Зберегти розвиток в стратегії виживання: можливості культурної дипломатії
Бюджетний процес-2025 у розпалі, а отже, сфера культури вкотре обґрунтовує свої потреби у державному фінансуванні. Цей текст – про бюджет Українського інституту, але в ньому не буде загальних аргументів, чому культура і культурна дипломатія важливі. Якщо ми цього не розуміємо, ми вже програли. Якщо розуміємо, але нічого не робимо – тим паче програли. Тому я хотів би розширити рамку розмови: озирнутись на досвід УІ попередніх п’яти років і розповісти про потреби в контексті нової п’ятирічної стратегії 2025-2029, розробка якої співпала з цьогорічним бюджетним процесом.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Почну з об'єктивних цифр. З 2019 до 2024 року найбільший річний бюджет Українського інституту складав 62,6 млн грн на рік, найменший - 39,7 млн грн. Та оскільки за кордоном ми працюємо у валюті, але фінансування отримуємо у гривні, то через її девальвацію "купівельна спроможність" УІ з 2019 до 2025 року знизилась на цілих 50%. При цьому з початку повномасштабного вторгнення ми не лише не скоротили, а й фактично подвоїли об’єм діяльності, залучивши понад 170 млн грн позабюджетних і донорських коштів.
Наразі у проєкті держбюджету на УІ закладено 51 млн грн, або 29% від заявленої потреби. Приблизно стільки ж коштує один (!) залп із ракетної системи HIMARS або один кілометр асфальтобетонної дороги.
Порівняння хоч і прямолінійне, зате добре унаочнює, за які мізерні кошти (в загальному масштабі країни) щороку бореться і культура, і культурна дипломатія.
***
Щоб додати цифрам змісту, зроблю крок назад. Упродовж шести років ми з командою працювали над дуже конкретною задачею: створити для України національний інститут культури. Він мав поєднати вдалі практики своїх іноземних аналогів із питомо українським функціоналом, пристосованим як до потреб сфери культури, так і пріоритетів зовнішньої політики. Цю задачу ми в цілому виконали, з похибкою на хвороби зростання, реалії пандемії та повномасштабної війни. У 2022 році Український інститут набув членство в мережі національних інститутів культури країн ЄС, зафіксувавши свій мандат на загальноєвропейському рівні. Та наскільки він зафіксований удома, в Україні?
Важливо розуміти, що власний інститут культури є одним із атрибутів державності як у мирний, так і воєнний час – як і, скажімо, мережа посольств, військо, художній музей чи академія наук.
Цей атрибут – ще й ознака зрілості: він з’являється тоді, коли суспільство і держава усвідомлюють цінність культури для відстоювання національних інтересів. Нерідко це усвідомлення приходить в доленосні чи викличні часи: так було з Британією напередодні Другої світової війни, Німеччиною – після неї, або ж Польщею перед вступом до ЄС. Так сталося і з Україною після Революції Гідності й початку російсько-української війни.
Національні інститути культури мають різні організаційні моделі, бюджети, проєкти і рівень автономії, але їх усіх об’єднує одна основоположна інституційна форма, однаковий мандат. В якій би країні ви не прийшли у філармонію чи бібліотеку, ви точно знаєте, що потрапите не в кінотеатр або цирк. Коли кажемо "музей", то всі розуміють, про що мова. За ці шість років в Україні поступово формувалось уявлення про мандат інституту культури, але цей шлях пройдений лише наполовину: спершу Український інститут ледь не ліквідували на другому році існування, а потім регулярно плутали з комунікаційною чи івент-агенцією або ж підрозділом міністерства. Розмивати, розпорошувати його функції в умовах критичного браку ресурсів - і неефективно, і недоцільно.
Колись мій керівник дав мені мудру пораду: "обирай робити лише те, що можеш тільки ти, і що робиш найкраще". Український інститут і його закордонні філії не мають бути агенціями з організації заходів – це добре (і навіть краще) можуть робити інші, зокрема, недержавні актори. Натомість вони повинні бути "культурними посольствами" України – інтелектуальними осередками, що своїми проєктами формують і посилюють стратегічні наративи України, встановлюють стандарти міжкультурної співпраці; посередниками між культурним середовищем України та країни перебування; авторитетними центрами, до яких звертаються за позицією, порадою, співпрацею чи експертизою.
