"Ми готові бачити героя на фронті, але чи готові зустрічати його поламаним?": Артем Чех про новий роман, повернення ветеранів та письмо на війні
Уже на початку вересня письменник та військовослужбовець, відомий передовсім такими книгами, як "Район Д", "Точка нуль", "Хто ти такий?", "Пісня відкритого шляху" й "Гра в перевдягання", Артем Чех разом із видавництвом Meridian Czernowitz презентує новий роман "Ми тебе не чекали", який наразі називає своїм найкращим текстом.
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко зустрілася з автором на Bestseller Fest і поговорила про написання нового роману, повернення ветеранів до цивільного життя, самотність людини, яка більше не почувається своєю ні на війні, ні в мирному житті, та про суспільство, яке ще не готове зустрічати "поламаних" героїв.
Ви писали цей текст із 2024-го до 2026-го. Але це збігається також із вашою роботою над попереднім романом "Пісня відкритого шляху", який вийшов у 2024 році, та "Грою в перевдягання", яка теж вийшла в цьому проміжку. Ви писали все паралельно? Чи як відбувалася робота над новим текстом?
"Пісню відкритого шляху" я закінчив у січні 2024 року – поставив крапку й віддав у роботу редактору. Тоді ж написав і кілька сторінок "Ми тебе не чекали", який вийде у вересні. Потім у травні 2024 року мав відпустку й вирішив активно працювати над цим новим романом. Ідея більш-менш сформувалася. Працювати поїхав у село Мрин.
Усе йшло добре, але сталася біда: загинув один із моїх побратимів. Річ у тім, що "Ми тебе не чекали" починається сценою бойових дій, у посадці. І, описуючи головного героя та його побратима, я уявляв приблизно таку саму мізансцену, яка була й зі мною. Що лежу у цій "могилці", на околиці Бахмута, поруч лежить один із моїх побратимів.
Я описую все це, а потім приходить звістка, що саме він – той, кого я уявляв, – загинув. Я їду на поховання до Житомира. Наступного дня повертаюся до села, намагаюся продовжити писати, а мені не йде.
Я поставив собі приблизний план – пʼять-сім сторінок на день, оскільки в голові все вже сформовано й залишилося виписувати сам текст, – але не йде, не можу. Психологічно душить, давить, я відчуваю якісь невидимі бар’єри, які загалом і змусили мене зупинитися. Я приїхав з відпустки з двадцятьма сторінками тексту – фактично це перша глава, яку потім усе одно перероблював і переписував. Але менше з тим. Не вийшло.
А треба зазначити, що пишу я виключно під час відпусток, а це двічі на рік по два тижні. Я розумів, що наступна відпустка через пів року, восени, у жовтні – тоді й спробую продовжити. Психологічно трохи відійду від цієї містичної події та зможу працювати далі.
Але тоді, якраз восени 2024 року, народилася ідея врешті зібрати всі тексти, які я писав у перший рік повномасштабного вторгнення, скомпілювати їх і зробити власне книжку "Гра в перевдягання": щось дописати, щось прибрати. Але загалом у тому було більше редакторської роботи, ніж писання. Так, у жовтні 2024 року, за два тижні фактично завершив цю книжку.
А до нового роману повернувся влітку 2025 року.
Як і за яких умов виникла ідея написати саме про самотність військового, який повертається з війни й намагається осмислити минуле життя, але не в змозі при тому вповні взяти в ньому участь, бо повертається інкогніто, поки всі думають, що він загинув?
Ідея виникла, коли я дізнався про випадок, що трапився в одному селі. Хлопця оголосили загиблим. Навіть поховали й зробили меморіал з усіма загиблими. І от він приїжджає в село, бачить цю фотографію. А оскільки то були не окремі фотографії, селу якось уже й не було коштів поміняти те все, тож його обличчя заклеїли чорним целофаном. Ну, і цей целофан теліпався собі на вітрі. А людина ходить і каже: "Там я під цим целофаном".
Ця історія настільки чорна, настільки комічна, що мені спало на думку написати щось подібне, але взяти за головного героя не просто звичайного хлопця з села, а поставити в центр оповіді більш-менш відому людину й трішки висміяти те лицемірство, яке присутнє в культурному просторі – коли ми або не знаємо людей за життя, або не помічаємо і навіть трішечки зневажаємо, але варто цій людині загинути за правильні ідеї на фронті чи в окупації, як суспільство штучно зводить її на п’єдестал. Починається шквал епітафій та посмертних од, хоча за життя про цю людину навряд чи хтось би взагалі згадав.
