Скандали, українські "Сліди" і "Кришталевий палац": головне з 76-ої Берлінале
Серед "великої п'ятірки" світових кінофестивалів саме Берлінале нині переживає найглибшу кризу. Заснований у 1951 році й ідеологічно сформований після холодної війни як найбільш політичний кіномайданчик Європи, за останні роки фестиваль зіштовхнувся з комплексом фінансових, креативних і політичних проблем.
Це друга едиція Берлінале під керівництвом директорки Тріші Таттл, яка намагалася водночас залагодити тривалий конфлікт із частиною індустрії щодо публічної позиції фестивалю стосовно Гази та змістити фокус на відібрані фільми й зірковий хайп. Утім, замість деескалації напруга лише зросла: на пресконференції напередодні відкриття фестивалю конфлікт загострився після обурливої заяви президента журі Віма Вендерса, про, начебто політичну імпотенцію кінематографа.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська репортує з Берлінале про те, як дирекція намагається втримати контроль над скандалом, як на фестивалі звучить український голос і на які фільми варто звернути увагу в майбутньому прокаті.
Політичний скандал, знову
Стисла передісторія: У 2024 році, на Берлінале відбулася світова прем'єра документального фільму "Немає іншої землі" Ювала Абрахама та Баселя Адри, про те, як Ізраїль систематично витісняє палестинське поселення. Отримуючи нагороду, режисери видали потужну антиізраїльську промову, яка вкрай не сподобалася меру Берліна.
Він обізвав це антисемітизмом й "очікує, що з новим керівництвом таке більше не повториться". На тлі любові до цього фільму (який згодом об'їхав півсвіту й отримав "Оскар") спалахнуло обурення у бік фестивалю, що не став на захист режисерів. Невдоволення було таким наполегливим, що невідомі навіть зламали інстаграм-акаунт секції Panorama, в якій запостили звинувачення Ізраїлю в геноцидальних актах і спонукали фестиваль до висловлення чіткої політичної позиції. Утім, організатори обмежилися сухим стейтментом, який ще більше розлючив небайдужих й підігрів ідею бойкоту Берлінале.
З початку Ізраїльсько-Палестинської війни з'явилася неформальна організація Film Workers for Palestine, яка вважається головною опорою палестинського голосу на кіномайданчиках у світі. Напередодні 76-ї Едиції Берлінале, акаунт опублікував заяву від Палестинського кіноінституту, серед іншого, звинувачуючи фестиваль у "інституційному замовчуванні геноциду палестинського народу". Не сподіваючись бути почутими, пост закликав пресу скасовувати акредитації, а режисерів – відкликати свої фільми з конкурсу.
Цьогоріч на тлі оголошеного припинення вогню в Газі, дирекція сподівалася на затишшя. В низці інтервʼю напередодні фестивалю директорка Тріша Таттл розповідала, що "пом'якшила гостроту" з арабськими кінематографістами (з ким саме й якими конкретними обіцянками – не зрозуміло). Також акцентувала на намірі посилити роботу кіноринку, привезти більше зірок й загалом оновити фестиваль, відновити діалог з публікою. Ці плани посипалися ще до офіційного відкриття.
12 лютого, на пресконференції журі основного конкурсу, "слон у кімнаті" матеріалізувався вже на другому питанні – чому фестиваль має чітку позицію щодо України й Ірану, але ніколи до Палестини.
"Ми не повинні виконувати роботу політиків", – ошелешив легендарний німецький режисер Вім Вендерс, додавши, що кіно не має бути прямо політичним. Один журналіст наважився поцікавитися думкою журі щодо такої селективної політичної підтримки, яка обмежується увагою до України та Ірану. Випадково чи ні, але трансляція перервалася саме на його словах, що фестиваль пояснив технічними проблемами.
У цей момент мікрофон узяла Єва Пущинська – польська продюсерка таких політичних фільмів, як "Холодна війна" Павла Павліковського та "Зона інтересу" Джонатана Ґлейзера. Вона заявила, що ставити таке запитання несправедливо, і що вони не можуть нести відповідальність за чиєсь рішення підтримувати певні сторони конфлікту: "Ми можемо говорити про Сенегал і про всі інші війни, а ви вказали на наймасштабнішу".
Новини з пресконференції миттєво розлетілися інтернетом й розпалили повноцінний скандал. Вочевидь, це збентежило навіть тих, хто має неоднозначну позицію щодо Палестини, адже відокремлення політики від кіно прямо суперечить онтології останнього і, як наслідок, гегемонному розумінню кіномистецтва серед індустрії. Особливо дивно це чути від Віма Вендерса, відомого своїми рефлексіями про повоєнну Німеччину, й, більше того, його активним залученням до Європейської кіноакадемії у минулому, для якої політична дискусія є традиційною.
