"Ми вийшли з постколоніального стану": мистецтвознавиця Світлана Бєдарєва про деколоніальний поворот та дослідження українського мистецтва за кордоном
"Мистецтво в Україні між конструюванням ідентичності та антиколоніальним опором" – так можна перекласти назву англомовної збірки, що виходить в Routledge, чи не найбільшому академічному видавництві у світі, яке спеціалізується на гуманітаристиці та суспільних науках.
Упорядниця збірки, дослідниця Світлана Бєдарєва зібрала під однією обкладинкою наукові есеї, які розповідають міжнародному академічному середовищу, як Україна і її мистецтво чинять опір колоніальному тиску Росії.
Це стало приводом для розмови літературної оглядачки УП.Культура Аріни Кравченко зі Світланою Бєдарєвою про зміни у сприйнятті України в англомовному академічному середовищі. А також про нас – яку роль відіграє мистецтво у процесах деколонізації та чи дійсно ми виходимо з постколоніального стану.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Як взагалі виникла ідея укласти таку збірку? І чому, на вашу думку, опірність мистецтва так важливо демонструвати сьогодні?
Ідея збірки виникла природно, як результат низки подій, які вже відбуваються в українській історії мистецтва. Вона ґрунтується на розумінні: необхідно осмислювати те, яким чином мистецтво в Україні реагує на виклики війни, політичні зміни і передусім суспільні трансформації. Зокрема, це стосується того, як мистецтво відображає еволюцію ідентичності в різних її формах, які ми можемо знайти в суспільстві, що зазнає радикальних змін.
Ця ідея зародилася в 2022 році. Після початку повномасштабного вторгнення було очевидно, що українська культура не займає на міжнародному рівні належного місця в англомовному та будь-якому іншому академічному середовищі. Це стало відправною точкою для роботи над новим напрямом, який виник в українському сучасному мистецтві, а саме напрямом антиколоніального опору під час війни.
Я переконана в тому, що мистецтво відображає всі суспільні процеси. Після двох Майданів – Помаранчевої революції і Євромайдану – ми можемо побачити дуже великі тектонічні зсуви, які відбулися в суспільстві і які призвели до появи більшої солідарності, до зародження партисипаторної демократії [державне управління, яке залучає громадян до ухвалення рішень – прим. ред.] тощо. Усі ці процеси були зафіксовані в українському сучасному мистецтві.
З початком війни в 2014 році українські художники звернулися до документації трагічних подій на сході й на півдні України. У 2022, коли почалося повномасштабне вторгнення, ці процеси розповсюдилися на всю територію України. Велика кількість митців стала свідками всіх цих подій. Тобто в останні десять років ми можемо говорити про різні рівні як документації, так і інтерпретації.
Цікаво почути ваше визначення того, що таке деколоніальні мистецькі практики. Адже більшості, певно, спадуть на думку приклади з літератури, можливо, ще театру – мабуть, перш за все тому, що літературу в цьому аспекті ми обговорюємо найбільше.
Я розглядаю деколоніальні практики як із хронологічної, так і з більш теоретичної перспективи. Мені дуже подобається книга Тамари Гундорової під назвою "Транзитна культура і постколоніальна травма". Вона аналізує ці практики перехідності в культурі. І в неї там є фраза про те, що перехідність також має бути перейденою. Саме цей перехід через перехідність показує той деколоніальний поворот, який ми спостерігаємо в українському мистецтві після 2014 року.
Після 1991 року Україна та українське суспільство увійшли в постколоніальну фазу – період постійного, обсесивного звернення до болісного колоніального досвіду, його переосмислення. Мистецтво цього історичного етапу є яскравим прикладом такої невизначеності – воно перебуває "між" ідентичностями, постійно звертається до тем історичної травми й розділеної, амбівалентної пам’яті.
Після 2014 року український опір російській агресії на різних суспільних рівнях – включно з мистецтвом – повністю змістив акценти й обумовив виникнення нових художніх і літературних робіт, нових наративів, нового знання, нової історії, яка є так само важкою і травматичною, як і колоніальна історія. Але ця історія є вже хронікою усвідомленого спротиву, хронікою надбання суб’єктності. І вона розгортається перед нами. Ми всі є її свідками.
Мистецтво, яке реєструє цей перехід, якраз і є прикладом деколоніальних практик; воно відображає створення нового знання – більше не вкоріненого у певні колоніальні пункти. Це знання і новий світогляд формуються самим опором.
Які ключові зміни сталися в українському мистецтві упродовж періоду, який досліджують автори збірки – між 2004 та 2024? Цікаво поміркувати над тим, як змінюються портрети усіх гравців – митців, споживачів, можливо, інституцій. Чи різниться портрет цих áкторів у 2004 та 2024?
