Кіоск на ринку, галерея в гаражі: що таке "Товари з Європи" і як у Львові існує альтернативне мистецтво
На ринку Підзамче між секонд-хендом, господарськими дрібничками та прилавком з мʼясом стоїть іржавий яскраво-синій кіоск. Пʼять років тому тут продавали "товари з Європи". Тепер у цій вітрині зʼявляються виставки сучасного українського мистецтва. Люди можуть потрапити сюди випадково: хтось думає, що це магазин, хтось просто зупиняється дорогою між прилавками, хтось виходить за кілька секунд, так і не зрозумівши, що саме побачив.
Галерея "Товари з Європи" існує всередині ринкового ритму. Тут питають про ціну, сваряться, мовчки роздивляються обʼєкти або довго стоять перед інсталяціями. Мистецтво співіснує з торгівлею, шумом, запахами й щоденними маршрутами людей, які прийшли на ринок зовсім з інших причин. Простір постійно перебуває у контакті з випадковою аудиторією.
У цьому форматі полягає задум кураторів галереї Ігоря Тимощука та Анастасії Шергіної. "Товари з Європи" від початку працюють з контекстом місця, у якому розташовані, свідомо приймаючи умови ринку як частину випадкової ситуації. Кіоск, що роками функціонував як торговельна точка, зберігає свою ідентичність, запитання про ціну та товари. Між реальними ринковими відносинами та сучасним мистецтвом галерея вибудовує власну присутність.
Не кавою єдиною
Львів давно живе не лише інституціями. Паралельно з музеями, академіями й офіційними галереями тут роками вибудовується інша, значно менш видима, але стійка інфраструктура – самоорганізовані мистецькі простори. Вони з'являються як відповідь на брак можливостей, на інерцію великих інституцій, як вияв необхідності незалежного висловлення.
Однією з ключових точок на мапі Львова стала Detenpyla Gallery, яку колектив "Відкрита група" створив 5 березня 2011 року у квартирі на вулиці Кардинала Гузара. Формат квартирної галереї тут був не романтичною випадковістю, а чіткою позицією. Художники самі задавали правила гри: як довго триває виставка, хто приходить, у якому режимі відбувається розмова.
Тоді ж, у 2011 роціі у одному зі спальних районів Львова виставковим простором зробили гараж. Саме там Любомир Тимків – художник, куратор і дослідник альтернативних художніх практик – заснував "тимутопіяпрес".
Простір працював поза звичними графіками і подієвістю, зосереджуючись на тривалих процесах, архівах і формах мистецтва, які рідко потрапляють у поле зору великих інституцій. "Тимутопіяпрес" важко охарактеризувати поняттям "класичної галереї", оскільки від початку свого заснування Тимків розвивав її як місце для експериментальних форматів та альтернативних способів презентації мистецтва.
У межах "тимутопіяпрес" існує єдиний в Україні мейл-арт музей, заснований Тимковим. Ця практика сформувалась у 1960-х роках у межах руху флюксусу (fluxus) – міжнародного художнього руху, що працював з розмиванням меж між повсякденним життям та мистецтвом, активно виступаючи проти традиційного мистецтва.
Мейл-арт дозволяв художникам(цям) надсилати роботи поштою, оминаючи цензуру, виставкові комітети та офіційні інституції. Саме тому ця практика набула особливої популярності в країнах Східного блоку, де прямий показ сучасного мистецтва часто був неможливим. Пошта ставала простором свободи, а сама циркуляція робіт – формою висловлювання.
Після 2022 року львівська мережа суттєво змінилася: частина старих просторів призупинила роботу, натомість зʼявилися нові в колишніх промислових будівлях. Один із них – 31artspace, відкритий влітку 2022 року на території колишнього Львівського заводу радіоелектронної медичної апаратури (РЕМА). Концепція простору належить Ігорю Турку, художнику-абстракціоністу з Києва, який після початку повномасштабної війни переїхав до Львова. Індустріальний простір та матеріальність цехів сформували інший ритм роботи з мистецтвом, що суттєво відрізнявся від ідеально вибілених стін галерей.
