"Моїм партнером був чорний екран": Олександр Рудинський про роль у першому українському скрінлайф фільмі "Лишайся онлайн"

Калігула в однойменній постановці, Мортімер в "Марії Стюарт" та Вітя у фільмі "Лишайся онлайн". Кар'єра актора Олександра Рудинського з повномасштабного вторгнення змінила вектор. Він став зіркою вистав, на які мріє потрапити весь Київ, а не тільки серіалів та фільмів, які називають найкращими творами року.

Сьогодні Олександр працює безпосередньо з режисером Іваном Уривським та знімається в тому кіно, яке до душі. Останнім часом це ролі у фільмах, що розповідають про події початку повномасштабного вторгнення. Наприкінці 2023 року це був серіал "Перші дні", а цього березня в прокат виходить "Лишайся онлайн" – перший скрінлайф фільм в історії українського кіно та стрічка, що позиціонує себе як "кіно про війну під час війни".

Кінооглядачка УП Культура Єлизавета Сушко поговорила з Олександром Рудинським про еру Тік-Току в театрі та кіно, улюблених українських акторів, Держкіно та червоні прапори у персонажах, в яких потрібно перевтілитися в умовах повномасштабної війни.

– Я почала дивитися твоє інтерв'ю з Машею Єфросініною, де ти сказав, в твоєму кабінеті тепер тільки західні актори для натхнення. Якщо ти тепер не надихаєшся російськими, можливо, почав відкривати для себе українських?

– Вони були і є. Мій улюблений актор, це мій майстер Андрій Самінін ("Креденс", "Хайтарма", голос Тома Круза в Україні). Це людина, яка, на мою думку, має одне з найкращих сценічних IQ. Зараз ми разом граємо в театрі Франка, разом сидимо в гримерці. А з 2014 по 2018 рік це був мій викладач в Карпенко-Карого.

Також в цей список входить Віталій Салій ("Я працюю на цвинтарі", "БожеВільні"), Іван Шаран ("Памфір") – молодий актор мого віку, з яким ми разом працюємо. Дядя Саша Ярема ("Уроки толерантності"), який грає зі мною у фільмі "Лишайся онлайн". Це теж блискучий артист з неймовірною природою. Він справді обдарований Богом. І їх багато, я дуже люблю українських акторів.

– Як це, працювати на одній сцені з майстром?

– Мріяв про це і отримав. І це дуже легко. Найцікавіший процес у створенні вистави – це пошук. І ви його проходите разом протягом трьох-чотирьох місяців, багато чого не вдається. Ви себе вважаєте дилетантами цієї справи. А потім в якийсь момент люди не можуть купити квитки на виставу.

– Багато чого у популярності вистави зробив ТікТок. Це не виключає її художньої цінності, звісно. Але це певна зміна сприйняття реальності. Те саме можна сказати і про фільм "Лишайся онлайн", який знято у форматі scren life і виглядає як екран ноутбука. Тобто, так звані "new media" та різні технології, вже так впроваджені в наші життя, що впливають і на мистецтво? Ти думав про це?

– Звичайно думав. Насправді, дійсно, якби "Конотопська відьма" тривала, наприклад, годин п'ять, чи була б вона настільки ж популярною виставою. Бо зараз через рілси, через швидкий скролінг, через це свайп-свайп-свайп, твоя концентрація зменшується. Ти вже не можеш довго замислюватися над чимось. Так само ти не можеш сфокусуватися дуже довго, бо потрібно міняти картинку, кольорову гаму, інформацію, хоч щось. Я навіть сьогодні помітив, що їхав на репетицію на машині і не дослуховував пісні до кінця. Мені набридала пісня з мого плей-листу вже на половині.

Це реалії наших днів. І унікальність Івана Уривського в тому, що він уважний до змін і розвитку технологій навколо. Він знає що зараз людям цікаво, а що не цікаво.

"Конотопська відьма" зроблена колажним методом, бо це один з прийомів режисури Івана. Ось ця різка зміна світла, настрою, атмосфери та те, що вона вражаюча по візуалу дає можливість не втрачати цікавість.

– Не знаю, чи ти бачив, на Одеському кінофестивалі в 2021-му році, був фільм Томашпольського "Простір"…

– Я не бачив цей фільм, але безумовно знаю. Бо там знімалося багато друзів та навіть Ваня Шаран щось там вигадував і за концепцією знімав себе сам під час локдауну для цього фільму.

