Розмова про свідчення. Промова Артура Дроня на премії Шевельова за найкращу есеїстику
У день народження славіста та есеїста Юрія Шевельова, 17 грудня, назвали переможця премії, названої на його честь. Відзнаку за найкращу есеїстику у 2025 році отримав поет, письменник і військовий ветеран Артур Дронь.
З початку широкомасштабної війни у 2022 році Дронь добровільно вступив до лав 125-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, де мав позивний "Давид" і служив стрільцем. Він пройшов підготовку у Львові, служив на заході та сході країни, а восени 2022-го отримав першу контузію під обстрілами Донеччини. У 2024 році його було поранено, і він звільнився зі служби через отриману інвалідність.
Спеціально для УП.Культура Український ПЕН записав промову Дроня на церемонії вручення Премії імені Юрія Шевельова.
Дякую всім авторам, чиї книги потрапили до фіналу і були в довгому списку премії. Для мене як окремої людини сьогодні найбільше важить, що мою книжку відзначили. Але для нас всіх як спільноти насправді найбільше важить сам факт того, що ми тут робимо. Важить те, що навіть зараз, у найскладніші часи, ми спромоглись на те, щоб дбати про літературу. Про мистецтво, культуру, які – як би банально не звучало – власне роблять нас людьми.
Кожен з нас як окрема людина щодня може загинути – і щодня хтось із нас власне гине – але всі ми як спільнота продовжуємо існувати. І продовжуєм дбати про щось, що робить нас людьми. Наприклад, пишемо книжки. Читаємо ці книжки, говорим про них, відзначаємо преміями, звертаємо увагу інших. Я маю таке визначення для своєї книжки – називаю її книгою свідчень. І тому хочу поговорити про свідчення.
Сьогодні середа, 17 грудня, день народження Юрія Шевельова. А позавчора, понеділок 15-го грудня, вжахнув нас усіх тим, що став днем загибелі Юрка Костишина – захисника із 10-річним бойовим досвідом, фотографа, митця із псевдо Кіт Характерник. Я не був знайомий із ним особисто, не мав навіть приватного листування, а належав до тих фейсбучних друзів, які дивляться фотографії у стрічці, читають новини про виставки чи майбутню книжку. А від понеділка й досі стрічка соцмереж у мене, як і в багатьох із вас, наповнена фотографія самого Кота і десятками дописів про нього і подяк йому.
Зараз вечір 17 грудня, ми у Києві. А зранку 17-го грудня, в Тернополі, його похоронили. І є щось болюче, несправедливе, повне почуття провини і самозвинувачення в тому, що один стоїть в просторі ПЕН і отримує нагороду за книжку, а іншого похоронили декілька годин тому і його книжка вийде посмертно. І зараз коли я думаю про Кота і всіх загиблих за нас із вами, а тут – найперше про загиблих митців: письменників, художників, фотографів, кінематографістів – то відчуваю як багато хто цю велику провину за нас усіх перед ними всіма. Бо ми ввечері 17-го грудня сидимо в просторі ПЕН і нагороджуємо один одного літературною премією, а їхні сім'ї ввечері 17-го грудня напевне думають про них. І про те, як вони скучили. І про те, як це все несправедливо.
Це все жахливо несправедливо. Але що ми тут робимо? Ми свідчимо. Що кожного з нас окремо можна вбити будь-якого дня. Але всі ми як спільнота продовжуємо існувати. І власне ціною тих безмірних жертв наших захисників. Навіть у настільки жахливо несправедливих умовах, в які нас поставили вороги. Навіть зараз ми продовжуємо існувати, бо окрім почуття провини, ми чуємо також велику вдячність і відповідальність перед тими, хто віддав за нас життя. І потребу все це зафіксувати, записати, засвідчити. Щоб воно залишилось назавжди. Щоб ніхто в нас цього не забрав. Щоб ніхто не переписав. Щоб діти знайомилися з батьками.
Під час Book Forum у Львові після події з нагоди відкриття до мене підійшов хорватський письменник Зоран Жмирич. Я не знав тоді, що це хорватський письменник, він був просто іноземцем, який підійшов, потиснув мою руку і сказав:
– Ти солдат, чи не так?
– Я був солдатом.
– Я теж був солдатом, я з Хорватії і 30 років тому я теж був солдатом на війні. І я хочу сказати тобі – ти не ображайся, але хочу сказати тобі: я бачу війну в твоїх очах. Навіть коли ти сидиш там на сцені.
А потім він сказав так:
– Війна колись якось закінчиться. Наша колись закінчилась. І ваша колись закінчиться. А письмо залишиться тут, навіть коли нас із тобою більше не буде.
Принаймні, ми залишаємося людьми, і ми здатні зробити щось таке, що залишиться тут, навіть коли нас із вами більше не буде. Принаймні, вони ніколи не зможуть забрати в нас цього – здатності фіксувати, свідчити і залишати після себе. Принаймні, ми скоро зможемо потримати в руках книжку Юрка Костишина "Аби Добраніч". Як страшенно несправедливо й боляче, що він її не побачить, що вона його перша і остання. Але принаймні вона буде. І залишиться тут назавжди.
Література не може перемогти у війні, знищити всіх руских чи повернути до життя всіх невинно вбитих. Література не може того, чого би ми всі від неї хотіли. Але вона може хоч щось. І це також вартує того. Може зафіксувати. Може свідчити. Це те, що ми зараз тут робимо. Ми свідчимо.
Що ще може література? Дякувати і вшановувати. Нехай сьогодні література подякує і вшанує. Присвячую цю нагороду Юркові Костишину, нашому захисникові, фотографу і митцеві Коту Характернику. А разом із ним – всім, хто загинув, захищаючи життя.
Нехай ми та наша література завжди будемо спроможні гідно дякувати і вшановувати. А щодо книжок. То хай вони – головне – завжди залишаються тут.