Навіщо сучасним театрам сучасні п’єси? Пояснює директорка Фестивалю короткої драми Ірина Гарець

"Сучасних текстів не вистачає!", "Сучасна драма складна для постановки", "Сучасний глядач на сучасну драму не піде", – часто чути таке від керівників державних театрів. Там до постановок обирають переважно українську класику, з якої складно прибрати колоніальний наліт. Чи всесвітньовідомих авторів – зовсім класичних, або з ХХ століття.

Сучасна драма пробивається на сцени лічених державних театрів і це обурює українських авторів. Тож, вони своє визнання часто знаходять за межами України чи в незалежних театрах, яких в умовах нинішньої кризи існує небагато. 

Щоб відкрити більш широкий доступ до сучасної української драматургії, незалежний столичний Театр Драматургів організував читання "Фестивалю короткої драми". Глядачам показали лише частку того доробку, який створюють українські драматурги нині – тексти, що не дають "відключитися" від реальності, а змушують її проживати. Й гості театру були готові їх сприймати: реєстрацію довелося закривати завчасно, на події збиралися повні зали.

Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова поспілкувалася з організаторкою події та співзасновницею Театру Драматургів, творчинею платформи UKRDRAMAHUB Іриною Гарець про фестиваль, проблеми сучасного театру й питання, відповідей на які українська драма поки не має.

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!

Про фестиваль короткої драми

У залах Театру Драматургів з обіду триває постійний рух. Працівники й волонтери планують роботу і відкриття "Фестивалю короткої драми" – триденної події з читками п’єс десяти драматургів і драматургинь Серед них головує Ірина Гарець, що з материнським переживанням опікується подією.

Поки всіх відпускають на обід, вона продовжує налаштовувати трансляції з техніками, пише пости для соціальних мереж театру і UKRDRAMAHUB. Адже всій авдиторії пообіцяла показати, які ж п’єси читатимуть.

Наша розмова починається у "директорському" кабінеті Театру Драматургів. Саме там зараз сидить співзасновник театру драматургів та іменинник Максим Курочкін і вже деякий час повторює, що "за дві хвилини" піде геть, але має опублікувати збір на ремонт авто для піхоти.

Думки Ірини повністю занурені у фестивальну роботу, тож вона пропонує поспілкуватися з Максом Курочкіним і Юрієм Мацарським, які разом заснували ще й Театр Ветеранів. Вони перекидуються жартами втрьох й переконують організаторку розповісти від себе, адже хто ще міг би.

Нарешті пост у фейсбуці Курочкіна опублікований, Ірина Гарець менше схвильована, а Мацарський жартує, що не кожного дня театрали такі ексцентричні. Але все ж на крісло директора запрошують Ірину. Щоб позитивний обмін енергії йшов, пояснюють сміючись і йдуть. У такій метушні починаємо. Й перше питання виникло до мого приходу в театр – ще за два дні до початку фестивалю реєстрацію закрили. Адже бажаючих було більше, ніж могла вмістити зала.

– Як вважаєте, чому все ж з’явився активний попит на фестиваль?

Самі імена на цьому фестивалі – це вже зірочки України. Як їх можна не брати й не ставити? Наталка Блок, Олег Міхайлов, Таня Киценко, Юлія Гончар, Олександр Жуган, Олена Шевченко, Оксана Гриценко, Ігор Носовський, Лєна Кудаєва, Людмила Тимошенко.

В кожного свій креатив, в кожного свій гумор. Драматурги пишуть те, про що їм болить. Вони є настільки індивідуальними, кожен розкриває свою тему особливим чином. Навіть коли мова йде про безвихідь.

Кожна п’єса актуальна для суспільства, слухач впізнає у них себе, маму, тата або знайомих. Виникає глибше розуміння того, хто тебе оточує. Хоча теж буває, що ніхто не дасть відповіді на запитання, а викличе більше нових.

Зрештою, коли ти збираєш такі історії, ти складаєш для себе реальну картину світу – як із цим жити, як боротися, як прийняти.

Звідки такий ажіотаж на фестиваль? Можливо, тому що такі концентровані теми, можливо тому, що такі імена. Можливо, тому що підхопили дуже потужні режисери. Можливо, тому, що хочеться чути не заколисування, а хочеться дійсно свідомо бачити, куди йти далі.

