Як ми (не) читаємо під час війни

Як багато людей вашого кола скаржились на те, що війна відбила їм бажання читати? Чи вдасться повернути в життя цю втрачену звичку? Як зміниться наше читання, що ми будемо читати і до чого ніколи не повернемось?

Цими питаннями перейнялась письменниця Ірина Славінська. Її есей став наступним в антропологічній серії УП.Життя про те, як повномасштабне вторгення Росії змінює нас, наші звички, нашу чутливість та етику. І про те, як нам відвоювати своє життя у війни. Зокрема, повернути собі насолоду від читання.

Есей проілюструвала художниця Даша Подольцева.

Поміж усіх днів великої війни є щонайменше один, який не забуду ніколи. Яскравий сонячний ранок у перші дні березня, рука сама потягнулася по антологію "Від Тичини до Жадана", упорядковану Іваном Малковичем.

З 24 лютого звичка читати кудись здиміла, а той жест – взяти книжку – був цілком автоматичним. Він був не про читання, а про рефлекс родом з минулого життя, коли в миті розпуки береш щось у руки погортати. Читати я таки не могла, тому обмежилася двома сторінками, відкритими навмання. На одній – Плужник. На іншій – Тичина. І спомин про діалог із їхніми рядками.

В цей самий час на столику біля ліжка лежала наполовину дочитана інша книжка – "Після війни" Тоні Джадта. Її я не розгортала щонайменше до червня. Але таки дочитала – так, ніби від цього залежало настання моменту після війни.

Подібні історії розповідають чи не всі мої колеги, знайомі та друзі. В усіх є своя історія не-читання чи повернення до читання, якщо пощастить.

Для цього тексту я поспілкувалася з психологинею та кількома професійними читач(к)ами, аби подумати, яким може бути наше читання – під час і після війни.

Читати – ніби їздити на велосипеді

До цієї звички направду важко повертатися. З тривалого нечитання мене особисто витягнуло декілька доволі ескапістських досвідів. Наприклад, антична трагедія Есхіла та Софокла, з якими я ніби була в діалозі – й дивувалася, як багато про сучасність впізнаю в тих древніх текстах. І навіть віднаходила в них певну розраду, попри абсолютно трагічні фінали. По тому мене рятували "Бояриня" та "Кассандра" Лесі Українки, що додали змістовності воєнним будням.

То як віднайти сенс у читанні воєнного часу? Запитую про це Олександра Михеда, письменника й члена Українського ПЕН. Він міркує про те, що читання в часи війни нагадує потребу знову навчитися кататися на велосипеді після болісного падіння:

"І велосипед уже поламаний, і ти сам не дуже бачиш сенс сідати за кермо. Та і коліна надто травмовані, аби крутити педалі. Мені знадобилося кілька місяців, аби заново почати читати. Бо ж якщо попередній досвід читання не вберіг ні мене, ні мою родину, то як може нас захистити новий досвід і знання, здобуті завдяки читанню?"

Олександр Михед зізнається, що наразі не знає, що інші люди можуть шукати в читанні та книжці. Каже, що вболіває, аби книжки ще могли говорити до своїх читачів і читачок.

Сам письменник читає насамперед нонфікшен, який потрібний для літературної праці. Коло тем – характерне: геноцид, воєнні злочини, свідчення й щоденники українських авторів після повномасштабного вторгнення.

Зі змін, які вже сталися з книжками, Олександр Михед звертає увагу на бум перевидань української класики. Чим його можна пояснити?

"Раптом мільйони українців віднайшли свою ідентичність та почали шукати своє коріння", – вважає Олександр Михед.

Які ще тексти чи теми матимуть запит і попит? Мій співрозмовник не має відповіді. Натомість тішиться вже тим, що книжки продовжують виходити друком: "Я просто буду щасливий кожному українському видавництву, яке виживе після повномасштабного вторгнення. І щиро сподіваюсь, що нинішній бум зацікавлення українською класичною літературою призведе до наступного логічного кроку – відкриття десятків неймовірно крутих сучасних авторів і авторок".