Автори текстів, що увійшли в книгу фіксують ці трансформації через звернення до окремих митців, а також до культурних інституцій, їхнього розвитку й внеску до процесів відокремлення від російської культурної сфери – спочатку поступових, а потім вже більш радикальних.
Тексти в збірці показують, наскільки змінилася оптика розгляду, наприклад, такого поняття, як "пострадянське". Яким чином пострадянська парадигма розвіялася в роботах, створених уже після Євромайдану.
Коли ми говоримо про поняття конструювання ідентичності, яке фігурує в назві книжки, ідеться вже не про відокремлену, компактну ідентичність, до якої звертається постколоніальна, пострадянська культура. Сучасна культура в Україні сформована з різних ідентичностей, які перебувають у постійному діалозі та обміні, і всі вони роблять свій внесок у спротив російській агресії.
Як дві революції, а потім і війна, вплинули на фокуси й на теми сучасного мистецтва?
Після 2014 року, окрім деколоніального повороту, українське мистецтво зазнало й документального повороту. Спочатку це була документація нібито віддалених подій на Сході для центральної публіки, а з 2022 року, коли художники стали безпосередніми свідками агресії, фокус змістився на особисті щоденники, що відображають уже досвід українського суспільства.
Я у своїх дослідженнях часто звертаюся до польського історика мистецтва Пьотра Пьотровського. Він говорить про горизонтальну історію мистецтва, яка має розглядатися в дуже локальному контексті й згідно з нюансами цього локального контексту. Я думаю, що наша книжка відповідає цьому баченню, бо відходить від вертикальної, колоніальної парадигми, де йдеться про центр і периферію – ієрархію. Натомість ми звертаємося до власних надбань і розглядаємо їх у вже більш загальному, відкритому контексті.
Необхідне відновлення епістемічної справедливості через детальне дослідження українських тем – на цьому зокрема наголошує дослідник української літератури й постколоніальних студій Віталій Чернецький, який написав нам чудову передмову. Це книга й намагається зробити – повернути видимість українській візуальній культурі, розповідаючи про модерні й сучасні художні практики.
Ксенія Нуріл аналізує українське мистецтво між Помаранчевою революцією та Євромайданом, акцентуючи на впливі артактивізму. Ася Баздирєва досліджує питання суб’єктності в контексті постмайданної України через інтерпретацію поняття "Батьківщини", а Єва Сулек розглядає тілесність, зокрема травмовану тілесність у творчості українських митців. Джесіка Зиховіч аналізує модерністську спадщину та жіночий рух. Мій власний текст фокусується на перехідному етапі після 2014 року та змінах в українському мистецтві через роботи п’яти художниць: Влади Ралко, Алевтини Кахідзе, Жанни Кадирової, Марії Куліковської та Євгенії Білорусець.
Олександра Осадча досліджує пострадянську візуальність у фотографії, а Аліса Ложкіна звертається до розвитку українських інституцій після 2004 року та їхнього внеску у відхід від російського порядку денного. Катерина Філюк аналізує трансформацію радянської репортажної фотографії, а Ілля Левченко – перехід сприйняття пейзажу як колоніальної структури до пейзажу як місцевості, але й парадигми, яка постійно змінюється. Катерина Ботанова, зрештою, обговорює те, як відбувається укорінення, локалізація художньої практики у зверненні до історії визволення, яка розгортається перед нами.
Ви згадали про деколоніальний поворот. Літературознавці пишуть про те, що є антиколоніальна перспектива, є постколоніальна, а є деколоніальна. До того ж побутує думка, що перехід до постколоніальної перспективи взагалі ще не відбувся. Як щодо візуального мистецтва?
У моїй іншій новій книзі, "Амбіколоніальність і війна. Українсько-російський випадок" (Ambicoloniality and War: The Ukrainian-Russian Case), що виходить друком у видавництві Palgrave Macmillan в грудні цього року, я пропоную новий термін "амбіколоніальність". Я маю на меті критично окреслити стан, коли російська колоніальна держава через свою одержимість українським простором і надбаннями як в культурній, так і суспільній сферах, фактично символічно самоколонізується у відношенні до України – такою мірою, що через цю обсесію відкриває себе до загроз нестабільності та розпаду.
Логічний культурний розвиток за нормальних умов, без війни, передбачає поляризацію і антиколоніальний рух як тимчасову реакцію на розпад колоніальної імперії. Про це говорить український дослідник літератури й постколоніальної теорії Марко Павлишин, який у 1992 році написав свою відому статтю ["Козаки в Ямайці: постколоніяльні риси в сучасній українській культурі" – прим. ред.], де він аналізує, чому антиколоніалізм є дзеркалом і відображенням колоніальних тем.
Постколоніалізм і собі, як більш тривалий стан, живиться антиколоніальними темами, але переробляє їх у "щось інше", що є вже більш конструктивною інтерпретацією, але все ще обтяженою спадщиною колоніального минулого.