Це все – про мотивацію до розвитку. Тут усе дихає цим прагненням. Усе рухається наперекір тому, що існує. І в цьому краса фестивалю.

Драматургу кажуть: "Ні". А він відповідає: "Так".

Йому знову кажуть: "Ні". А він відкриває власний театр.

Йому кажуть: "Ні". А він знаходить людей, які його підтримують.

Йому знову кажуть: "Ні".

"Добре, тоді ми зробимо фестиваль короткої драми".

І знаєте що? Він відбудеться.

– Як конкурс короткої драми переріс у сам фестиваль, і в чому полягала ідея цих двох частин одного глобального проєкту?

Він називається "Трикутник для українських митців". Ми розповідаємо про те, як сьогодні живе Україна, показуємо свої тексти. Підкреслюємо, що Україна – це окрема країна, абсолютно відмінна від Росії. Тут інший менталітет, своя атмосфера, власні думки. А слухають нас, вчать і дослухаються Швеція й Польща.

На початку проєкту ми оголосили конкурс короткої драми. Шведська команда обрала ті тексти, які, на їхню думку, найкраще представляють Україну. Вони переклали ці п'єси та планують організовувати подальші заходи – сценічні читання й вистави.

Для внутрішньої програми фестивалю 10 п’єс обирала українська рідерська команда. До неї увійшли Наталя Ворожбит, Жанна Бортник, Олена Апчел та Ольга Байбак.

Далі відбувся open call для режисерів і він виявився дуже активним. Бувало, що на одну п'єсу подавалося по 5-6 режисерів. Ми контактували їх із драматургом або драматургинею, і автори самі обирали режисерів, які, на їхню думку, найкраще відчули тексти – визначали однодумця.

Що мене здивувало – це великий інтерес до події. Деякі читання викликали такий ажіотаж, що я була змушена закрити реєстрацію. На окремі п’єси записалося понад 100 людей!

І це дуже приємно, бо свідчить про важливість осмислення реальності через театр.

Глядачам потрібно разом проговорювати те, що з нами відбувається. Це не про "правильність" думок, а про відчуття: чи співпадають твої емоції з відчуттями інших? Чи знаходиш ти ті слова, які точно передають твої переживання?

– І глядачі можуть поспілкуватися з авторами…

Це фактично другий акт – коли після перегляду роботи глядачі, актори, режисери й драматурги разом аналізують, що сталося на сцені. Які сенси були зчитані? Що зачепило найбільше? Що не спрацювало?

Я добре пам’ятаю, як на початку повномасштабного вторгнення у 2022-му ми були розгублені. Тоді в багатьох виникало питання: чи варто писати про те, що відбувається? Адже весь інформаційний простір і так кричав про війну. Чи маємо ми взагалі право зараз говорити?

І тоді мене вразив один коментар. Це було у Львові. Чоловік встав і сказав: "Ви знайшли слова для моїх відчуттів". У нього всередині було щось невимовлене, що він не міг пояснити, а драматургія змогла це назвати. І я тоді подумала: "Боже, як це важливо!"

Пізніше я усвідомила, що мовчати – означає ховати голову в пісок. А говорити, осмислювати, рефлексувати – це означає бачити, що відбувається, і бути готовим діяти. Це дає сили будувати плани, вибудовувати життя – своє, своєї родини, свого колективу.

Бо якщо ти розумієш реальність, ти можеш вижити. Якщо ж намагаєшся заховатися – це шлях у нікуди.

Я дуже люблю думку Козловського[Ігор Козловський – вчений, філософ, релігієзнавець] й до речі, сьогодні Максу[Курочкіну, – прим.] подарували його книгу "Людина на перехресті". Він казав, що люди дорослішають, коли називають речі своїми іменами. Усвідомленість робить тебе дорослим. Інфантильна позиція натомість залишає людину в стані вічної образи – коли здається, що хтось має за тебе щось зробити, що тобі всі винні, що зміни прийдуть ззовні.

Але ти сам можеш діяти. І це важливо.

Але повернемося до фестивалю. Хоча насправді все це – і про фестиваль, і про мою роботу. Бо я працюю саме з цими темами.