До речі, саме тексти класиків створюють добру рамку для міркування та діалогу з минулим. Олександр Михед зокрема говорить про "Сад Гетсиманський": "Цей роман Івана Багряного лишається поза часом, як опис жаху співбуття з російською хтонню".

І ще один, здається, доволі бурхливий діалог: "Читаю епопею Васілія Гроссмана "Життя і доля", яка особливо цінується у західних інтелектуальних колах. На рідері лишилося ще 700 сторінок. Сподіваюсь, як дочитаю, то нарешті зрозумію чому ж такий важливий цей роман".

Ми зміцнюємося, коли читаємо

Читання може додати сил – навіть якщо ідеться про найбільш парадоксальні й не надто "позитивні" чи "оптимістичні" тексти. Скажімо, мене на початку зими дуже розрадили два французьких романи, створених десь на межі "розважального" та "серйозного". Один із них описує доволі незвичний досвід – ночівлю письменниці в музеї Анни Франк. Інший говорить про будні паризького шелтера для жінок у складних життєвих обставинах – майже веселі історії про жіночий гуртожиток, але з поправкою на бідність і домашнє насильство.

Чому навіть таке відсторонене від воєнної реальності читання допомагає? Тому що цілющим є сам процес читання, вважає Таня Стус – письменниця та засновниця проєкту підтримки дитячого читання "BaraBooka": "Потреба переживати щось легше є органічною в умовах, коли ми проживаємо щось складне. Нам потрібне розвантаження. Саме тому чимало людей обирають легкі фільми, аби відволіктися. Та для зміни режиму психічної діяльності книжки є кращим вибором, ніж кіно. Чому? Тому що ми й так цілий день працюємо з екранами. Краще дивитися на папір, це відпочинок для очей, який дозволяє розпружити мозок".

Таня порівнює читання з масажем: "Кіно – це легкий масаж, а читання допомагає пропрацювати глибинні м’язи. Читати може бути боляче та складно на початку, але потім ми розпружуємося. Ми відчуваємо тонус і готовність жити. Ми зміцнюємося, коли читаємо".

Як і що ми будемо читати, якщо зможемо? Таня вважає, що ми точно читатимемо: "Люди стабілізувалися та почали допускати думку, що ми живемо не лише війною, і що мирне життя буде".

Нові реалії впливають на смаки. Наприклад, батьки та матері готові купувати дітям більш складні книжки на непрості теми – про смерть, розлуку, близькість:
"Раніше суспільство, а саме покупці книжок – дорослі – ніби тікали від цього в бік легших книжок. Натомість читачі – діти – вже давно були готові. Мені б хотілося, аби письменники та видавці на цей запит зреагували".

Друга не менш важлива тенденція – запит на гумор і легкість, вважає Таня Стус: "Книжки мали би стати світлішими. Ми й так завантажені, тому мозок потребує менш щільного тексту – чогось такого, що не потребує глибокого занурення. Я сподіваюся, що в майбутньому наші тексти не матимуть традиційного для української літератури занурення в страждання та меланхолію. Сподіваюся, легка література розвиватиметься в недепресивному руслі".

І третя мрія про майбутнє української книжки – якісний гумор. Таня Стус сподівається на якісну роботу з гумором воєнного часу: "Я би хотіла, аби весь потік гумору воєнного часу – жартів і мемчиків – потрапив у нашу літературу. Та поки що ми продукуємо лише мемчики, бо література потребує більше часу. Сміх необхідний, це наша рятівна соломинка".

Навіщо нам розважальна література під час війни?

Попри все, після повномасштабного вторгнення триває літературне життя. Це досі мене дивує. Окрема історія про продовження життя літературних премій. Скажімо, в номінаціях "Література" та "Публіцистика" Шевченківської премії цього разу традиційно багато поданих творів. Відбулася і премія "Книга року BBC".

Запитую про цей досвід керівницю української служби ВВС Марту Шокало, котра входить до журі премії "Книга року ВВС": "У вересні, коли ми оголосили конкурс, я вже повернулася до читання, хоча в перші місяці війни не могла прочитати навіть сторінку тексту. Тож я мала сумніви, чи варто взагалі все це починати 2022 року".