У приміщеннях РЕМА у 2022–23 також працювала спільнота художників та художниць з Одеси, СРЗ-2, названого на честь майстерень на Одеському судноремонтному заводі. Для СРЗ-2 мистецтво співіснує з побутом. Життя, робота, спільне буття в просторі зливалися в один безперервний процес. Учасники спільноти описували цей досвід як перебування всередині власної роботи: вони жили в просторі, який поступово перетворювався на велику інсталяцію, де кожна кімната, кожна тимчасова конструкція і кожна історія ставали її частиною. Переїзд до Львова після повномасштабної війни змусив СРЗ-2 відтворювати цю модель заново – вже в цехах РЕМА.
Восени 2023 року в самому центрі міста відкрився дім42 – простір у кам'яниці на площі Ринок, 42, що перебуває на балансі комунального підприємства "Львівське радіо". Це будівля 18 століття, відома як камʼяниця Седмирацька, з багатошаровою історією перебудов – від житлового дому заможних родин до ощадної каси та офісів міських установ у радянський час.
Довгі роки камʼяниця залишалася закритою й фактично непомітною для містян. Команда дім42 свідомо не намагалася відреставрувати простір до ідеального стану, а працює з ним таким, який він є зараз (з фрагментами ренесансних і барокових інтер'єрів та пошкодженнями часу). Основною ідеєю є оживлення простору спільнотою, котра формуватиметься довкола.
Найсвіжішим жестом у цій історії стала Generator room gallery, що відкрилася 19 червня 2025 року з ініціативи художника, викладача сучасного мистецтва на кафедрі графічного дизайну ЛНАМ Олега Сусленка на даху Львівської національної академії мистецтв. Генераторна кімната функціонує як альтернативне місце для виставок і зустрічей, буквально винесене за межі академічного простору.
Частина цих ініціатив стала на паузу чи припинила свою діяльність у звʼязку з мобілізацією засновників чи скрутним становищем приміщень.
Самі собі інституція
Ідея створити власну галерею Анастасія Шергіна та Ігор Тимощук пояснюють відчуттям інституційного вакууму. Вони прямо говорять про кризу виставкових платформ у Львові, яку відчули у 2024-му році. Мова не стільки про цілковиту відсутність інституцій, скільки про обмеженість доступу до них для художніх висловлювань починаючих митців та мисткинь.
За відсутності стабільної інфраструктури художники створюють простори самі – щоб мати де працювати й показувати свої роботи. Шергіна та Тимощук не вважають себе антагоністами інституцій, але наголошують: коли немає місця, де хочеш і можеш говорити про людей, речі та явища, які тобі цікаві, його доводиться створювати самостійно. Підхід кураторів вписує галерею в тяглість львівської традиції низових ініціатив, що виникали не з надлишку ресурсів, а з їхньої нестачі.
Для Західної Європи практика створення галерей у незвичний місцях не нова. Виставкові простори виникають на баржах, у торгівельних центрах, автобусних депо тощо. В Україні такі явища хоч і зʼявляються, проте досі вороже сприймаються людьми поза "мистецькою бульбашкою". Ігор розповідає, що до галереї часто навідуються агресивно налаштовані глядачі(ки), котрі не розуміють місце розташування галереї в кіоску, це часто спричиняє конфліктні ситуації.
"Для нас важливо, щоб простір виглядав альтернативно для України, бо це виклик. У Західній Європі подібні незалежні простори давно існують і фінансуються по-іншому. Я колись їздила в Австрію на резиденцію: там українські художники(ці) отримували підтримку міста, могли об'єднуватися в художні колективи і отримувати стипендії, щоб мати власний простір у центрі міста. Це дозволяє працювати системно і стабільно. Мені дуже хочеться, щоб Україна рухалася у цьому напрямку," – зауважує Анастасія.
Підзамче як міська периферія
Підзамче доволі тривалий час сприймався як занедбаний, віддалений, маргіналізований район Львова. Він формувався поза міськими мурами, поза цеховою ієрархією та офіційною культурною рамкою середмістя. Починаючи з 17 століття тут оселялися ремісники, робітники, дрібні торговці – ті, чия присутність у місті була необхідною, але далеко не почесною.
