Розсмакувати Бессарабію

Чи знаєте ви, без Google, що таке мірудія?

А от прованськими травами чи хмелі-сунелі давно вже нікого не здивуєш. І назвете їхній склад, певно, одразу. І охоче присмачите ними мʼясо, соус, овочі, на мить уявляючи французьке чи грузинське літо, якого, можливо, ніколи навіть і не бачили на власні очі.

А мірудія – це ж не екзотика, а наш, український відповідник із неповторним горіхово-грибним присмаком, який ні з чим не сплутаєш: суміш із кількох десятків запашних трав і прянощів, які століттями сушили, розтирали й змішували просто на буджацьких подвірʼях: пажитник і самардала, чебрець і кмин, коріандр і чорнобривці, мʼята й естрагон та ще з десяток трав, назви яких і не вимовиш. У кожної господині мірудія своя, неповторна, як почерк. Бо свій набір трав, свої пропорції, своя сімейна таємниця, яку передавали століттями. Точного рецепта тут ніколи не існувало. Проте це завжди смачно.

То як же так сталося, що, маючи таку багату палітру смаків і запахів, мірудія досі майже невідома в Україні за межами Буджака, де її, власне, і виготовляють? Невпізнавана, непопулярна – чужа у власному українському домі. Хоча й має майже магічну здатність: при відкритті баночки чи пакунка за одну секунду занурити вас, де б ви не були, у розпечений буджацький степ, дати відчути на губах солонуватий присмак моря і пробудити в памʼяті густий, трохи задушливий аромат різнотрав'я.

Це і є Південна Бессарабія в мініатюрі. Земля, де змішано стільки культур, скільки не набереться в жодній французькій провінції, а ми й досі майже нічогісінько не знаємо про цей край і його людей.

Уявіть: розпечений полуденним сонцем двір, на кабиці шкварчить перець, булькотить мамалига, підпікаються плацинди, під деревами – яскравий синьо-жовто-червоний килим із соковитих фруктів, а за кожним авто на вулиці здіймається висока курява. Чи найбільше природне озеро країни в ранковому тумані, коли вода вабить теплом і хочеться зануритися, попри осінь. Або виноградник у серпні, де повітря таке густе й солодке, що його хочеться намастити на хліб замість маджуну. А ще безкрайній весняний степ, який ще не встиг вигоріти під пекучим сонцем, і отару з сотень овець, що біліють, як маленькі хмаринки, розкидані по смарагдовому трав'янистому морю; а десь позаду лунає посвист колоритного чабана, як із фільмів Параджанова, і розкотистий гавкіт вівчарки. І ні, це не кадри з ностальгійного поетичного кіно – це сучасна буденність тисяч людей на південному заході країни, про яку решта України навіть не здогадується.

Суміш, якої більше ніде немає

Попри всі сучасні технології, ця земля – досі лакуна на нашій культурній мапі. Край, про який ми знаємо так дивовижно мало, хоча він неймовірно багатий своєю багатовіковою бурхливою історією. Як і його головна приправа, Буджак складається з десятків складників у різних пропорціях, де кожен важливий і має власний голос, аромат і характер. І хоч кожна травинка окремо має свій виразний смак, та справжня магія починається лише тоді, коли вони поєднуються в одній жмені, перемішуються, віддають одна одній частинку свого аромату і разом народжують смак, якого немає в жодній із них окремо. І саме ця взаємодія, це витончене поєднання різних складників і робить мірудію мірудією.

Так само влаштована й Південна Бессарабія! Тут століттями поруч живуть українці, болгари, молдовани, румуни, гагаузи, албанці, євреї, росіяни та представники ще понад сотні національних спільнот. І кожен етнос приніс сюди свою мову, пісню, кухню, віру, звичаї, пам'ять і власний спосіб бачення світу. Але з часом ці культури перестали варитися у своєму казані й бути закритими, перестали бути просто сусідами, які живуть через паркан. Вони почали асимілюватися, впливати одна на одну: запозичувати рецепти й слова, переймати пісні й танці, разом торгувати на базарах, ходити одне до одного на весілля, хрестини й долучатися до чужих святкових звичаїв, виховувати дітей у просторі одразу кількох мов і традицій. Так, непомітно для самих себе, вони створили щось більше, ніж просто суму окремих культур.

У цьому і є справжня цінність й унікальність Бессарабії – у синергії, яка народжується з тривалого добросусідства. Її неможливо розкласти на складники й сказати: ось тут болгарське, ось тут молдовське, ось тут українське, а далі – гагаузьке чи албанське. Бо за століття вони встигли так само змішатися, як трави в жменьці мірудії. Кожна з них зберегла власний аромат, але разом вони створили смак, якого окремо не має жодна.