Марта згадує, що, попри очікування, текстів на премію подали достатньо: "Я боялася, що книжок буде мало, але їх було стільки ж, скільки й минулого року. Особливо мене вразило, як багато прийшло книжок з Харкова, який тривалий час перебував під постійними обстрілами".

"Мені цей рік найбільше запам’ятається тим, як багато нам подали детективів і загалом розважальної літератури. 2022 року ми, як журі, читали дуже різножанрові тексти. Особисто я читала їх і отримувала насолоду від того, що відволікаюся від щоденного смурняка. Було певною мірою радісно, що це не про війну, і що я змогла насолодитися книжкою як книжкою", - говорить Марта. І пояснює, що очікує від читання саме насолоди та радості.

Сьогодні ми вже можемо з натури уявити людину, котра читає за будь-яких обставин. Книжку в руках можна побачити на станції метро, в укритті чи в підвалі під час повітряних тривог, книжку можна читати навіть у темряві під час блекаутів із ліхтариком в руках.

Марта Шокало міркує, що книжка не обов'язково описує дійсність і може бути втечею в інші світи: "Неймовірна радість читання – можливість мандрувати деінде. Це дуже людська потреба. Базова, на мою думку. Книжка може бути сумною чи веселою, але процес читання має дозволяти поринути в інші світи".

Що читатимуть у ближчому майбутньому? Марта припускає, що, окрім художньої літератури, велику роль матиме і нон-фікшн: "Я бачу запит на літературу про Україну – добру есеїстику, книжки про історію. Важливо, щоби з’являлися популярно написані книжки, що осмислено та просто говорять про складне. Також, думаю, популярною буде психологія".

Чи читатимуть українці для задоволення – людина, що добирає книжки до премії "Книга року ВВС", досить категорична у відповіді:

"Книжки – це сенси. Й ми шукатимемо нових сенсів, тому що дуже змінилися – як нація, як особистості. Кращого за книжку способу здобути нові знання немає, тому люди шукатимуть опори в літературі. Також люди, для яких читання є важливою частиною життя, і надалі читатимуть для задоволення".

Не читати - нормально

Психологиня Катерина Гольцберг має на цю тему чудову цитату: "Це ніби анти-бібліотека Умберто Еко – стос непрочитаних книжок".

На її думку, не читати під час війни – нормально: "Для читання потрібні концентрація та фантазування. Проте через стрес нам не тільки складно концентруватися, але й складно мріяти, фантазувати".

Через це чимало людей не можуть читати художню літературу, навіть якщо змогли повернутися до читання. Тому є ті, котрі зосереджуються на нонфікшені.

Як через це змінюється навичка читання? Мої власні спостереження говорять, що досвідів існує стільки ж, скільки й людей. Хтось може читати величезні обсяги текстів онлайн у соцмережах і телеграм-каналах, а комусь не вдається дочитати до кінця навіть один твіт.

Психологиня має власну гіпотезу: "Не всім легко читати, але в нас є різні модальності сприйняття інформації. Думаю, під час війни змінилися ці модальності – наприклад, чимало інформації ми тепер сприймаємо на слух. Хтось навчився слухати аудіокнижки, хтось слухає радіо, а хтось – дослухається до реальності, стежить за периметром, аби чути, чи нічого ніде не вибухає".

Катерина і сама переключилася на аудіокнижки – хоча робить це в прискореному режимі, бо начитка дикторів видається їй занадто повільною. 

Чимало речей нам хочеться проживати швидше, занадто довгі паузи можуть дратувати. Психологиня міркує, що сьогодні на це прагнення швидкості мають вважати і автори, і видавці:

"Я бачу, що і дорослі, і діти прагнуть швидших форматів. Саме тому в сучасних і майбутніх книжках потрібна інфографіка, елементи коміксів та інші подібні дискретні речі та формати. Ті, кому цього хочеться, мусять мати змогу одним поглядом проглянути текст і зрозуміти, про що він. Це ж стосується й ілюстрацій – вони мають підкреслювати елементи та смисли текстів".

