Імена Сандармоху, нові 20-ті й чому сьогодні так важливо берегти пам’ять

Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний та тисячі інших українських митців, активістів та дослідників були розстріляни впродовж кількох днів радянською владою цими жовтневими днями 86 років тому. Згодом їх назвуть Розстріляним відродженням. Кажуть, що час лікує. Історія не погодиться, бо ж на тілі української історії витаврувано надто багато імен, дат та подій, які, немов стигмати, раз по раз відкриваються і кровоточать.

Однією з таких ран і є масові розстріли в урочищі Сандармох в радянській Карелії. З роками масштаб трагедії стає лише ближчим і зрозумілішим. Ба більше: саме сьогодні як ніколи важливо пам’ятати імена і жертв трагедії, і їх катів.

Разом із літературною оглядачкою УП. Культура Аріною Кравченко ми підемо кривавими сторінками розстрільних списків та вшануємо пам’ять тих, хто був страчений із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року.

Трагедія урочища Сандармох

Карелія, Архалгельська область, Урал, Сибір – не просто точки на карті. Це лише деякі місця, які на ментальній мапі українців Імперія терору зафіксувала перш за все як місця страждань та кровопролиття.

Поміж тим, Сандармох, урочище на півночі російської республіки Карелія, нічим особливим не вирізнялося, якби між 27 жовтня та 4 листопада 1937 року тут не знайшли свою загибель 1111 в’язнів Соловецького табору, які були розстріляні НКВД (НКВС) за сфабрикованими справами та врешті поховані у 236 братських могилах.

Сандармоські розстріли – лише частина Сталінського терору, виконана згідно з постановою від 5 серпня 1937. Документ постановляв, що 1116 в’язнів Соловецької тюрми мають бути засуджені до смертної кари: один в’язень "не дочекався" здійснення вироку й помер, ще чотири були переміщені для додаткових розслідувань і страчені пізніше. Таким чином, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області та за посередництва Міхаіла Матвєєва, який власноруч розстріляв більшість в’язнів, загинуло 1111 осіб. Розстріли приурочили до 20-ліття СРСР.

Ця темна сторінка радянської дійсності довго лишалася таємницею. Попри невтомні пошуки родичів, про страчених нічого не вдавалося знайти: влада надійно ховала свій злочин архівами навіть опісля смерті Сталіна. Рідні отримували брехливі свідчення, а в реабілітаційних довідках, які таки вдавалося посмертно отримувати окремим страченим, фальсифікувалися роки смерті.

Це тривало допоки в 1995 році директору науково-дослідного центру "Меморіал", Веніаміну Іофе, не вдалося відшукати розстрільні списки, що знаходилися в Архангельському управлінні ФСБ. Два роки потому, дослідивши величезну площу карельських територій, науковець Юрій Дмитрієв та інші члени товариства "Меморіалу" віднайшли місця поховань.

Юрій Дмитрієв

Оскільки серед жертв, згідно з розстрільними списками, було багато українців, дослідники з України теж долучилися до роботи в архівах та поїздок до Карелії. Результатом тривалої дослідницької роботи стали зокрема й списки, збірки та есеї Сергія Шевченка, де він докладно описує вироки та долю української інтелігенції, розстріляної 1937 року.

Усього у цих лісах знайшло смерть близько 10 тисяч людей, понад пів сотні представників найрізноманітніших національностей та етнічних груп.

Читайте також: "Українці не повинні допомагати росіянам розібратись з їхнім почуттям провини" – письменниця Софія Андрухович

Розстріляне відродження або Червоний ренесанс

Закатована на розстріляна українська інтелігенція увійшла в історію під промовистою назвою "Розстріляне відродження" та самоназвою "Червоний ренесанс". Убивство режимом непересічних письменників та поетів, драматургів та режисерів, науковців та професорів завдало непоправної шкоди українській культурі, яка за рівнем художньої самобутності та стилістики нічим не поступалася нині вже класичним зразкам європейського мистецтва. Сталінські зачистки призупинили активний культурний розвиток на цілі десятиліття.

Про це в одній зі своїх статей для "Локальної історії" пише Ярина Цимбал, українська літературознавиця та дослідниця 20-х: "Окремі тексти вціліли і їх було перевидано після Незалежности. Інші тексти назавжди втрачено, ми знаємо лише їхні назви, іноді зміст. Ми не знаємо, які полотна вийшли б з-під пензля розстріляних художників, які вистави створили б Лесь Курбас, інші режисери й актори, які фільми зняв би Фауст Лопатинський. Проте ми можемо це уявити, знаючи про їхню діяльність і доробок у наших 20-х. А отже, ми не просто уявляємо — ми знаємо про масштаби злочину радянської влади".

Далі – перелік імен, чию непересічну долю та творчість обірвав радянський режим у Сандармосі.

Читайте також: Поети нової ери. Спогади про неокласиків

Валер’ян Підмогильний

Український письменник. Автор уже культових романів "Місто" та "Невеличка драма". Написав низку самобутніх оповідань та повістей, зокрема "Третя революція" та "Повість без назви". Активний перекладач із французької мови. Нині досі завдяки Підмогильному можна прочитати українською таких франкомовних класиків як Анатоль Франс, Оноре де Бальзак, Гі де Мопассан, Стендаль, Вольтер, Дені Дідро, Проспер Меріме, Гюстав Флобер, Віктор Гюґо.