– Певним чином є відчуття, що в кіно зараз відбувається щось дуже схоже до того, що було з локдауном. Але тоді викручувалися і знімали, враховуючи обмеження. Зараз в нас немає ні фінансування, ні адекватного керівництва Держкіно, ні багатьох глиб української індустрії, які відклали роботу та пішли воювати. Як в тебе з ролями та матеріалами за ці два роки?

– Театру це взагалі не торкнулося. Ми не працювали буквально перші три місяці. Я як працював, так і працюю. Навіть більше, бо дуже виріс попит. Я свою дитину майже не бачу, бо в театрі проводжу левову долю часу.

А з приводу кіно: серіали як знімалися, так і знімаються. Майже всі вони пов'язані з війною. На кіно потрібен час, щоб побачити що буде, а чого не буде з індустрією.

Мені трішечки більше пощастило через те, що були пропозиції і в Європі й я їздив і знімався там. Але я мало вірю в те, що ті автори, які вже у нас є, які вже мають ім'я, або молоді талановиті люди, які до війни мали реалізовувати свої амбіції і задуми, зараз мають можливість реалізуватися на повну. По-перше, правда, через брак фінансування. Тільки одиниці можуть шукати гранти або пітчинги за кордоном. Я не знаю, чи була б зараз можливість у будь-якого автора зняти таке кіно, як "Люксембург, Люксембург". А я впевнений, що попит був би на таке кіно.

– В тебе є червоні прапори у ролях та матеріалах зараз, на які ти ні в якому разі не погодишся?

– Немає з приводу ролей, але є з приводу матеріалів. Дійсно, були пропозиції, від яких я відмовлявся з ряду причин. З одного боку, в мене не було можливості зніматися через завантаженість в театрі, коли ми випускаємо по 13-15 премʼєр на місяць. А по-друге, я не бачив, що я там можу щось нове для себе відкрити як актор. Я не бачив потенціалу. Я погоджуюсь на роль лише тоді, коли я бачу можливість розправити свої крила. Я хочу мати поле для гри.

Все, де я відмовлявся було пов'язано з телебаченням. І я розумів, що це буде дуже-дуже виснажливо. Бо все дуже швидко там знімається. Тим паче, я не впевнений, чи багато людей зараз дивляться телік.

– У "Перевізниці" були непогані рейтинги.

– Цей серіал все-таки не для телебачення роблений. Але теж, поставили в ефір одразу всі 10 серій, в один вечір. Бо треба щовечора крутити "СуперМаму". А потім скажуть, що в нас немає хороших серіалів. Бо люди просто їх не бачили. Слава Богу, що у "Перевізниці" були хороші рейтинги. Бо Женя (Євген Тунік, шоуранер серіалу, – прим.) на це заслуговує.

– Твої акторські крила не сковували ці кружечки Телеграму та скрінлайф-формат в "Лишайся онлайн"?

– Першою причиною чому я погодився на цей проєкт був той факт, що це перша ігрова робота під час повномасштабного вторгнення. Адже в той момент була зневіра, що це вже взагалі неможливо в Україні. Я думав, що більше ніколи не буду зніматися. А тут такий проєкт, який люди зробили самі без державного фінансування.

Щодо ролі, я граю звичайного хлопця, який просто вирішив спробувати одягнути бронік, постояти з пацанами на блокпосту – бути в чомусь корисним. І його затягнуло. І так, в мене була можливість показати свою акторську майстерність. Знімати було фізично важко, бо це була середина літа. І якщо мої колеги та колежанки грали вже в парі зі мною, у відповідь на мої записи, то я грав з чорним екраном. Можна сказати, що одним із моїх партнерів в цьому фільмі є Єва, режисерка стрічки. Та акторка Ліля Цвелікова ("Перші дні" – серія "Зоопарк", "Бурштинові копи"), яка взагалі не грає в цьому фільмі. Вона просто допомагала як рідер. І за це їй від мене величезна подяка. Вони читали мені всі сцени, а я грав з чорним екраном.

