"Він просто виконував накази". 5 фільмів про суд над нацистом Адольфом Айхманом
11 квітня буде 65 років від моменту, коли в Ізраїлі розпочався суд над нацистським злочинцем Адольфом Айхманом. Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик розповідає про найважливіші стрічки про історичний процес і його вплив на культуру та суспільство.
Отто Адольф Айхман вступив у НСДАП і в СС у 1932 році, ще до приходу Гітлера до влади. Спочатку він займався організацією примусової еміграції євреїв з Німеччини й Австрії. Однак у 1939-му, дослужившись до звання оберштурмбанфюрера СС, Айхман очолив відділ IV D 4 Головного управління імперської безпеки (РЗГА), який спеціалізувався на "остаточному розвʼязанні єврейського питання". Зрештою, саме Отто Адольфу доручили організацію транспортування євреїв до концтаборів в масштабах Рейху.
Про рівень довіри до Айхмана свідчить те, що саме він готував тези виступу одного з головних організаторів Голокосту, Райнгарда Гейдріха, на сумнозвісній Ванзейській конференції (20 січня 1942), що затвердила конкретний план "остаточного розв'язання"; Айхман так само вів протокол заходу.
У серпні 1944 року він офіційно відзвітував Гіммлерові про знищення 4 млн. євреїв. Після падіння нацизму втік "пацючою стежкою" спочатку в Італію, а потім в Аргентину, де під фальшивим ім'ям Рікардо Клемента працював бухгалтером на заводі Mercedes-Benz. В Аргентині в ті роки не бракувало симпатиків нацизму, вільно діяли націонал-соціалістичні організації, в одну з яких вступили старші сини Айхмана.
Справжню особистість "Рікардо" викрив у 1957 році єврейський іммігрант Лотар Герман, якому раніше вдалося втекти з концтабору Дахау в ту ж Аргентину. Спираючись на ці дані, ізраїльська спецслужба Моссад провела "Операцію Ґарібальді" в травні 1960-го: агенти викрали й доправили нацистського злочинця до Ізраїлю.
11 квітня 1961 року в Єрусалимі розпочався суд, що тривав понад пів року. Процес активно висвітлювали світові ЗМІ. Айхмана визнали винним і стратили через повішення 1 червня 1962 року у в'язниці міста Рамла. Це другий і останній випадок смертної кари в Ізраїлі.
І операція Моссаду, і суд у Єрусалимі завдяки телебаченню отримали не менший медіа-розголос, аніж Нюрнбергський процес.
"Людина у скляній будці" (The Man in the Glass Booth, реж. Артур Гіллер, 1975)
В 1968 році британський кіноактор, сценарист та письменник Роберт Шоу створив своєрідну інверсію подій, повʼязаних з Айхманом, написавши спочатку роман, а потім пʼєсу "Людина у скляній будці". В 1975-му американо-канадський режисер Артур Гіллер зняв фільм за мотивами роману.
В центрі історії – процвітаючий мангетенський бізнесмен Артур Голдман (зірка австрійського походження Максиміліан Шелл), один з тих, хто вижив у Голокості. Він мучить оточуючих невротичною поведінкою і постійною параноєю. Раптом у помешкання вриваються агенти Моссаду, викрадають Голдмана та доправляють його до Ізраїлю. Місцева прокуратура стверджує, що Голдман насправді – комендант концтабору на імʼя Карл Адольф Дорфф.
А втім, герой Шелла робить усе, аби погіршити своє становище. Він відмовляється від послуг адвоката і захищає себе сам. Він приходить у залу засідань у мундирі офіцера СС, детально описує масові страти, виголошує промови на славу Гітлера (в Ізраїлі!), акцентує на патологічному страху фюрера перед євреями. Момент істини настає ближче до фіналу. Виявляється, Голдман, щоб організувати суд, підробив стоматологічні записи, використані ізраїльтянами для його ідентифікації, і насправді є колишнім вʼязнем концтаборів.
Провокація Гіллера і Шоу вдалася. Шелл відпрацьовує роль на неймовірному емоційному рівні. Використавши за основу і вивернувши навиворіт образ нацистського злочинця, автори фільму створили високу драму, яка повною мірою передає біль жертв нацизму.
"Людина у скляній будці" відзначена номінаціями на "Оскар" і "Золотий глобус" в категоріях "найкращий актор" і "найкращий актор драматичного фільму" (обидві – Шелл).
"Айхман" (Eichmann, реж. Роберт Янг, 2007)
Британський сценарист Сну Вільсон створив сценарій цього фільму на основі стенограм допитів. Роберт Янг втілив значну частину історії як діалог між Айхманом (Томас Кречман) та ізраїльським детективом Авнером Лессом (Трій Геріті). На плечах другого – колосальний тягар: повністю дотримуючись законних процедур, здобути неоспорювані докази.
Айхман, звісно, гне своє (як і всі подібні йому): він лише слідував наказам, він лише маленький гвинтик, ніколи нікого особисто не вбивав, працював собі у транспортному відділі, що тут такого?
З іншого боку, принциповість Авнера Лесса коштує йому дорого. Емоційний консенсус ізраїльських громадян не на боці законних процедур, а тих, хто наполягає на процесі, вважають мало не зрадниками. Слідчому і його родині погрожують; доходять до того, що на дверях помешкання Лессів хтось малює свастики. Проте Авнер не відступає від свого. Саме тому правосуддя торжествує.