Не варто боятися слова "інтелектуальний", яке у нас часто ототожнюють з нішевістю (або – моє улюблене – "арогантністю"). У тих суспільствах, серед яких ми так прагнемо здобути рівноправне місце, вільний обмін ідеями та інтелектуальний діалог через культуру є природною функцією, базовою потребою, давно притаманною не лише жменьці інтелектуалів, але й широкому загалу. Чи ж не дивно це: країна, так довго позбавлена свого культурного голосу, яка все ще погано знає власну культуру, тепер боїться видатись решті світу занадто розумною?
Зрештою, ми мусимо бодай щось протиставити всюдисущим "русским домам", сотням представництв "Росcпівробітництва" і фонду "Русский мир", які, попри санкції, й досі прекрасно почуваються в більшості країн світу.
Все вищеописане і складає ту унікальну пропозицію цінності, яку Україна має зосередити у своєму інституті культури. Присутність Українського інституту (як і посольства) в іноземній столиці – це означення України як суб’єкта, це меседж про те, що ми прийшли, щоб залишитись.
* * *
Ця розлога передмова - короткий виклад засновків стратегії Українського інституту на 2025-2029 роки. Потреба у фінансуванні є прямо похідною від стратегії. Як і п’ять років тому, ми готували нову стратегію разом з 250 ключовими дієвцями і стейкхолдерами кожного сектору, в якому працюємо – від кіно та музики до академічних програм і досліджень. Тож наша потреба не взята зі стелі; вона максимально обґрунтована і виправдана.
Не буду перелічувати понад 150 проєктів, кампаній і подій культурної дипломатії у 20 країнах, запланованих УІ на 2025 рік, а зосереджусь на пріоритетних векторах розвитку. Перший – заснування закордонних філій. Звісно, втілювати культурні проєкти цілком можливо і на відстані, з Києва (саме так УІ працював у двох десятках країн попередні шість років); до того ж, не всі національні інститути культури мають представництва за кордоном. Утім, після лютого 2022 року українська культурна дипломатія вже не може зводитися до організації точкових/разових проєктів і подій.
Масштаб завдань і викликів, що постали перед нами, вимагає постійної, інституційної присутності в культурному та інтелектуальному полі країн, найбільш важливих для зовнішньої політики України.
У 2023 році Український інститут заснував перші закордонні представництва в Німеччині і Франції. Наразі вони існують у формі неприбуткових організацій, заснованих відповідно до місцевого законодавства, і повністю фінансуються за рахунок донорських коштів, залучених на перші два роки роботи. Щоб уникнути їх закриття вже навесні 2025 року (що стало би величезним репутаційним ударом для всіх причетних), представництва потрібно конвертувати в повноцінні філії УІ як державної установи, а для цього необхідне державне фінансування і законодавча база.
Філія з командою 4-5 людей і скромним проєктним бюджетом коштує близько 40-50 млн грн на рік.
Очевидно, що закордонна мережа Інституту має надалі розширюватись на інші країни Європи, а також США. У 2025 році філія УІ мала би з’явитися у Польщі, і польська сторона вже підтвердила, що готова надати допомогу і сприяння, якщо це буде потрібно Україні. Було би наївно вважати, що культурна дипломатія з країнами-сусідами – не пріоритет: мовляв, потрібно зосередитись на "проблемніших" країнах, де політична і суспільна підтримка України значно слабші. Але саме з сусідами культурні зв’язки завжди будуть найтіснішими, а травми минулого – найболючішими, і нам потрібно ще дуже багато довідатись одне про одного, щоб навчитися співіснувати і співпрацювати в рамках європейського проєкту.
Другий вектор – розширення пріоритетної географії за межі звичного "євроатлантичного" виміру. Повномасштабне вторгнення змусило Україну звернути більшу увагу на значно віддаленіші регіони світу – Латинську Америку, Африку та Азію, де наша культурна й комунікаційна присутність дотепер була мінімальною. Про те, чому ці регіони важливі для України, що там планує робити Український інститут, і чому ця задача – з зірочкою, докладніше розповідали мої колеги. Додам лише, що "нова" географія – це величезне поле можливостей для культурної дипломатії. За словами кількох послів України, в умовах, коли політичний діалог дуже ускладнений або майже неможливий, культура стає чи не єдиним способом донести українську позицію до тамтешніх суспільств.