І от головного героя нового роману оголошують загиблим. Він повертається інкогніто до Києва і спостерігає за тим, як люди про нього пишуть: хто – друг, хто – не друг.
Такою була первинна ідея, і я взявся працювати. Момент власне бойових дій у романі вийшов трішечки довшим, ніж я планував. Але коли пишу, дуже часто текст веде мене всупереч ідеї та запланованій фабулі. Я ж іду за ним. Тож, так, планував декілька сторінок, а вийшло двадцять. Уявляв "Ми тебе не чекали" не так антивоєнним романом, тобто не таким, що фокусувався б на безглуздості мілітаризму чи критиці державних систем. Мій текст лежить в іншій площині: це радше роман про екзистенційну згубність війни для конкретної людини. Головні питання: а що ж відбувається з внутрішнім світом героя і чому війна випалює в людині все живе?
Виходить, що є певний діалог із реальними подіями. А як щодо діалогу з іншими вашими текстами – не тільки тими, що виходили нещодавно, а й тими, що виходили досить давно? Романом "Doc 1", наприклад, який вийшов у 2009-му?
Так, "Doc 1" дійсно присутній. У романі загалом багато самоцитування, попри певну дискусійність цього явища. Не скажу, що його аж так багато: не на кожній сторінці, але є. Є цитати з "Району Д", з "Хто ти такий?". Зрештою, "Хто ти такий?" я цитую в кожній книзі – принаймні саме це питання.
А з "Doc 1" дуже цікава історія вийшла, оскільки я ніколи – починаючи, мабуть, із 2009-го, – не перечитував свої прозові тексти. Так склалося, що я побачив у продажу певну кількість книжки "Doc 1" якраз тоді, коли починав працювати над романом. Мабуть, видавці дістали звідкись зі складів – поняття не маю, яким чином вона опинилася в онлайн-книгарні. Я психонув і викупив усі примірники, оскільки дуже не люблю ці свої ранні книжки. Не хотів, щоб вони дісталися випадковому читачеві, який саме так почав би знайомство з автором. Бо зрозуміло, що між тим Чехом, якому 22 роки, і тим, якому 35–40, колосальна різниця. Хай там як, книжки приїхали поштою, і мені стало цікаво, що ж там писав Чех в умовному 2008–2009 роках.
Так і згадав, наскільки було цікаво працювати над романом "Doc 1". Тож вирішив трішечки переробити цю історію, переписати героїв, але не до кінця розумів, яким чином, куди це інтегрувати. Зробити окреме оповідання? Переписати роман "Doc 1"? Бо історія мені загалом подобалася. Зрештою я зрозумів, що це дуже добре лягає в канву роману "Ми тебе не чекали". Так, головного героя мого нового роману звати Іван. Головним героєм у романі "Doc 1" був Андрій. І це певним чином обігрується в тексті.
Розкажіть трохи більше про самоцитування – це щось уже дуже природне та послідовне у ваших текстах. Чому воно вам важить?
Певні речі не те щоб залишаються непоміченими для читача – вони радше проходять лінією крізь увесь твір. Якщо говорити про "Район Д", то в книзі 16 оповідань, усі вони різні. Немає якогось головного меседжу, який дає ця книжка. Але я зцідив цей головний меседж – і вклав в уста Дідові з роману "Ми тебе не чекали". І от Дід уже промовляє фразу, яку говорив один із персонажів "Району Д".
Що стосується "Хто ти такий?", то для мене це дуже важлива тема, бо саме питання належить героєві з посттравматичним синдромом, ветеранові Афганської війни. Оскільки всі мої книжки так чи інакше пов’язані з війною, то це питання – і не лише це питання, а й певні фрази – з уст героя-ПТСРника я вкладаю в уста інших подібних героїв: хто ти такий? що ти знаєш про війну?
Так само і в "Пісні відкритого шляху" ці слова промовляє ветеран громадянської війни – чоловік, який втратив ногу і щойно повернувся з фронту. Подібні думки має й головний герой нового роману, адже він теж ветеран. Усе це тісно перегукується між собою.
Для мене це не просто якась розважальна гра, а скоріше суто письменницька насолода від можливості поєднувати різні світи, інтегрувати старе в нове.