Повільне читання – це розкіш, на думку психологині: "Реальність потребує можливості одночасно сприймати інформацію через різні канали – чути, бачити, торкатися. Уважне читання означає занурення. На це ти витрачаєш окремий час, не відволікаючись на інші подразники. Не всі можуть собі це дозволити".

Парадокс, але це частково повертає нас у минулі практики читання, утворює зв’язок із старшими поколіннями. Вони знали, як можна вишивати, плести чи робити іншу працю, слухаючи, поки хтось вголос читає журнал, газету, книжку, а чи просто розповідає якусь історію. Про щось таке ми читали в романі "Бальзак і маленька китайська кравчиня" Дай Сіє. В ньому студенти в глухому селі часів "Культурної революції" знаходять порятунок у тому, що вміють переповідати романи та фільми неписемним селянам.

Як війна вплине на наше читання в майбутньому? Катерину трохи лякає перспектива беземоційного читання:

"Наше майбутнє – читання по діагоналі. Така собі халтура, де я трохи щось прогляну та вже ніби маю поверхове уявлення про щось. Саме тому досі популярними є книжки беземоційні, зокрема нонфікшен, де не треба в щось глибоко занурюватися. Ці книжки прокачують скіли, але не прокачують нашу чуттєву складову, бо в них не треба співчувати головним героям".

Але може статися й так, що люди скучатимуть саме за чуттєвим контентом. "Ми бачимо, як багато нині пишуть віршів. Ця коротка форма може збудити емоцію, але не потребує багато часу на читання", – зауважує психологиня.

Інше майбутнє читання – ескапізм, тобто пошук занурення в інші світи. Катерина Гольцберг з власної практики бачить, що є люди, котрим справді потрібна саме така література – наповнена фантазійними вимірами, не подібними на об’єктивну реальність. Чому? Тому що так простіше проживати власні емоції:

"Якщо мені щось болить, мені треба не уникати цього, а перенести в інше століття чи іншу реальність. Це дозволить спостерігати за своїми відчуттями з цієї реальності, з цієї дистанції".

До речі, здається, це пояснює, чому я під час повітряних тривог вдома в коридорі перечитую "Джейн Ейр" – історія клопотів і пригод дівчини-сироти дозволяє якось каналізувати тривогу про рідних і їхню безпеку.

Але чого в цій стресовій ситуації не варто читати? Катерина Гольцберг має гіпотезу, що читання про щось страшне шкідливим не буде, якщо нас захищає загальне фантазійне тло: "Натомість я не думаю, що всім варто читати реальні щоденникові нотатки чи хроніки сьогодення. Тут я згадую про "Щоденник Анни Франк" у цьому сенсі. Добре, що його не читали одразу – інакше всіх би накрило. Натомість із певної історичної дистанції він працює як важливий документ".

Читання та писання в Україні в попередніх війнах

Ця війна в історії України – не перша. Якісь воєнні реалії, зокрема емоції людини в часи війни, ми впізнаємо зі сторінок класичних творів. Можливо, саме тому мені було цікаво читати "Замість сонетів і октав" Павла Тичини. Можливо, це не зовсім збірка "про війну", але вона про місто, в якому звучать постріли та вибухи.

Тож я вирішила трохи більше дізнатися, який воєнний досвід зафіксовано в текстах наших класиків.

Професорка Києво-Могилянської академії, літературознавиця Віра Агеєва говорить, що досвід часів Першої світової в українській літературі присутній мало – скажімо, в романі "За межами болю" Осипа Турянського, котрий описує тяжкий окопний досвід: "Українська література фіксує насамперед досвід визвольних змагань – "Третя революція" Валер’яна Підмогильного, тексти Григорія Косинки, "Вершники" Яновського, тексти Миколи Хвильового".

Натомість під час Другої світової відбулося декілька важливих речей: "По-перше, вірші та короткі оповідання українських письменників, які розкидали як листівки з літаків над окупованими територіями. Олександр Довженко, котрий раніше художніх текстів не писав, а був лише режисером, почав створювати оповідання саме 1942 року – на замовлення структури, котра опікувалася такою пропагандою для окупованих німцями територій.