У 19 столітті поява залізниці радикально змінює Підзамче. Район стрімко індустріалізується: з'являються млини, спиртові та харчові фабрики, машинобудівні підприємства, різня, шкірзаводи. Район остаточно закріплюється як індустріальний.
Тут же починають будувати свої кам'яниці євреї, а на кінець 19 століття район починає асоціюватися із єврейською громадою. Ринок, де сьогодні розташована галерея "Товари з Європи", колись був єврейським ринком – простором торгівлі, зустрічей і щоденного життя. Під час нацистської окупації ця частина району увійшла до території гетто. Куратори галереї неодноразово наголошують на цьому.
"Ми не забуваємо, де ми перебуваємо і чому саме тут. Ми не чинимо опору ринковим відносинам: понад п'ять років у цьому ларьку справді продавали товари з Європи, і ми свідомо залишили цю назву. Від цього вибудовується і логіка виставкових форматів. Наприклад, у проєкті Катерини Шовкопляс з'являється велика кількість вестернізованого контенту, який циркулює в інтернеті," – зазначає Ігор Тимощук.
Після Другої світової війни Підзамче зберігає репутацію робітничого району, але поступово починає втрачати економічну вагу. Цьому сприяла відсутність міської політики. Більша частина заводів закрилася у 1990-х роках. Відбувалася поступова стигматизація району, за ним закріплюється асоціація небезпечного. Водночас життя тут ніколи не припинялося. Робітничі клуби, будинки культури, локальні ініціативи продовжували гуртувати довкола себе ком'юніті.
Упродовж останнього десятиліття Підзамче поволі змінює свій імідж. Капітальний ремонт вулиці Богдана Хмельницького, забудова новими ЖК, ревіталізація колишніх промислових територій, поява культурних інституцій – усе це спонукає до переосмислення району.
Асортимент "Товарів з Європи"
"Товари з Європи" не працюють за наперед заданою програмою. Галерея обмежена масштабом кіоску, що одразу виключає класичні експозиційні рішення і змушує художників мислити ситуаційно – через специфічну архітектуру кіоску, торговельне середовище та відкриту вітрину для перехожих.
Одне з проговорених правил – не приймати вже "визнаних" художників. Тимощук вважає це недоречним: "Навіщо нам давати простір відомим художникам(цям), щоб підвищити свою видимість? Ми не для цього існуємо. Ми з Настею визначили для себе, що навпаки підсвічуватимемо нішу та/або митців(кинь), чия практика органічно лягатиме у контекст місця".
Галерея "Товари з Європи" від початку розвивалася не як виставковий майданчик з наперед сформованою програмою, а як серія ситуацій. Кожен проєкт тут не стільки доповнював попередній, скільки випробовував межі самого простору. За майже півтора року існування у галереї відбулося 10 виставок, 5 публічних подій та 1 нон-концерт.
Першою стала виставка з однойменною назвою Анастасії Шергіної та Ігоря Тимощука у жовтні 2024 року. Вона задала і логіку діяльності галереї. Критичне погляд на поняття "європейськості", імпорту і вторинності тут показаний через іронію та уважність до локального контексту місця.
У листопаді відбулася виставка Олега Сусленка "Здоровий сон страшної людини". Проєкт складався з однієї роботи та відео, але важливим є супровідний текст. Художник склав перелік інституцій, у яких ця робота не могла б зʼявитися. Оскільки робота не вписувалася у жоден із запропонованих просторів, адже на ній зображено мастурбуючого Дональда Дака та супроводжуюче відео-пояснення історії створення обʼєкта.
Січень 2025 року запамʼятався проєктом Гліба Ященка з провокаційною назвою "я тр**нув свого батька і убив свою матір". Під час відкриття виставки простір кіоску був повністю відчинений, глядачі(ки) ззовні могли спостерігати, як художник дві години вибудовував за допомогою реді-мейдів власну розповідь. Після цього перформансу відвідувачі(ки) могли зайти всередину та послухати щойно сконструйовану митцем та кураторкою історію. Питання публічності, меж дозволеного і відповідальності за сказане тут стали частиною проєкту, а його назву навіть довелося цензурувати.