Це нагадує і певну форму постійної саморефлексії – перечитувати старі тексти, "зціджувати", маючи часову дистанцію. Повертаючись до звʼязку "Doc 1" та "Ми тебе не чекали": ви сказали, що між тодішнім і теперішнім Чехом дуже велика різниця. Окрім очевидних змін на кшталт досвіду, якого з часом набуває кожна людина, чим ще різниться той Чех від вас теперішнього?
Новий Чех підходить до літератури свідомо. Він розуміє, що він робить і як. Немає якогось сліпого намацування тексту, ідеї чи сюжету. Тоді ж усе відбувалося навпомацки. Я пробував писати, я вмів якось писати, здавалося, що виходить непогано. Але з висоти свого досвіду, віку й набутої майстерності розумію, що молодий Чех писав погано чи радше недостатньо добре для того, щоб ці книжки друкувати. Окей, скажімо, надворі 2008 рік – не так багато і є чого друкувати. Та й у мене було своє коло читачів. Але воно складалося з однолітків. Людей, яким було 22–23 роки. Але твій читач зростає – зростаєш і ти. Зростають твої тексти.
Чи хотів би я повернути все назад і не друкувати ці книжки? Не можу такого сказати, оскільки не можу знати, що змінилося б на краще чи на гірше, чи сталися б ті романи й ті книжки, за які мені не соромно.
Ну і зрештою, про що може писати людина в 22–23 роки? Який ми мали тоді досвід? Досвід хуліганської юності: стрьомні компанії, наркотики, безладний секс. І тут виникає екстатичне усвідомлення того, що про це можна написати книжку, ба більше – її ще й надрукують. Не книжку про страждання кріпаків, а текст про твої власні переживання. А у 21–22, звісно, здається, що твій досвід унікальний, що він заслуговує на те, аби бути надрукованим.
Зараз зрозуміло, що будь-який досвід таким не є. Через які б випробування не пройшла людина, важливо дивитися, як вона це описує, як пропускає через себе та подає в тексті. І це набагато важливіше, ніж події, які з нею відбувалися.
Загалом вважаю, що "Ми тебе не чекали" – наразі найсильніший мій текст. Насамперед з літературної точки зору. Технічно він зроблений найкраще – так я відчуваю. Притому що писався він найбільш кострубато.
Я мав дуже мало часу, аби писати. Розумів, що далі тягнути не можу, бо історія випаровується – скоро я перестану її відчувати, і опівночі ідея та текст перетворяться на гарбуз. Тож треба все це терміново дописувати.
Зазвичай я працюю так: пишу начорно, потім доробляю. Удень пишу, а наступного ранку переглядаю все, що написав, редагую, аби текст набрав форми. Але цього разу я відмовився від звичної схеми. Я просто суцільним потоком виписував із себе текст. Часом він ішов складно, і я розумів: написано жахливо, з цим ще треба багато працювати.
Уже пізніше, після повернення на службу, я мав дрібку вільного часу вечорами чи на чергуваннях, щоб просто редагувати – робити те, що не вимагає глибокого занурення у сюжет. Бо коли ти пишеш, ти весь час у тексті. Ти всередині, і ніщо не має тебе відволікати. А от редагування вже дозволяє відволікатися. Ти працюєш як хірург, який точно знає, що відсікти, а що залишити. Я правив цей текст нескінченно довго, аби він нарешті мені сподобався. Чи подобається він мені зараз на сто відсотків? Ні.
Ми говорили, що задум випливав із бажання критикувати практики меморіалізації. Від початку повномасштабного вторгнення, здається, таки відбувається рух до прийняття військових як тих, що можуть не вписуватися в ідеалізований образ героя. І в літературі все частіше трапляються вразливі персонажі, як-от Іван Труш. Чи ваша критична ініціатива випливає з розуміння, що, навпаки, нічого не змінюється, тож необхідно про це говорити?
Я не певен, як було у 2022 році. По-перше, ще не було такої кількості ветеранів, які повернулися і яких можна зустріти в цивільному житті. До того ж проводити паралелі між ветеранами АТО та нинішніми теж не дуже коректно. Відтак, нічого особливо не змінилося, бо ми вперше бачимо ветеранський соціальний прошарок. Ми вперше бачимо, які це можуть бути виклики для всіх нас як для суспільства й чи готові ми приймати військових.