Саме тому Південна Бессарабія і не вкладається в прокрустове ложе наших стереотипних уявлень як про щось компактне, однорідне й цілісне – щоб відчути її по-справжньому, потрібно сприйняти всю суміш і усвідомити, що її сила саме в цьому поєднанні.

Чому ми не бачимо те, що давно наше

Ми дуже болісно переживаємо під час цієї загарбницької війни втрату наших територій. Радіємо кожному деокупованому кілометру й селищу. Водночас чомусь вперто продовжуємо ігнорувати те, що давно наше, проте десятиліттями залишалося на маргінесі нашої уваги. Буджак саме такий: про нього мріє ворог і робить усе, щоб прибрати до рук, а своїми він залишений поза увагою. Слава Богу, не втрачений, але, на жаль, фактично невидимий і, відповідно, покинутий напризволяще.

Чому ми так легко можемо уявити Полтавщину чи вузенькі вулиці Львова, навіть за умови, що ніколи там не були? Бо Котляревського й Гоголя і численних авторів міста Лева читали всі! А що ж наш Південь? Що ми знаємо про наш унікальний Буджак?

Не можу сказати, що згадок у літературі геть немає, проте вони нечисленні. І майже завжди це символ такої бажаної волі. Чи не всі одразу згадають Миколу Джерю нашого класика Нечуя, сюди ж прагли дістатися й Остап із Соломією, сподіваючись хоч і "дорогою ціною", але здобути омріяну волю. Інколи Буджак був топосом і в пригодницьких козацьких романах, та й у радянській чи пострадянській прозі про рибалок Вилкового. Але ж цього критично замало для такого фантастично багатого і кінематографічного краю! Тож чому не склалося?

Відповідь – у головному проклятті й водночас головній принаді цього краю: у його відокремленості.

Коли відстань породжує невидимість

Географічно Буджак чи не завжди був "островом на суходолі". Відрізаний від решти України Дністровським лиманом, затиснутий між кордонами, він століттями жив у своєму автономному, дещо герметичному всесвіті. Протягом останніх кількох століть цей простір постійно "перепрошивався": сюди хвилями тікали липовани-старовіри, переселялися болгари та гагаузи, колоністи будували німецькі поселення, а політичні прапори змінювалися з калейдоскопічною швидкістю – від Османської імперії до Російської, від Румунського королівства до Радянського Союзу.

Ця історична турбулентність та ізоляція зіграли з Буджаком злий жарт. Поки інші регіони України викристалізовували свою ідентичність через мову та велику літературу, Буджак просто намагався вижити й переварити це, перетворившись на неймовірний плавильний котел культур. Так тут виникла унікальна суміш, але вона довго не мала свого потужного єдиного голосу. Бо цей голос ламали, залежно від того, хто правив краєм. Митці минулого часто бачили цей край лише збоку – як далеку, екзотичну й дещо небезпечну межу, "terra incognita", де закінчується звичний світ. Тому те, що сьогодні ми маємо так мало творів про цей край, а ті, що є, не знаємо – це не його провина, це наслідок складної долі й тривалого перебування "на відшибі" певних процесів.

Проте і наразі, як на мене, найсуттєвішою причиною окремішності також є саме географічна – Одеська область найбільша. Буджак – її найдальший південно-західний край. Відстань до Одеси завжди була відчутною, а до Києва – й поготів. Погані дороги (щоправда, за Саакашвілі їх таки підлатали, і це одразу позитивно позначилося на туристичному потоці), слабке транспортне сполучення, відсутність нормального залізничного сполучення, віддаленість від культурних центрів десятиліттями робили свою відчужувальну справу. Тож туристи вкрай рідко будували свої маршрути південніше Затоки. А карантин і війна те, що й так було непросто, ускладнили ще більше.

У найкращі часи Буджак зʼєднували з рештою країни два мости – і саме по них зараз методично б'ють. Один, у Затоці, росіяни вивели з ладу ще на початку 2022 року, і відтоді він так і не запрацював. Другий, у Маяках, – останню, ледь живу артерію, – обстрілюють уже кілька років поспіль і кілька разів виводили повністю з ладу. Тож довгий обʼїзний маршрут через сусідню державу, повна відсутність залізничного сполучення, постійні безпекові ризики – і Буджак опинився ще далі від материкової України вже не тільки ментально, а й фізично.