Також опікувався виданнями багатотомників окремих згаданих французьких авторів. Разом із Євгеном Плужником, поетом, письменником та ще одним представником Розстріляного відродження, працював над словником із фразеології ділової мови.

Валер'ян Підмогильний

Заарештований у справі "контрреволюційної організації". Першочергово засуджений до 10 років позбавлення волі, однак, врешті розстріляний. Загинув 3 листопада.

Художні тексти Підмогильного наразі активно перевидаються видавництвами "Віхола", "Pідна мова", "Кондор" та "Фоліо".

Читайте також: Протиотрута. Пам'яті Вікторії Амеліної

Микола Зеров

Поет, літературознавець, літературний критик, професор. Вважається лідером угруповування "неокласиків". Професійний перекладач античної літератури. Майстер сонету.

Видав власну збірку перекладів Горація, а також працював як укладач та перекладач "Антології римської поезії". Серед перекладів Зерова – Катулл, Вергілій, Горацій, Проперцій, Овідій та Марціал. Займався й просуванням української літератури, зокрема уклав збірку віршів поетів трьох генерацій, куди увійшли Леся Українка, Агатангел Кримський та Максим Рильський. Відомий надзвичайним професіоналізмом та прискіпливістю у роботі з джерелами.

Микола Зеров

Був засуджений до 10 років ув’язнення нібито за участь у "терористичній організації". Розстріляний 3 листопада.

Наразі із поезіями Зерова можна ознайомитися у виданні "Вибрані поезії" (видавництво "Смолоскип"), у "Антології української поезії ХХ століття" (А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА) та виданнях "Фоліо". Окремі критичні статті видрукувані в "Антології української літературно-критичної думки першої половини ХХ століття" (видавництво "Смолоскип").

Читайте також: "Тут моя земля": історія викрадення і пошуків письменника Володимира Вакуленка

Лесь Курбас

Режисер, актор, театральний теоретик та експериментатор, засновник нового українського театру "Березіль". Розвивав власну філософію театру, практикував нові експериментальні театральні рішення, часто неоцінені його сучасниками. Робота Курбаса великою мірою поклала основу сучасного українського театру. Режисував вистави навіть у в’язниці.

Заарештований у справі "Української військової організації". Засуджений до 5 років ув’язнення. Розстріляний 3 листопада.

Лесь Курбас

Микола Куліш

Самобутній український драматург. Такі експериментальні за стилістикою драми Куліша як "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Патетична соната" та інші по праву належать до вершин української модерної драматургії. Працював у тандемі з Курбасом, який ставив Кулішеві п’єси.

Засуджений за "участь в контрреволюційній організації" на 10 років ув’язнення. Розстріляний 3 листопада.

Микола Куліш

Із п’єсами Миколи Куліша наразі можна ознайомитися у виданнях "Смолоскипа", "Кондора" та "Фоліо".

Валер’ян Поліщук

Автор численних збірок поезій. Вкрай цікавий стиліст та практик авангардизму. Літературний критик та публіцист.

Був засуджений до 10 років позбавлення волі. Розстріляний 3 листопада.

Валер'ян Поліщук

Нині прочитати вірші Поліщука можна у виданні "Смолоскипа". Вибрані тексти також складають збірку "Козуб ягід" (видавництво "Темпора"). Із окремими віршами можна ознайомитися в укладеній Олегом Коцаревим та Юлією Стахівською антології "Української авангардної поезії 1910–1930 років" (видавництво "Смолоскип").

Читайте також: Уроки Голодомору. Як нам зберігати пам'ять про геноцид, не травмуючи себе знову

Нескінченний список

Серед розстріляних у Сандармосі митців – Павло Филипович, поет, літературознавець та перекладач; Михайло Яловий, поет, прозаїк, сценарист, драматург та товариш Миколи Хвильового; Олекса Слісаренко, поет-футурист та автор кримінальних романів; Мирослав Ірчан, талановитий новеліст та драматург; Григорій Епік, автор стилістично цікавих оповідань і романів; Марко Вороний, молодий поет та син українського класика Миколи Вороного; Андрій Панів, літературний критик, поет та дитячий письменник.

Павло Филипович

Усі ці люди неодноразово перетиналися: товаришували, сперечалися, співпрацювали. Усі вони є різними за віком, кількістю творчого доробку, рівнем знаності, масштабом вшанування сьогодні. Однак, усі вони мають дещо спільне. День смерті – 3 листопада 1937 року.

План на винищення

Те, як і кого було страчено у Сандармосі, без зайвих сумнівів доводить, що терор був справжнім планом на винищення: жертви часто були зовсім не випадковими. Система чудово розуміла, кого саме вона страчувала, адже окрім цілого покоління найталановитіших літераторів та митців серед списку на розстріл знаходимо українського географа та етнографа Степана Рудницького, колишнього особистого секретаря голови Директорії Винниченка Олександра Бадана-Яворенка; прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського; міністра УНР Антіна Крушельницького.