І ні, ми не готові. Ні, ми у своїй більшості не будемо толерантними. Залучених до волонтерської діяльності або загалом тих, хто підтримує людей, які повернулися з фронту, приймає те, що відбулося з ними, і те, яких змін вони набули, – пасіонарна меншість. Ми готові бачити героя на фронті, але чи готові зустрічати його поламаним, з девіантною поведінкою? Чи готові бачити велику кількість людей, які стали залежними від певних речовин там, а не тут? Чи готові з цим боротися і щось робити? Бо ж поламана психіка, залежності й таке інше – це все не від людської слабкості, а від обставин.
Це великий страшний соціальний виклик, який нам усім доведеться якось долати, як і долати в собі бажання заплющити очі. Бо ж як пояснити мешканцям певної громади в умовній Тернопільській області, що Іван повернувся й Іван був би абсолютно адекватною людиною за інших обставин, але натомість він псує вам життя та красиву соціальну картинку громади, що Іван став незручний та неприйнятний? Це складно пояснити. Чи довго його терпітимуть рідні? Десь – так, десь – ні. Чи довго його терпітимуть сусіди? Радше ні – "знову цей контужений завів свою волинку". І це вже є. Цього вже багато.
Не вийде щоразу пояснювати, що ця людина ще вчора працювала з вами на одному підприємстві, а з фронту повернулася зовсім іншою. І що, тепер усе, ви викидаєте її з суспільства? Остракізм на ґрунті її свідомого рішення йти воювати? Та навіть якщо цей вибір не був добровільним – чи то мобілізація, чи бусифікація, – ця людина зробила достатньо, аби ви почувалися в безпеці. А тепер ви її відторгаєте.
З цим доведеться якось жити, якось боротися. Знадобиться багато часу, аби суспільство звикло до того, що ці люди будуть поруч, з ними доведеться жити, і жодні рішення якимось чином витіснити цю людину зі свого кола не будуть успішними. Варто зібрати сили й можливості подумати, як можна інтегрувати цю поламану людину в суспільство, допомогти вижити в цьому незрозумілому для неї світі після років, проведених в іншій реальності, де вона перебувала на межі життя й смерті. Але я не знаю, як усе це втілити. У мене немає відповідей. Просто знаю, що буде складно.
Яка роль культури й літератури в тому, щоби ця пасіонарна меншість збільшувалася в кількості? Чи думка, що література взагалі здатна щось змінювати, – утопія?
Утопія, так. Навіть найбільший бестселер, який продасться мільйонним накладом, не здатен пробудити в масах ту критичну кількість емоцій, що спонукає до реальних дій. А в нас таких накладів і немає, і радше за все, й не буде найближчим часом, бо немає стільки людей, які читають.
Якщо говорити ширше про культуру, то певний вплив могла б мати маскультура. Але ж де масова культура, а де – тема повернення поламаного героя з війни. Звісно, якийсь ефект може бути, але це як годувати слона з піпетки. Тобто йдеться про дуже мізерний, дуже незначний ефект. Тут не обійтися без масштабних соціальних програм від держави, яка справді зацікавлена в адаптації та інтеграції своїх ветеранів.
Культура, на жаль, в цьому плані дуже слабка. Там, де потрібні реальні надзусилля, де людині чи суспільству загалом треба переступити через себе, вона часто виявляється безсилою.
Усім дуже запамʼятався ваш допис про те, що опис трагічних подій став буденністю, а звичні наративи про війну більше не здатні вражати аудиторію, тому митцям необхідно шукати нові художні форми, експериментувати. Чи мали на меті шукати цю нову форму, пишучи "Ми тебе не чекали"?
Це краще розкажуть читачі, критики чи люди, які фахово займаються літературою та зможуть написати у своїх академічних статтях, мовляв, отут Чехові вдалося трішечки відійти від сталих шаблонів про написання війни й ось він показав, як писати інакше.
"Пісню відкритого шляху" я також писав як воєнну прозу, хоча війна завжди була фоном, а конкретні бойові дії зринають лише у снах головного героя. Проте, читаючи її, читач увесь час відчуває війну спиною.
Певні ідеї та загальний настрій із моєї попередньої книжки, "Гри в перевдягання", безсумнівно, мігрували й у новий текст. Від цього нікуди не дітися, бо в "Грі в перевдягання" я писав про себе: про те, яким був, що відчував і які емоції були зі мною в той темний період. У "Ми тебе не чекали" я не вкладав у головного героя себе, та тексти належать одному авторові, тому мотиви перегукуються навіть поза моїм свідомим наміром.
