від друзів і знайомих, що сьогоднішня війна дуже сильно відрізняється від АТО. Також війна підсилила увагу до книжок військових про попередню фазу війни, які продовжують виходити. За підрахунками Анни Скоріної, попри складний рік, у 2022 вийшло близько 100 найменувань воєнліту. Це, наприклад, книга Влада Якушева "Мобілізяка", у Андрія Кириченка, який раніше був відомий як поет, вийшла книжка "Мисливці за градами" – нещодавно отримала премії імені Богдана Хмельницького й Олени Теліги та Олега Ольжича. Зараз буде виходити книжка Валерія Пузіка "З любов’ю тато". Це його листи до сина.

– А про повномасштабну війну також уже маємо книги?

– Найперше, звісно, виходять щоденники. Наприклад, від мешканців Чернігова про час масованих атак на місто – знаю вже про два резонансних. Перша від чоловіка пенсійного віку – її критикували за радянські штампи, друга від жінки. У Олега Бородая вийшла книга-щоденник "Вогневий вал". Він воював на Луганському напрямку, описує перші 80 днів так званої спецоперації. Михайло Жирохов видав документальну роботу про Чернігів.

У журналісток Дар’ї Бурої й Євгенії Подобної вийшла "Лютий лютий 2022 – свідчення про перші вторгнення". Вийшла книга Володимира Короті "Роздуми фантома про державотворення". Він з Ірпеня. Був АТОвцем, потім повернувся. Тримав активну громадянську позицію – навіть був місцевим депутатом. Разом із однодумцями утримували позиції під час окупації Київщини. У нього філософські й публіцистичні роздуми. Навіть Олександр Красовицький, очільник видавництва Фоліо, вже видав 2 книжки про нову фазу війни.

– Про яку художню літературу вже можемо говорити?

– У Віталія Запеки, наприклад, вийшла повість "Це к". Але там не про його військовий досвід, а про пережиття умовної цивільної особи. Головна героїня – пенсіонерка – збірний образ. Є книжка письменника, культуролога Олександра Михеда, який зараз служить. Його "Котик, півник і шафка" – про окупацію Бородянки. Відомі мемні образи шафку, півника й кішку Глорію – об’єднав в одному сюжеті. Насправді сюжет є не казковим, а дуже реалістичним.

Казковим є лише очуднення – шафка, півник і кішка діють як живі персонажі-спостерігачі. Ця тема актуальна, всім болить. Частина міст досі залишається окупованою. Звісно, що твори будуть з’являтись – здебільшого від очевидців. Шкодую, що не зберегла фейсбучний допис чоловіка, що пережив бомбардування. Це був лонгрід про те, який жах пережив пересічний мешканець міста, що прокинувся від бомб, і як йому вдалось врятуватись.

– Загалом дописи у соцмережах часто привертають увагу як малі жанри? Особливо він профі – того самого Павла (Паштета) Бєлянського або Артема Полежаки?

– Дуже хотіла би, щоби оповіді Паштета Бєлянського видались окремою книжкою. Вважаю його одним із кращих майстрів малої прози – він настільки вдало в короткому описі може передати весь спектр емоцій – змусити читача сміятись або плакати. Загалом Фейсбук – один із важливих майданчиків, де зароджуються книжки комбатантів. Якщо взяти першу фазу – АТО – теж багато книжок від бійців і бійчинь зароджувались у ФБ. Хтось заводив окремі сторінки – Костянтин Чабала для повісті "Вовче", Костянтин Машовець – "Діалоги з нулів". Той же Мартин Брест – частину своїх дописів скомпілював, розширив і видав "Піхоту".

Читайте також: Росіянка не головуватиме в журі Премії Андерсена. Чи допоможе це репутації "Дитячого Нобеля"?

– Які явища зараз уже спостерігаємо або будемо спостерігати в нових творах комбатантів?

– По-перше, розшириться пул письменників, які будуть писати про війну. Після повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ пішла певна кількість профі, які до цього не воювали. Цікаво буде оцінити й співставити досвід війни від комбатантів – тих, які воювали ще в першу фазу – так звану АТО, і тих, які продовжували воювати або зараз пішли на фронт. Зараз вони говорять про те, що це різні війна – ця фаза війни набагато складніша, трагічніша й кривавіша.

Зрозуміло, що це відіб’ється на літературі. Також, вочевидь, буде поповнення поезії новими іменами з новими сильними книжками. Зараз, наприклад, багато говорять про Павла Вишебабу – виходить його книга.  Кількість авторів також  розшириться за рахунок тем еміграції й переселенців. Вже є проєкт Тетяни Белімової "Біженка", який вона почала втілювати в життя. Дитяча література також стрімко розвивається.

– Чи можемо говорити про те, що ветеранська проза від аматорів все ж таки зараз уже має певну репутацію й захищена від упередженого ставлення профі?

– У мене є таке побоювання і воно вже частково справджується – що непрофесійних письменників, які стали відомими нехай і не в широких колах – знову відсувають на другий план. Зараз тема війни стала дуже популярною – місцями навіть модною. Коли пишуть про літературу комбатантів – одразу згадують тих письменників-профі, які пішли на війну після лютого 2022. Не заперечую їхній досвід, бо вони воюють, стали на захист. Але ті, хто воював раніше і написав раніше – про них знову забувають. Хоча є письменники і з попереднього пулу. Той самий Артем Чех. Зараз він в процесі написання нової книги. Воює й пише. Цікаво буде порівняти нові твори із його  попереднім текстом "Точка нуль", який перекладається за кордоном.

Тож як будуть вибудовуватись стосунки між літераторами й нелітераторами – з одного боку, це можна спрогнозувати. З іншого боку, можливо, це не так печально. Можливо, повномасштабна війна вплинула на думки культурного істеблішменту, і їхнє ставлення дещо зміниться. Про неписьменників досі мало говорять. Хоча повертаючись до опитування Мартина Якуба, яке він оприлюднив у себе в соцмережах в кінці 2022  – йому читачі таки накидали імен письменників-комбатантів. Список доволі пристойний. Зараз видно закономірність – чим більше ти медійний, з’являєшся на просторах інтернету – тим краще твої книжки продаються.

Популярність автора-комбатанта залежить від того, наскільки він соціально активний, яку промоцію проводив.