"Ганна Арендт" (Hannah Arendt, реж. Маргарете фон Тротта, 2012)
Маргарете фон Тротта – провідна режисерка повоєнного "нового німецького кіно", лавреатка нагород найпрестижніших світових фестивалів – починає зі сцени викрадення Айхмана. Однак фільм оповідає про іншу людину, авторку найвідоміших світоглядних рефлексій про природу нацизму – американську філософиню німецького походження Ганну Арендт (втілена легендою європейського кіно Барбарою Зуковою).
Як відомо, Ганна висвітлювала процес в якості кореспондентки журналу "Нью-Йоркер". Потім ці репортажі лягли в основу її інтелектуального бестселера "Банальність зла: Айхман у Єрусалимі".
Арендт дійшла висновку, що підсудний не був ані антисемітом, ані психопатом. Він був банальним карʼєристом, тупим виконавцем, нездатним мислити, позбавленим уяви і почуття відповідальності за скоєне: "Він виконував свій обов'язок… він не тільки корився наказам, він корився закону".
Фон Тротта показує, наскільки глибокий конфлікт спричинили такі погляди між Арендт та її найближчим оточенням; режисерка також не оминає близький звʼязок Ганни з Мартіном Гайдеггером, який побудував цілком успішну академічну карʼєру в Третьому Рейху.
Та все ж останнє слово лишається за Арендт: у фіналі вона передає своє знання студентам, і знання це актуальне і сьогодні, бо причини появи і приходу Айхманів до влади страшні й прості – нездатність думати. Нам в Україні не треба зайвий раз пояснювати нагальність цього застереження.
Стрічка отримала дві премії найвищої кінонагороди Німеччини Deutscher Filmpreis за найкращий фільм і найкращу жіночу роль (Барбара Зукова) і номінацію на премію Європейської кіноакадемії – найкращій європейській актрисі (Барбара Зукова).
"Шоу Айхмана" (The Eichmann Show, реж. Пол Ендрю Вільямс, 2015)
"Шоу Айхмана" – фільм BBC, режисером якого виступив Пол Ендрю Вільямс. В основу сценарію лягли реальні події.
Як відомо, уряд Ізраїлю передав ексклюзивні права на зйомку судового процесу компанії Capital Cities Broadcasting Corporation of the United States. Однак це було далеко не просте рішення і непроста робота. Головними героями фільму Вільямса є американський телепродюсер Мілтон Фрухтман (Мартін Фрімен) і занесений у чорний список режисер Лео Гурвіц (Ентоні ЛаПагліа), що прибули транслювати суд.
Фрухтман вірить, що процес має транслюватися по телебаченню, щоб показати світові зло Голокосту та боротися з відродженням нацизму. Перепони виникають на найнесподіваніших напрямках. Телевізійникам погрожують смертю, мережі відмовляються співпрацювати, а ізраїльський прем'єр-міністр Давида Бен-Гуріон побоюється "показового процесу". Та все ж пара упертюхів домагається свого і таки встановлює камери в судовій залі. Розлогі сюжети щоденно показують у трьох десятках країн, і "Шоу Айхмана" стає першим світовим документальним серіалом. Головну мету досягнуто, адже, як каже телевізійникам одна з тих, хто пройшли концтабори: "Нам казали, що ми все видумали. Тепер, завдяки вам, наш голос чують усі".
"Операція "Фінал"" (Operation Finale, реж. Кріс Вейц, 2018)
Екранізація постала з мемуарів ізраїльського офіцера Пітера Малкіна "Айхман у моїх руках".
Як зізнається Кріс Вейц, для нього ці зйомки стали особистим проєктом, адже його батько був біженцем, який у 1933 році виїхав з Німеччини і осів у США, де під час Другої світової працював у контррозвідці, а надалі перекваліфікувався в історика й досліджував, з допомогою сина, біографії нацистських злочинців.
Вейц детально відтворює підготовку операції, а також обставини, в яких діяли агенти. Місцева влада і численні нацистські мігранти розгортають справжнє полювання. Однак головний сюжет розгортається у сховку, де моссадівці тримають бранця. Тут знову, як у фільмі Роберта Янга, загострюється конфлікт між почуттям і обовʼязком. Найпростіше пристрелити нацистського горлоріза прямо на місці. Натомість генти обирають шлях правосуддя – набагато складніший. І тому треба слідувати всім процедурам, наприклад, отримати згоду полоненого на його транспортування – бо то є умова авіакомпанії "Ель Аль". А для такої згоди потрібно встановити стосунки. За що й береться Пітер Малкін (номінант "Золотого глобуса", Оскар Айзек).
Айхмана грає один із найдосвідченіших британських акторів, лавреат "Оскара", сер Бен Кінґслі. Це і перевага, і недолік – бо Вейц використовує талант Кінґслі, аби максимально демонізувати Айхмана, чим цілковито суперечить діагностованій Ганною Арендт задушливій посередності.
Водночас завдяки цьому діалоги між героями Кінгслі й Айзека наповнюють оповідь потрібною енергією, бо це – зіткнення не тільки характерів, а й ідеологій, цінностей. Пітер сильний любовʼю до жертв Голокосту, і навіть у своєму антагоністові, переконаному, що всі люди – звірі, тільки "в декого ікла більше", бачить людину. Завдяки гуманному ставленню Айхман врешті дає згоду на явку до суду.