…Чи нищення без розбору?

Однак, водночас розстріли у Сандармосі – не лише про винищення культурної та політичної еліти.

Що більше ми читаємо списки, то більше здається, що кривавий хаос поглинав усіх без розбору. Юнаків та пенсіонерів. Професорів та робітників. Тих, хто підтримував Директорію. Тих, хто воював на боці Денікіна й Врангеля. Колишніх петлюрівців. Вчорашніх НКВДистів. Засновників Українських Січових Стрільців. Священників, ударників праці, мельників, кінорежисерів, інженерів-технологів, одноосібних селян, водіїв, агрономів-зоотехніків, охоронців Кремлівського палацу, сільських вчителів, професорів міжнародного права та психіатрів. Тих, кому дали 9 місяців. Тим, кого покарали на 10 років. Тих, хто свідомо вертав додому, скажімо, з Праги, аби працювати на Батьківщині. Тих, кого ловили під час втечі на кордоні.

Перші знахідки в урочищі

Що довше ми проглядаємо списки, то більше недбало сфабрикованих справ помічаємо, то сильніше видається, що тоталітарна машина потребувала будь-чиєї, хай і абсолютно безвинної, крові. І єдине завдання, яке насправді виконували особливі трійки – давали харч кривавій тоталітарній машині.

Найжахливіше ж те, що Сандармох – не єдине місце подібних масових розстрілів та поховань: далеко не всі представники того самого Розстріляного відродження загинули тут. Карні структури однаково "ефективно" виконували свою чорну роботу як у далекій Карелії, так і під рідним для багатьох убитих Києвом (де, наприклад, загинув яскравий лідер панфутуристів Михайль Семенко).

Упродовж усього Великого терору, який тривав протягом 1937–1938 рр., за свідченнями істориків, було засуджено 198 918 осіб, дві треті яких зрештою було розстріляно.

Пропагандистський слід

Усе це, однак, досі неочевидно в Росії. Із часу приходу до влади Владіміра Путіна доступ до архівів було значною мірою обмежено, тому подальші дослідження виявилися для українців неможливими. Дехто, як от вже згадуваний дослідник Сандармоху Сергій Шевченко, отримав заборону на в’їзд до Росії ще до анексії Криму.

Також почалося полювання на дослідників радянських репресій в самій Росії. Юрій Дмитрієв, який віднайшов братські могили у Сандармосі, наразі перебуває під арештом за одразу декількома сфабрикованими справами. Сергій Колтирін, головний наглядач меморіального комплексу в Сандармосі, який так само особисто опікувався розкопками 1997, помер у тюремній лікарні 2020 року.

Владні структури у свою чергу роблять усе можливе, аби переписати людську пам’ять. Іще в 2019 році розпочалися спроби понизити статус меморіалу в Сандармосі з історичної пам’ятки до пам’ятного місця. Цьому передували незаконно здійснені розкопки на території кладовища, які проводило Російське військово-історичне товариство (РВІТ), що нині послідовно обслуговує пропагандистські потреби та поширює псевдоісторичну інформацію з багатьох питань.

Учасники розкопок намагалися знайти підтвердження гіпотези, що Сандармох – насправді місце, де фіни розстрілювали полонених червоноармійців під час Другої світової війни, а не радянські службісти – репресованих. Жодних підстав для подібних тверджень, звісно, не було знайдено, однак саме цей наратив дуже зручно накладався на реабілітацію постаті Сталіна та творення великого міфу Перемоги.

Саме у 2018 році також стало відомо, що більшість експертиз, які проводилися ще 1997 року під час експедиції Дмитрієва з "Меморіалом", були знищені як такі, що не мають історичної цінності.

Самому "Меморіалу" в Росії було присвоєно статус іноземного агента та ліквідовано 2021 року.

Політика пам’яті

Усі ці прецеденти – іще одне обов’язкове невтомне нагадування про те, що культура та політика є нероздільними, що саме в культурі знаходить прихисток та подальше життя пам’ять, і російська політика була цього добре свідома ще задовго до початку не лише повномасштабного вторгнення, але й нашого століття.

Мимоволі згадуються обстріли будинку "Слово" у Харкові, де проживала велика кількість представників Розстріляного відродження до початку терору, звідки близько ста років тому посеред ночі митців забирали на допити.

Будинок "Слово" у Харкові

Згадується убивство українського письменника Володимира Вакуленка окупаційними російськими військами на Харківщині й смерть української письменниці Вікторії Амеліної внаслідок ракетного обстрілу Краматорська.

Саме Вікторія Амеліна знайшла щоденник Вакуленка, який він устиг заховати перш ніж був закатований. Саме вона врешті написала в передмові до видання "Щоденника" таке:

"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

Втрата рукопису [...] зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Вікторія Амеліна

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається.

Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?"

Нові 20-ті – болісна, але влучна метафора.

Нові зачистки.

Нові спроби знищити пам’ять.

І незмінно життєва необхідність її попри все берегти.

Читайте також: Вісім відсотків об'єму, не рахуючи душі