Що це означає для бюджету-2025? Декларуючи нові географічні пріоритети, держава має розуміти масштаб задачі і забезпечити її відповідним ресурсом. Наразі цей напрям взагалі не фігурує у бюджеті. Ми не можемо розраховувати на те, що країни Латинської Америки, Африки та Азії платитимуть за українську культурну дипломатію, як це роблять наші європейські чи американські партнери. До того ж, великі відстані і складна логістика роблять ці проєкти суттєво дорожчими, ніж у Європі. Стартап-бюджет, потрібний у 2025 році для реалізації вже запланованих проєктів УІ у Бразилії, Мексиці, Індії, Індонезії та ПАР – близько 40 млн грн.
І третій вектор – це підтримка українських студій у закордонних університетах. Перші 30 років після відновлення незалежності українська держава воліла не помічати осередки україністики у світі, не розуміла їхньої засадничої ролі у створенні та поширенні знання про нашу історію, культуру, мову і мистецтво, особливо у бездержавний радянський період. Натомість у східноєвропейських та славістичних студіях майже цілковито домінує Росія, яка десятиліттями щедро фінансує кафедри, цілі інститути, дослідження, обміни, стипендії, професорські позиції. Могло здатися, що повномасштабне вторгнення Росії та дедалі помітніші заклики до деколонізації славістики нарешті похитнуть російську монополію, але звіт ASEEES показує, що після лютого 2022 року русистика практично не втратила своїх позицій у США.
У цієї добре прорахованої політики є величезна інерція і дуже конкретні наслідки: вкорінення на Заході непохитного міфу про "велику російську культуру", привласнення Росією видатних постатей української культури, звичка іноземців дивитись на Україну і весь регіон через призму Росії, маргінальне місце України в західній історіографії та культурному каноні. Цього впливу не виміряєш "кількістю заходів" чи медійним охопленням, зате він чудово проявляється в поблажливій зверхності, браку емпатії та недовірі до українських голосів. Про цю інтелектуальну сліпоту влучно розмірковує Олена Апчел, а моя колега Тетяна Філевська розбирає свіжий кейс із рецензією Financial Times на виставку українського модернізму ‘In the Eye of the Storm’.
Водночас, часи змінюються: українські студії стрімко потрапляють в поле зору не лише УІ, а й інших державних інституцій. У липні цього року в Академії наук США перша леді Олена Зеленська виступила з промовою перед 200 представниками університетів Північної Америки та уряду США, в якій закликала їх приділяти більшу увагу україністиці. Уперше ці важливі тези пролунали назовні від першої особи держави. Тоді ж перша леді оголосила про заснування Глобальної коаліції українських студій, яку спільно розвиватимуть Український інститут, МЗС, МОН, офіс Кримської платформи та Фонд Президента з підтримки освіти, науки та спорту. Відгукнувшись на пропозицію Українського інституту, у вересні перша леді також відвідала Гарвардський університет, де діє Український науковий інститут – найстаріший такий осередок за межами України.
Ще у 2020 році Український інститут запустив програму підтримки українських студій у світі ім. І. Лисяка-Рудницького – першу і наразі єдину, фінансовану державним (з 2022 року – донорським) коштом. Бюджету програми вистачало на підтримку 5-7 проєктів щороку, тоді як наше дослідження виявило понад 160 осередків українських і кримськотатарських студій у 30 країнах, які назвали своїми головними проблемами нестачу фінансування і брак уваги/підтримки з боку української держави. Час реагувати на цей запит, і для цього не треба винаходити велосипед: достатньо скористатись вже готовими інструментами, наявними у профільної інституції.
***
Повномасштабне вторгнення радикально скоротило горизонт нашого планування і в особистому, і в професійному житті. Справді, задача "вижити" для нас усіх першочергова. Але виживання – це лише початок тривалого, складного відновлення. Щоб історія не відкинула нас на кілька десятиліть назад, щоб не довелося починати все спочатку і не втратити всі здобутки постмайданного десятиліття, ми повинні вже сьогодні закладати у "план виживання" простір для розвитку. Усвідомити, що культура і культурна дипломатія – також частина критичної інфраструктури, яка не мусила б у доволі принизливий спосіб щороку доводити державі свою цінність. Чи зможемо скласти цей іспит на зрілість – покажуть найближчі тижні.