І якщо (а точніше – коли) цю останню артерію буде перерізано, Буджак ризикує перетворитися на справжній острів – територію, дістатися до якої суходолом з решти України можна буде лише в обхід чужої держави або – морем. (Саме у ці хвилини, коли я пишу цей текст, росіяни вкотре за останні тижні обстрілюють міст, намагаючись його таки вивести з ладу. Скільки людей – звичайних, цивільних, які просто їхали додому чи в гості до рідних – загинуло за цей час, лише намагаючись ним проїхати, достеменно не знає ніхто. Та жертв, на жаль, уже чимало.)

Так географічна відстань поступово перетворювалася і на культурну. Адже туди не доїжджали не тільки звичайні туристи, а й рідше приїжджали письменники, митці й інтелектуали. Туди важче привезти виставу, лекцію, книжковий фестиваль, концерт, кінопоказ (на всю Південну Бессарабію є лише два кінотеатри).

(Хоча якось мені із захватом і подивуванням розповідали досить знані музиканти, які таки випадково потрапили в Ізмаїл, яке це чудове місто, якою охайною і по-своєму красивою виявилася набережна Дунаю. Наскільки платоспроможною й щедрою на квитки й овації була публіка. Відчувалося, що тут вона геть балувана увагою зірок. Наскільки живою була атмосфера концерту. А потім дивувалися вже іншому – чому за такого попиту й такого потенціалу прокатники досі масово оминають Ізмаїл? У мене не було відповіді на їхні запитання. Та й вони, до речі, більше так і не приїхали в це місто.)

Відповідно, край усе рідше потрапляв у загальноукраїнські медіа. Про нього майже не розповідали. Так поступово він і став невидимим, а відповідно й незнаним. Працює це і у зворотному напрямку: мешканці Бессарабії натомість теж значно рідше почали покидати свою малу батьківщину з концертними програмами, презентаціями, не завжди доїжджаючи навіть до обласного центру, не кажучи вже про столицю.

Невидимість має ціну

Прагнення культурної видимості регіону – це не порожня забаганка місцевих і амбасадорів краю, щоб про них більше говорили. А відсутність в інформаційному полі може зіграти з усіма нами злий жарт. Адже те, що менше цінують (бо не знають справжньої цінності), легше чужому буде присвоїти. Бо якщо в Крим ми їздили відпочивати і насолоджувалися його краєвидами, цілувалися на Ай-Петрі і рахували зорі на пляжі в Партеніті, то ми точно матимемо з півостровом емоційний зв'язок і нам болить його відсутність. Пам'ятаєте, як у казці чоловік легко пообіцяв віддати нечисті за свій порятунок те з дому, про що він ще не знає, а цим виявився син, якого дружина народила за його відсутності. От, щоб такого не сталося, маємо знати кожен куточок своєї країни.

Ще один неприємний наслідок: коли про тебе перестають говорити зовні, ти сам перестаєш говорити про себе. Адже раз це не важливо для інших, з'являється хибна думка, що ти переоцінюєш своє, і починаєш мовчати, навіть коли болить. Так культурна невидимість поступово перетворюється і на внутрішню: мешканці Бессарабії самі рідше беруться розповідати світові про себе, рідше вивозять свої тексти, пісні за межі малої батьківщини, бо десятиліттями їх привчали, що це нікому не цікаво. Регіональна самоідентифікація пригнічується від того, що люди перестають вірити: їхні особливості й памʼять комусь потрібні за межами власного двору.

Коли держава недостатньо присутня у культурному та інформаційному просторі, там обов'язково з'являється хтось інший. І Росія це чудово розуміє. Вона, маючи ресурси, заповнює вакуум. Під час війни це особливо небезпечно. Бессарабія, слава Богу, не потребує визволення – вона потребує пізнання. І чим довше ми зволікаємо з ним, тим дорожче ця прогалина може обійтися у воєнний час.

Усі сили на видимість краю

Та варто віддати належне небайдужим культурним менеджерам, уродженцям Бессарабії, які робили все для того, аби розказати про цей край іншим.

Пʼять років поспіль знана українська болгарка Тетяна Станєва проводила в Болграді міжнародний етнографічний кінофестиваль "Око". На кілька днів невелике містечко ставало культурним серцем краю: сюди їхали режисери, актори, письменники, глядачі – з Одеси, з Києва, з Ізмаїла, з навколишніх сіл, звідусіль. Навіть із сусідньої Молдови й Болгарії.