Згодом режисери почали відкликати свої фільми – "Sad Song of Touha" Аттеята Аль-Абнуді та "The Dislocation Amber" Хусейна Шаріффа з секції Forum Expanded зробили це синхронно. А найгучніший жест самодискваліфікації виголосила індійська мисткиня Арундгаті Рой, яка у своїй заяві назвала риторику фестивалю обурливою. Сказане на пресконференції зачепило не лише фільммейкерів, більшість з яких презентують на фестивалі неприховано політично мотивоване кіно, а й всіх тих, хто це кіно програмує, аналізує, продає й так потребує авторитетної підтримки. Кінофестиваль – це передусім ком'юніті, від якого очікується створення безпечного, креативного, гостинного простору, в той час, як Берлінале почав з прямо протилежного.
Тільки на четвертий день дирекція випустила пояснення, заявляючи, що цензури на Берлінале немає, а отже, й митці мають свою свободу слова, а їхні промови ніяк не впливають на загальний стан речей. Зрештою, заява компромісно перераховує всі конфлікти та геноциди у світі з акцентом на тому, що їм всім присвячено місце на фестивалі. Це, авжеж, не заспокоїть "медійний шторм", як це описала Таттл.
Конфлікт, утім, далекий від завершення адже чіткого засудження ізраїльських дій фестиваль уперто не дає. Тож цілком логічно, що на Берлінале панує пригнічений настрій, який подекуди розвіюється на показах. Коли у фільмах звучать політичні діалоги, залом лунає нервовий смішок, а старші журналісти згадують найкращі роки Берлінале, що давно минули. Загалом цей скандал – корисний приклад для будь-якої культурної інституції, адже він виразно демонструє, що наполегливе замовчування призведе до вибуху. У випадку Берлінале це також ризикує завершитися повним крахом.
Якщо враховувати інші факти нестабільності, пов'язані зі скороченням бюджету та очевидним погіршенням якості відібраних фільмів з року в рік, стає зрозуміло: Берлінале втрачає статус і престиж. Тож є всі шанси, що наступними роками ми спостерігатимемо перезбір великої п'ятірки.
Українська поява
Єдиною прем'єрою нового українського фільму на фестивалі є документальний фільм Аліси Коваленко та Марисі Нікітюк "Сліди" – про жінок, які пережили сексуальне насильство з боку російських військових. Втім, відсутність українського документального кіно про російсько-українську війну не означає, що вона не постає темою в міжнародному.
Один з найцікавіших фільмів фестивалю – "Сценарій" Марі Вільке, яка займає спостережувальну позицію за найбільшою військовою тренувальною базою в Європі, де німецька армія й цивільні старанно репетирують війну, уважно стежачи за українською. Зберігаючи вивірену дистанцію й уважно вдивляючись у реакції переляканих людей, фільм Вільке дає цій інституції комічну призму. "Сценарій" підкреслює абсурдність європейського переконання в тому, що до війни можна приготуватися, й тим паче – "утримати" її, у чому переконаний один з офіцерів.
Також на фестивалі представлено новий фільм класика німецької документалістики Фолькера Кеппа "Flow of Time". У цій 200-хвилинній стрічці Кепп озирається на власну комплексну життєву історію з широкою географією, повертаючись до Литви, Молдови та Чернівців. Тож ніколи не знаєш, де ще промайне українська реальність, яка пронизує дедалі більше фільмів.
Цього року фестиваль проводить потужну ретроспективу Lost in 90s, що висвітлює спадщину посткомуністичної ери, представляючи комплексну й жанрово різноманітну картину – від Америки до Білорусі. Тут знайшов своє місце фільм Михайла Бєлікова "Розпад" (1990) – перший ігровий фільм про Чорнобильську катастрофу, який також критикує фатальні дії радянської влади. Сподіваємося, що його помітять програмери, і це зрушить мейнстримний тренд показів української поетичної хвилі на Заході.
А в секції Perspectives, що присвячена роботам початківців, спостерігали за проривом українського актора Владислава Балюка ("Я і Фелікс"). Він зіграв у повнометражному фільмі "Animol", що зрежисував британський актор і співак Ешлі Вотерс, якого ми також бачили в серіалі "Юнацтво" в ролі поліціянта. Його дебют веде діалог з патернами британського реалізму, демонструючи брутальну картину в стінах суворої вʼязниці для підлітків. Балюк грає польського хлопчика – найкращого друга головного героя, й разом вони ухиляються від тиску авторитетів.
Перед фільмом, Вотерс сказав, що сподівається вселити в нас надію, і дійсно попри таке напружене, сповнене насильства кіно, йому вдалося зберегти гуманізм. В захопленому ревʼю Hollywood Reporter називає виконання Балюка "terrific". Актор продемонстрував неабиякий талант до драми й випробувальних фізичних сцен, тож його профіль, без сумніву, приверне увагу індустрії.
"Кришталевий палац" (1934), реж. Григорій Гричер
Чи не головною феєрією для української кінокультури на Берлінале стала прем'єра відреставрованого фільму "Кришталевий палац" 1934 року, факт переродження якого є справжнім дивом.