Чи намагався я винайти нову форму для розмови про війну? Навряд. У мене там є досить класичні описи війни, досить натуралістичні, фізіологічні, цинічні. Наприклад, коли загиблого воїна, який лежить поруч, називають "вонючкою". Такі речі можуть бути не дуже популярні зараз. Для багатьох це навіть стане певним шоком – як можна так робити? так писати? Але це історія з життя, це історія з мого життя про те, як хлопці, яких я знаю, називали загиблого. Вони ж бо могли стати такою самою "вонючкою" за день чи за годину – будь-коли. Це такий страшний чорний цинізм, який дозволений виключно військовим в окопах. Не всім військовим. Саме тим, хто це пройшов, хто відчув.
Чи це якийсь новаторський погляд на війну? Та ні, зовсім не новий. Це вже було – і в Селіна, і в Бабеля, і в Нікуліна, і в багатьох інших.
Водночас головний герой розмірковує про війну, говорить, згадує, але чи тяжіє вона над читачем як невідступний фон? Не думаю. Я відчуваю сучасний Київ, відчуваю Поділ, і лише сирени тривог чи випадкові діалоги слугують маркерами того, що війна присутня, але вона вже не пронизує на рівні гострих фізичних відчуттів.
Іще на перших сторінках натрапляємо на фразу: "Як узагалі можна хотіти жити в реальності, де по тобі відпрацьовує СПГ?". А як писати в такій реальності? І якщо хочеться, то навіщо?
Коли я пишу, то не маю на меті нести світло чи розум. Це просто моя робота. Я більше нічого не вмію. Вмію вигадувати історії та писати тексти.
Інше питання – а чому мені хочеться писати саме про це? І чому на мій найпродуктивніший період випадає війна? Чому війна випала на розквіт моїх сил, коли базові потреби врешті закриті й, здавалося б, лишається тільки жити в кайф і насолоджуватися життям.
Але й руки опускати теж не найкраща ідея, тому продовжую працювати, продовжую писати. Нові ідеї для нових текстів є. Я вже працюю. Хочу писати нові речі, оскільки боюся, що може трапитися будь-що і я не реалізую цю можливість.
Нехай сьогодні такі тексти про війну не зберуть величезної аудиторії. Але мине 10, 15 чи 20 років – я маю на увазі не лише себе, а всю сучасну літературу, – і ми побачимо, що дещо з написаного таки залишилося з нами. Ніхто не обіцяє мільйонних накладів, але така книжка цілком може стати лонгселером.
А далі можливі будь-які сценарії. Ми можемо навіть не підозрювати сьогодні, кого саме з авторів згодом вивчатимуть у школах. І цілком імовірно, що в майбутньому скажуть: саме ця темна й непроста література найточніше віддзеркалила наш період війни.
Ми зачепили явище, яке часто називають "комбатантською прозою". Що думаєте про неї?
Загалом я волів би, щоб такого поняття, як "комбатантська література", не існувало. Не люблю, коли мене заганяють у рамки чи то "ветеранської прози", чи то "комбатантської".
Ми ж не вигадуємо жанри на кшталт "кулінарна проза" чи "література зоотехніків" тільки тому, що автор має такий фах. Звісно, окопи створюють усі умови, аби там народився літератор. Страшно казати, але це прекрасна школа для письменника. Чи йдеться про рефлексію, якої вистачить на одну книжку, а чи про розвиток, внаслідок якого ми за якийсь час побачимо десяток чудових романів, – цього ніхто не знає, але перебування в такому середовищі може стати певним стимулом до роботи, до письма.
Хай там як, для мене література – "комбатантська" чи ні – ділиться на хорошу й погану. Буває, що погану ветеранську літературу не приймають, автор ображається, говорить: "Але ж я воював". Що ж, дякую тобі, друже, але нас таких мільйон. Цей досвід не обовʼязково робить із тебе хорошого письменника.
Сьогодні ми вже маємо чималий корпус ветеранської прози. Що з цього залишиться, а що – ні, сказати важко, бо ми, вочевидь, прочитали ще не все. Там може бути багато хорошої літератури, яка просто не потрапила до широких мас або до рук хорошого видавця. Проте є колосальний відсоток відверто слабких текстів, які так і залишаться непоміченими.