Після постколоніального етапу наступає деколоніальна стадія, коли всі ці теми й рекомбінація травм минулого вже не є настільки важливими, як створення нового знання. Адже вже є напрацьовані теми, власні теми, вкорінені в новий локальний контекст. Саме вони, зрештою, дають поштовх до деколоніального звільнення – тобто повного відходу від будь-яких колоніальних впливів, які вже просто втрачають актуальність і будь-який сенс.
Цю хронологію перервала неоколоніальна війна Росії проти України. Бачимо, що відбулося створення нових наративів, повністю відокремлених від російського культурного поля. Проте в той самий час існує тенденція дуже потужного антиколоніального спротиву. Відповідно, у мистецтві цей антиколоніалізм проявляється у більш радикальних і часто чорно-білих висловлюваннях.
Український культурний парадокс сьогодення полягає саме у поєднанні незалежних деколоніальних дискурсів, де Росія вже не є присутньою в принципі, з різко поляризованими антиколоніальними висловлюваннями.
Україна все ще залишається доволі ізольованою від "західної академії" і не завжди успішно тримає руку на пульсі того, які концепції зʼявляються, що цікавого виходить, хто діє та куди і які зусилля спрямовує. Із позиції науковиці, яка працює за кордоном і є частиною "західної академії", чи відбувся з 2022 поступ у розвитку студій української культури?
Я спостерігаю великий прогрес. Те, що почалося як певна шокова реакція на події початку 2022 року, перетворилося на щиру зацікавленість українським контекстом. Академіки із західних та міжнародних інституцій почали відкривати для себе, що існує культура, яка до цього часу була непомітною і що в цій культурі є багато того, що варто дослідити, і що може зробити якийсь дуже оригінальний внесок до глобального контексту. Відтак, почала виходити велика кількість публікацій.
Починаючи десь з 2023 року, ми бачимо тільки першу хвилю таких публікацій. Йдеться про академічні тексти, а оскільки процеси в академії є досить тривалими, а написання книжки та її редагування й публікація займають велику кількість часу, то можна сказати, що це тільки початок. Усі ці дослідження будуть накопичуватися, впливати одне на одне, надихати на якісь нові теми та інформувати й залучати міжнародних експертів.
Проте якщо ми подивимося на вакансії для професорів, викладачів університетів, які публікуються зараз, то натрапимо на певну інерційну кількість вакансій, що запрошують професорів, які працюють з російськими темами. Деякі презентують це більш, скажімо так, гнучко як "Russophone Culture", тобто "русофонна культура", "русофонна література". Так вони намагаються змістити акцент із колишнього центру, з колоніального центру, на периферію. Але часто це все одно компроміс для того, щоб продовжувати працювати з власне російською культурою.
Та й академія – це велика машина, механізм, який досить складно перемикається з однієї теми на іншу. Тому те, що відбувається з виробництвом текстів, з публікацією нових книг, з виставками українського модернізму й сучасного мистецтва, які стають досить популярними, привертають до себе увагу медіа та публіки, – усе це розвиватиметься за умови сталої співпраці. Усі напрацювання солідарності, які зʼявилися після 2004 року й поступово розгорнулися в інші бачення взаємодії, у відмінні концепції того, як можна працювати й співпрацювати в контексті української культури, будуть розширюватися – це питання часу.
Я думаю, років через десять, на додачу до тих великих надбань, які вже є, ми матимемо багато нових програм та дослідницьких центрів.
Коли я переглядала зміст збірки, я подумала: "Вау! В Україні українською я би, певно, такого не прочитала". Також побутує думка, що інституційно Україна ще не готова допомагати дослідникам таких тем всередині країни. На вашу думку, наскільки українська академія відстає від того, що робите в цій збірці ви?
Ця книжка буде перекладена українською – у нас вже є попередня домовленість із видавцем, дуже гарним українським видавцем. І сподіваюся, що вже скоро вона вийде. Але спочатку, звісно, ми маємо презентувати англомовне видання, а потім уже працюватимемо над перекладом.
Це ж дослідження було створене поза, скажімо так, межами підтримки будь-якої інституції. Ми отримали невеличкий грант тільки на такі технічні моменти, як редактура, але вже після того, як все це зробили.
Тобто інституційна спроможність, звісно, є дуже важливою і допомагає створенню більшої кількості текстів. Але центральним у цьому, на мою думку, є потенціал і зацікавленість, ентузіазм самих дослідників, мотивація до роботи над цією темою. І я бачу багато мотивації в українських дослідженнях – як у кураторських проєктах, так і в українських мистецтвознавчих дослідженнях.
А щодо розвитку української інституційної спроможності в культурній та академічній сферах я зовсім не хвилююся. Те, що вони перебували в певній стагнації після 1991 року, це нормальний процес постколоніального стану. І якщо ми вже вийшли з цього постколоніального стану – це вже шлях до еволюції, шлях до розвитку.