Минулого ж вересня фестиваль уперше грандіозно відкрився не в самій Бессарабії, а в Києві. Тетяна вирішила привезти фестиваль – кіно, дискусії, мистецькі колективи, страви, пісні й танці – просто в столицю. І столиця зустрілася з тим, про що досі навіть не підозрювала: цілим краєм, який роками існував за годину льоту від неї, але так рідко потрапляв у поле зору. Про це резонансне відкриття – а відповідно, і про саму Бессарабію – написали й розказали всі провідні медіа. Це було справжнє свято відкриття нового, незнаного, і, що найцінніше, – свого.

Проте вже цього року фестивалю не буде ні в Бессарабії, ні в столиці, його взагалі не буде. І не тому, що організатори передумали чи сильно втомилися, навіть не брак коштів тому на заваді, а саме відсутність можливості дістатися Буджака стала причиною, перед якою безсилі й ентузіазм, і досвід, і роки напрацьованих звʼязків.

Майже така ж історія сталася і з "Виделка-фестом", який під час повномасштабної війни започаткував уродженець Вилкового військовослужбовець Сергій Гнізділов. Перший фестиваль відбувся в його рідному містечку на воді (українізована версія топоніма і стала назвою фесту) – там, де й планувалося проводити його весь час. Засновник мріяв привозити у рідні місця культурну еліту країни. І в страшному 2022 році йому це вдалося. Наступного ж року через логістичні й безпекові проблеми довелося перенести фестиваль до Чорноморська. Третій відбувся ще далі від Вилкового – уже в Одесі. Цього року фестивалю теж, на жаль, не було і не буде.

Проте варто згадати й успішні кейси. Поки письменники й кінематографісти лише приглядаються до буджацьких сюжетів, ресторатор Алекс Купер уже перетворив власне походження та культурну ідентичність на успішний бізнес-проєкт.

Купер, який народився в селі Лиман на Татарбунарщині, відкрив в Одесі ресторан бессарабської кухні "Tatar Bunar", а згодом – ресторан "Степ" у Києві. Через кухню, смаки й продукти свого дитинства він фактично почав знайомити з Бессарабією спочатку одеситів і гостей міста, а згодом – київську та міжнародну аудиторію.

Наступним кроком стало відкриття "Tatar Bunar" у лондонському Шордічі. Навесні 2026 року ресторан увійшов до Michelin Guide, отримавши рекомендацію путівника. Це вже не лише історія про ресторанний бізнес, а й приклад того, як локальна культура та особиста історія можуть ставати способом представлення регіону за межами України.

Сам Купер неодноразово говорив, що його робота з бессарабською кухнею – це повернення до коріння, смаків дитинства та власної історії. Тепер він планує розповісти про Бессарабію й в іншому форматі – у книзі, яку створює разом із журналістами Романом Романюком та Сарою Ханум.

Мені цікаво, що цей приклад показує: Буджак може бути не лише матеріалом для художніх сюжетів, а й джерелом сучасних культурних та бізнес-проєктів. І, можливо, саме через такі ініціативи регіон поступово відкриватиметься для України та світу вже не як периферія чи екзотика, а як самобутня частина українського Півдня.

Час розпакувати Бессарабію

Тому варто не забувати, що попри географічні особливості, культурна мапа може мати й геть інші обриси. І якщо сьогодні фокус медіауваги в силу обставин не був спрямований на Буджак, то все може кардинально змінитися завдяки маленьким крокам, які зроблять велику справу: завдяки вдало проведеній і широко висвітленій презентації книжки, яка була написана там, але знайде шлях до свого читача тут. Пісні, яку привезла зі своєї експедиції Буджаком прекрасна Мар'яна Садовська і яку завдяки блискучому аранжуванню й виконанню підхоплять далеко за межами того села, де вона народилася.

І поки цей край не можуть усі охочі відвідати, для початку його можна почути. Зробити це варто вже зовсім скоро: 5-6 вересня в Одесі, на літературному фестивалі PORT, одним із фокусів якого цього року стала саме Бессарабія. Уже із самої програми зрозуміло: організатори не тільки намагаються створити неповторний "південний колорит", а нарешті пропонують усім відкрити кришку тієї самої баночки з мірудією, яка десятиліттями простояла на нижній полиці нашого культурного креденса. І цього буде достатньо, щоб переконатися: ваші страви більше ніколи не будуть такими самими, бо стануть ароматнішими й багатшими, адже ви додасте у своє життя справжній скарб, про який навіть не здогадувалися. Бо південнобессарабська культура здатна зробити яскравим навіть прісне – завдяки суміші мов, памʼяті, кухонь, історій, пісень, трав і південній щирості. Тож, мабуть, час перестати тримати цю суміш на полиці – і нарешті почати нею насолоджуватися. Відкрийте для себе дивовижний і самобутній Буджак!