Водночас у вашій книзі також відчувається імпліцитна критика людей, які продовжують писати про війну, не маючи бойового досвіду.
Тут дуже залежить від тональності. Від мови, яку обирає наратор. Очевидно, що, не пройшовши певний шлях, людина не може критикувати тих, хто цей шлях пройшов. Не може взути взуття цієї людини й сказати: "Друже, ти робиш не так" або "Товариство, ви неправильно воюєте" чи "неправильно повертаєтеся з війни". Тож тут усе залежить від того, як про це говориться.
Коли питають, як ви ставитеся до тих, хто пише про війну, але не воював, я відповідаю, що чудово ставлюся, якщо людина вміє писати. Я не втомлююся наводити приклад, коли 2017 року вийшов "Інтернат" Сергія Жадана. Це написала людина без бойового досвіду, але вона відчула цю війну так глибоко, як не відчув ніхто інший. Але вкрай важить, як про це сказано, з якої позиції: з позиції білого пальта, сили, зверхності чи з позиції емпатії, усвідомлення, осмислення.
Одним із найяскравіших художніх образів, які запамʼятовуються чи не найбільше і який зустрічаємо навіть на обкладинці, є сосна. "Недоладна, обшарпана вітрами й палена сонцем сосна з нерівним рудим стовбуром і карячкуватою кроною". Вона – "рідкісне явище у цих краях", "особливість на цих просторах".
Ця сосна – ніби метафора екзотизації: військових серед цивільних, українських письменників на міжнародних форумах або й загалом України у світі. Який шлях продуктивніший – згладжувати дивність та чужість чи приймати її та використовувати?
Залежить від обставин і того, що на кону. Якщо від цього залежить виживання України як нації чи те, коли ми отримаємо ракети до ППО від союзників, то варто згладжувати якомога більше.
Важить і те, чи не йдеться про якусь внутрішню позицію автора. Упродовж цієї війни в мене теж траплялися моменти, коли доводилося влаштовувати маленькі скандали – наприклад, в Америці, коли PEN America запросили на фестиваль, куди я погодився приїхати за єдиної умови: там не буде представників Росії. Коли ж на місці зʼясовується, що якісь "напівросіяни" в програмі таки є, спалахує міжнародний скандал. Одразу зʼявляється купа статей у провідних медіа, буцімто, дивіться, що влаштували українці. Але даруйте, ці українці – це двоє військовослужбовців ЗСУ. Ви уявляєте, як їм після цього повертатися в Україну й розповідати: "Ну, ми там виступали на одній сцені з росіянами"?
А якщо й не розповісте, то все одно напишуть.
Саме так. Тобто все дуже залежить.
А цитата про сосну, до речі, не моя. Це дещо видозмінені слова самого Івана Труша, якими він описував свою роботу. А сама сосна – надзвичайно впізнаваний, лейтмотивний образ його творчості, що постійно мандрує з одного пейзажу в інший.
Роман "Ми тебе не чекали" взагалі вийшов міксом з вигаданих персонажів і реальних людей. Усі художники, скульптори, письменники, які згадуються у цьому тексті, – реальні люди. Тут фігурують і згадки закордонних, і українських діячів. Не знаю, які будуть реакції у цих людей, але мені хотілося дати трошки більше сучасного контексту. Справжньої реальності, яка нас оточує.
Не знаю як читачеві, але мені як автору це допомагає більше заглиблюватися в текст завдяки цій справжності: справжнім назвам закладів, іменам, елементам топографії. Це дозволяє стати повноцінним мешканцем роману. Мені це дуже подобалося й подобається досі.
І це те, що багатьом подобається у ваших текстах. Он скільки розгадували всі пісні, зашифровані у "Пісні відкритого шляху".
З "Піснею відкритого шляху" взагалі окрема історія. Там я просто заховав десятки речей. То була моя власна гра в хованки. Їх справді було дуже багато, і я певен, що й сам уже не згадаю всього, що мав на увазі.
У новому ж романі це звернення до впізнаваного образу потрібне передовсім, аби описати внутрішній стан героя: от є степ, а от – я. І я не вписуюся в цей степ. Я не свій на війні, і я не свій тут, у цивільному житті. А ще ця самотня сосна, що стоїть в степу. Вона – ліс чи частина степу? Хто вона така? І хто я взагалі такий?