У червні галерея показала проєкт Ганни Гак "Що в собаки в голові?". Художниця працювала з образом собаки як фігурою страху, незрозумілості та соціального відторгнення, ототожнюючи себе з цією позицією. Через образи, наївні жести та тілесність проєкт створював простір для спільної роботи з досвідом мисткині. Виставка працювала з темою неможливості повного розуміння іншого – людського чи нелюдського. Через наївність, спостереження і тілесну чутливість Гак ставила питання про проєкції, які ми постійно накладаємо на тих, хто не може відповісти нам мовою.
Серпень означився виставкою Софії Максимович "Липкий матеріал справ життя". Художниця створила 3D-моделі свого тіла, з яких потім створила гіпсові форми, а з них – желатинові зліпки. Ці обʼєкти розмістили біля галереї на мʼясних рядах ринку. Час тут також працював як інструмент художниці, оскільки з кожним днем роботи деформувався під впливом погодних умов. Всередині простору розмістили самі гіпсові форми та відеопояснення художниці. Тіло поставало провідником крізь кризу, турбулентність та накопичення "липких" станів, що формують буденність.
У жовтні Анастасія Шергіна та Ігор Тимощук повернулися до галереї з проєктом "Увага! 12 жовтня о 19:00 галерея не працюватиме". Назва звучала як технічне повідомлення. Присвячена дню народження галереї, подія перетворилася на іронічну акцію – куратори зняли під святкування простір на даху сусідньої інституції – приватного артцентру Jam Factory Art Centre. Подія підсвічувала сусідство з великим і новим мистецьким центром.
Де взяти гроші? – У тумбочці
"Товари з Європи" працюють без зовнішнього фінансування та інституційної підтримки. Усі витрати, пов'язані з діяльністю галереї, покриваються з особистих ресурсів засновників. Йдеться як про базове утримання простору, так і про реалізацію виставкових проєктів.
Галерея забезпечує художників необхідним мінімумом: технічним супроводом під час монтажу, обладнанням, покриттям окремих витрат на виробництво робіт, організацію подій та проживанням художників(ць).
Відмова від грантового чи спонсорського фінансування ніде не декларується як принципова позиція, однак на практиці саме ця автономія визначає характер простору. Вона обмежує масштаб, водночас зберігаючи незалежність програмних рішень і дозволяє працювати без зовнішнього тиску чи очікувань.
Аудиторія галереї формується нерівномірно, проте має своє стабільне ядро. Йдеться про художників(ць), що здебільшого живуть в Львові й намагаються відвідувати всі відкриття. Так, Олена Субач визначила "Товари з Європи" як улюблену галерею Львова, у якій відчувається свобода дій.
"Цей дух свободи, щирості, такого незаангажованого мистецтва, такого вільного погляду – мені це дуже імпонує. Мені подобається, що ця галерея відкрита до будь-якої аудиторії, це заявка на відкритість", – каже художниця.
Локація наштовхує на різні курйози, оскільки одразу втягує у взаємодію людей, котрі раніше не мали звички відвідувати виставки. Люди, що вийшли торгувати чи купувати на ринок, часом можуть зайти всередину, подивитися, що ще тут продають. Ігор зауважує, що часто зустрічаються з агресивно налаштованими людьми.
Проте такі випадкові відвідувачі(ки) трапляються, зокрема, Анастасія згадує, як на виставці "Усюди і Ніде" чоловік, зайшовши в простір, став на коліна та почав молитися на інсталяцію Дарʼї Молокоєдової.
"Це була дуже щира реакція. Водночас мені здається, що це могло трапитися лише у Львові", – додає Шергіна.
"У нас нетипові проєкти – всі на ринку знають, що ми робимо. Для більшості це загадкова діяльність. Вони сприймають це як бізнес, що теж мегаіронічно. Бо вони знають, що вони орендують простір для того, щоб щось продавати. Якщо хтось з'являється збоку, це ж ринок, значить, це має працювати так само. Нам навіть закидали, що роздобудуть всю інформацію про нашу "контору", дізнаються про інші точки. Я в свою чергу міг лише показати свій ФОП з відповідними кведами", – додає Тимощук.