Як зазначено на початкових титрах, оригінальна копія фільму зберігається в Московському архіві, допоки в Україну не було передано додаткову копію стрічки. Представляючи фільм, ініціатор реставрації Іван Козленко (історик кіно та ексдиректор Довженко-Центру) зазначив, що це один із перших українських фільмів зі синхронно записаним звуком, ба більше, де герої говорять українською. Команда фільму, що складалася з плеяди визначних модерністів, серед яких є художник Мориц Уманський, працювала під загрозою репресій, відтягуючи завершення зйомок.
"Кришталевий палац" розповідає про митця Мартина Бруно, який на замовлення створює скульптуру Христа, що відповідала б мистецтву нового часу. Натхненно працюючи, він презентує Христа з протигазом на обличчі. За цей щирий, але геть незрозумілий оточенню твір він отримує фатальні звинувачення в комунізмі. Цей унікальний й моторошний за ступенем своєї актуальності до сьогодення фільм, також руйнує уявлення про українське кіно 1930-х.
"Кришталевий палац" характерний впливами німецького експресіонізму – креативна відповідь продиктованим згори нормам соцреалізму, природу якого тодішні українські кінематографісти не могли осягнути. Після захопленого прийому в Берліні, фільм, імовірно, з'явиться на українських фестивалях протягом року.
Зірки й європейський артхаус – на що очікувати в прокаті
Суперзіркові появи – обовʼязковий маркер для великого фестивалю. Судячи з інтервʼю директорки фестивалю, чи не головною перемогою торік стала поява Тімоті Шаламе на червоній доріжці. Цьогоріч фестиваль привіз саму Charli xcx – найбільшу зірку цієї єдиції, яка також є дієвим магнитом для молодшої аудиторії.
"Момент", щойно представлений на Sundance, – це мок'юментарі Charli xcx, яка не знає, чого хоче, але намагається втримати свою Brat-era. Хоч фільм іронізує з образу співачки як набридлого феномену, на фестивалі її персона сприймається рівно навпаки. На пресконференцію встала величезна черга з журналістів, яким роздавали неоново-зелені значки фестивалю. Хоча фільм дуже подобається фанатам і тим, хто відкрив для себе Чарлі вперше, українські медіа поширюють неприємні новини.
Виявляється, афтепаті після прем'єри організувала компанія російської виконавиці Анастасії Шевцової, мати якої – Жанна – співпрацює з фондом Путіна й відвідує окуповані українські міста. Це, зокрема, є корисним нагадуванням для відвідувачів Берлінале: декларувати чітку позицію щодо конкретного конфлікту – не обіцяє уникнення лицемірства.
За основним конкурсом поки складається враження, що гучні імена акторів і режисерів приносяться в жертву художньої якості – преса поки що не в захваті від відбірки. Наприклад, "Nightborn" фінської режисерки Ханни Бергхольм за участі Сейді Хаарла й Руперта Ґрінта. Цей фільм про жінку, яка спонукає свого чоловіка переїхати в дивакуватий дім на природі й народжує демонічне немовля. Фільм не зумів реалізувати свої амбіції в такому перенасиченому піджанрі сучасних горрорів про післяпологову депресію. І отримав 1,4 бала з 5 у Screen Daily.
Схожа доля настигла й найзірковіший фільм конкурсу – "Rosebush Pruning" Каріма Айнуза. У стрічці про сімейну драму навколо величезного спадкового багатства зіграли Ель Фаннінг, Памела Андерсон, Каллум Тернер, Райлі Кіо та інші. Для Айнуза, відомого як стабільного каннського автора, поява в Берліні з оцінкою 1,8 у Screen Daily та рецензіями, що називають фільм "бездушним", є неабияким падінням.
В основному конкурсі радше інтригують нові роботи європейських артхаусних авторів. Німецька режисерка Ангела Шанелек, відома своїми повільними й виразно мовчазними психологічними драмами, представить стрічку "Моя дружина плаче" про дестабілізацію подружніх стосунків. Встиг порадувати фільм "Rose" Маркуса Шляйцнера — (сценариста деяких фільмів Міхаеля Ганеке), – це незвична чорно-біла картина переносить глядача у часи тридцятирічної війни й розповідає про долю квір-персони (видатне виконання Сандри Гюллер) пізніше вийде на MUBI. Преса також покладає надії на угорського режисера Корнеля Мундруцо, відомого своїми амбітними формалістськими драмами ("Частини жінки", 2020). Його новий фільм розповідає про жінку, яка намагається оговтатися від алкогольної залежності у родинному колі – головну роль виконує Емі Адамс.
Втім, найочікуванішими фільмами конкурсу, по традиції, є новинки з Sundance. Цьогоріч таким фільмом є "Жозефіна" Бет де Араужу, яка лише місяць тому здобула головну нагороду фестивалю й приз глядацьких симпатій. Судячи з захоплених рецензій преси, що вже прогнозують фільму шлях до "Оскара", це вкрай напружена історія про маленьку дівчинку, яка випадково стала свідкою зґвалтування, що зламало її дитячу психику.
Берлінале триватиме до 23го лютого, переможців фестивалю буде оголошено днем раніше.