По-друге, під час війни на окупованих територіях в обігу з’явилися книжки, яких не було від 1930-х років. Виявилося, що не всі твори репресованих письменників були знищені чи вилучені. Були заховані, врятовані чи навіть закопані в землю, немов скарб, книжки. В час війни вони з’явилися на базарах, в обігу. Про це пише Шевельов у своїх спогадах. В окупованому Харкові він пішов на базар купити хліба, але побачив тритомник Хвильового – і купив його. На хліб уже не вистачило".

Коли туди повернулася радянська влада – гайки знову закрутили. І тексти Миколи Хвильового знову зникли.

То про що писали наші класики після війни? Віра Агеєва говорить про тенденцію "лакування" історії: "Одразу з’явилася тенденція "перевоювати війну", тобто показати її парадною, героїчною, переможною. Ця тенденція зберігалася до середини 1950-х. Цензура була пильною та потужною аж до смерті Сталіна, тож жодного слова правди не могло з’явитися. В цей тренд ідеально вписалися "Прапороносці" Олеся Гончара, де було дотримано всіх конвенцій – дружба народів, бойові та бадьорі вояки… Цей роман є унікальним випадком, він отримав аж дві Сталінські премії".

На думку науковиці, за пересторогу письменникам правив зокрема приклад "України в огні" Олександра Довженка: "Візія Довженка полягала в тому, що Україна, котра зазнала неймовірних втрат у 1932-1933 та 1937 році, буде знищена німцями. Він пише "Україну в огні" на цій трагічній ноті. Сталін читає цей текст і жорстко його таврує. Заборона твору Довженка правила за пересторогу іншим письменникам – не пишіть того, чого не можна писати".

Віра Агеєва також згадує, що в радянській літературі в перші місяці війни 1941 року з’явилося кілька направду добрих патріотичних віршів. Наприклад, "Україно моя" Максима Рильського – пані Віра розповідає, що в Києві в березні 2022 року часто згадувала саме ці рядки. Як і слова Павла Тичини: "Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була".

"Це відлунювало. Так само нині можна цитувати "Клятву" Бажана". І її цитують. Наприклад, Жадан і компанія в проєкті "Фокстроти" Мистецького арсеналу. Давайте послухаємо:

Які з тодішніх текстів добре працюють в теперішній час? На класику в сучасній Україні суттєво виріс попит – чимало читачів і читачок відкривають для себе українську літературу в пошуках власної ідентичності. Саме тому Віра Агеєва упорядкувала антологію української воєнної прози. Проте науковиця вважає, що під час Другої світової війни в нас не було створено доброї прози:

"Єдиним романом, написаним під час війни, що досі є бездоганно цікавим – "Тигролови" Івана Багряного. Цей текст люблять і читають. Але назагал, на мою думку, радянська доба не дала нам жодного доброго роману. Роман – дитя громадянського суспільства, що в умовах несвободи не може вирости".

Натомість проза про війну, створена між 1959 і 1967 роком, була цікавою, на думку Віри Агеєвої: "Особливо мала проза, наприклад, тексти Леоніда Первомайського. Та найкраще, що ми написали про війну – це проза дітей війни. Зокрема Григір Тютюнник і його оповідання. "Облога" - найкраще, що ми написали про Другу світову війну українською мовою. Це текст про окуповану територію та силу слабких".

Сила слабких – важлива історія. Думаю, досвід звільнених українських територій дасть чимало матеріалу для книжок, які майбутні покоління читатимуть як воєнну прозу України 21 століття.

Думаю, ніхто не може точно передбачити, що ми читатимемо після цієї війни. Різні люди обирають різні стратегії – від дослідження глибин української історії до пірнання в фантазійні світи, геть не подібні на реальність. Єдиний спосіб на це відповісти – це створення достатньо різноманітних текстів, які апелюватимуть до множинних людських досвідів. Від страшного до смішного. І навпаки.

Читайте також: Чи існує "неважливий" досвід війни? П'ять розмов про самоцензуру