– Зараз багато говорять про таку ідею як "кіно про війну під час війни". Колись, ми з тобою про це говорили в контексті серіалу "Перші дні", але так чи інакше ця розмова випливає з усіх ігрових проєктів про сьогоднішні події. Ми вже бачили що понеслося навколо "Юріка" про Маріуполь, як людей обурює "Буча" про Київську область. "Лишайся онлайн" навіть несе такий слоган – "кіно про війну під час війни". На твою думку, чому цей фільм потрібен звичайному глядачеві в Україні?

– В мене немає конкретної відповіді, я можу лише припустити. Бо не вся частина України була під окупацією, не бачила росіян, і не чула обстрілів. Але бажання дізнатися, як це, хоча б на декілька годин відчути як це, може допомогти. При цьому я впевнений, що багатьом людям не цікаво буде дивитися. Але багатьом людям буде супер цікаво це пережити через екран.

Нас точно будуть перевірять на трушність – правдиво знято, чи неправдиво. Але чому це кіно потрібно? Тому що ти до сьогоднішнього дня гортаєш телеграм-канали, читаєш новини, дивишся відео. В нас залишається бажання дізнаватися щось нове про перебіг подій. А кіно дає можливість дізнатися різнобарв'я цієї війни.

І потрібно знімати фільми саме про локальні історії. "Лишайся онлайн" – це не про якусь відому битву чи про звільнення міста. Це історія про маленьку сім'ю, яка хоче допомогти іншій сім'ї.

– Ти віриш, що кіно може мати терапевтичний ефект для тих, хто його створює, і для тих, хто його дивиться?

– Знову ж таки, я можу лише припустити. Нещодавно мені задали питання: "назви антивоєнний твір, який на твою думку найбільше вплинув на соціум". Якщо Біблія не вплинула, і в 2022-му році люди воюють, вбивають один одного і прагнуть захопити території і зґвалтувати, то який твір може допомогти?

Я маю надію, що такий твір, як "20 днів у Маріуполі" може дійсно хоча б на декілька днів чи місяців нагадати. Але про те, що прям кардинально змінить своє пережите – я не знаю.

– Можливо, це провокація, але що ти думаєш зараз про Держкіно? Кінематографіст(-к)и не так давно підписали звернення перенаправити кошти на армію, бо не довіряють керівництву Держкіно та особисто пані Марині Кудерчук. Але установа все одно оголосила, що буде пітчинг, перший з початку повномасштабного вторгнення. Ти готовий зніматися у фільмах, які переможуть на цьому пітчингу за рішенням нелегітимної ради правління, якщо тебе покличуть?

– Мені можуть не запропонувати жодного з цих проєктів. А якщо запропонують, то, можливо, мені буде не цікаво. А можливо, мені буде дуже цікаво. Бо хто знає, хто буде в цьому конкурсі шукати фінансування? Можливо і хтось з тих людей, яких ми ідеалізуємо, розумієш? Бо ті, хто для нас топ один-два-три в індустрії також потребують грошей для того, щоб реалізувати себе. Держава виділила кошти на кіно, значить вони вважають, що це потрібно. Я все одно думаю, що це потрібно.

Бо якщо ми не будемо знімати кіно, то це… жах.

– Але лист був не для того, щоб не знімати. А для того, щоб змінити керівництво. Щоб індустрію почули.

– Дійсно, проблема в тому, що з 38 людей, яких обрали в експертну комісію при Раді малувато тих, хто має досягнення в кіно. Кастинг директорка Алла Самойленко зробила невелике розслідування та хоча б погуглила ці імена. Про більшість просто неясно хто вони. Ще більше незрозуміло чому ці деякі взагалі можуть називати себе експертами в кіно галузі. Тому, звичайно, це дуже ризикована річ. Але конкурс відбудеться, скоріш за все.

– Я думаю, що відбудеться. І точно не прозорий.

– Треба, значить, щоб суспільство не закривало цю сторінку. Щоб це постійно було під наглядом таких людей як Алла Самойленко, тебе, мене. Всіх, кого це хоч трошки цікавить. Бо якщо ми дозволимо, щоб просто гроші роздавалися на серіали, на телеканали, для друзів – діла не буде.

– Останнє та, можливо, найскладніше питання. Які твої два улюблених українські фільми?

– Я дуже легко скажу. Взагалі не складно. "Памфір" і "Земля блакитна, ніби апельсин". Я був під величезним враженням від цього фільму Ірини Цілик.

Все, що пов'язано з найулюбленішим для мене з дитинства було найлегшим.