– Чому обрали саме короткі формати?

Це була одна з умов відбору. Ми одразу визначили, що це має бути коротка драма. А насправді писати її набагато складніше, ніж велику форму. Це ж концентрат – у ній немає місця для "води".

Тут думка, емоція або сенс максимально зібрані в короткий формат, без зайвого. І це чудово! Важливі речі вкладені у маленький "пакунок", у якому немає нічого зайвого.

Державні театри VS сучасна драма

Нашу розмову випадково перериває режисерка Наталія Торжевська. Має винести реквізит, який ховався за піаніно. Квадратні рами з намотаними нитками нагадують полотна для створення маскувальних сіток. Згодом конструкція перетвориться у куб, "клітку", де акторка Олександра Шевельова начитуватиме п’єсу

Поки декілька таких рам виносять, зав’язується невеличка розмова про "людське-земне" – гонорари. Без зайвих подробиць Торжевська розповіла про свій нещодавній окремий проєкт: мала в запасі 7 тисяч гривень і семеро акторів, тож поділила суму між ними.

"А державний театр має своє фінансування... Ну от вам ілюстрація того, як працює незалежний театр, людина в розряді маргіналів", – задумливо говорить Гарець, коли режисерка тихо прикриває двері в кабінет.

Тож з образом рам, схожих на маскувальні сітки, продовжуємо розмову.

– Чи стала рефлексія війни глобальною тенденцією в театрі?

Я скажу очевидну річ: на мою думку, це не є загальною тенденцією в театрі. Театри не пережили якоїсь кардинальної трансформації. Деякі, можливо, поступово змінюються, але багато з них, як були радянськими, так і залишилися. І мені дуже шкода.

Театр має велику аудиторію, і саме з нею можна було б говорити про сучасні теми, які хвилюють людей сьогодні. Та я розумію, що деякі вистави стали знаковими, театр їх зберігає, бо на них є попит.

– Все ж є театри, яким вдалося "вийти за рамки" класичного репертуару?

Я згадую досвід Театру Лесі Українки у Львові. Коли там проходив конкурс на посаду художнього керівника, Ольга Пужаковська (яка зрештою й очолила театр) представила чітку стратегію поступової трансформації. Вона показала, що залишить у репертуарі 80% класики, адже на неї ходить глядач і театр має виживати. Це ж теж структура, яка мусить функціонувати, приносити дохід.

Але водночас вона запропонувала кроки, які дозволять театру розвиватися, а не стояти на місці.

Спочатку театр залишив у репертуарі 20% сучасної драматургії, поступово збільшуючи цей відсоток. З часом він повністю перейшов на сучасну драматургію – не обов’язково українську, але актуальну. І що ми бачимо зараз? Театр має свого глядача, має попит, квитки на вистави розкуповують повністю.

Тому приклад Пужаковської для мене показовий. Вона не просто задекларувала зміни, а запропонувала шлях трансформації театру. Бо мистецтво має рухатися вперед, осмислювати сучасність, працювати з викликами часу.

Тому коли нам кажуть, що "немає глядача" або що "це не продасться" – це неправда. Насправді це питання великої та складної роботи: як з колективом, що залишився, так і з глядачем. Театр зумів зберегти частину старої аудиторії, але водночас залучив багато нових людей.

– Дехто з театральних дієвців переконує, що усе таки справа у глядачеві й така система не працюватиме. Й у відгуках самих глядачів проглядається нерозуміння навіть на нове прочитання класики – "для чого було псувати постановку?"…

Я пригадую, як Ірина Чужинова говорила, що письменники не ходять у театр, бо не бачать там себе. І це не про те, що вони не знаходять власних текстів, а про те, що вони не бачать своїх сенсів.

Ось і виходить, що прогресивна частина України не піде на виставу "Наталка Полтавка". Наприклад, "Конотопська відьма" для мене була б цікавим відкриттям, але я її не бачила і, швидше за все, не потраплю на неї (Сміється).

І я не кажу, що треба все кардинально змінювати чи щось забороняти. Ні. Але можна зробити так, щоб 20% репертуару складала сучасна драматургія. І на ці вистави приходитиме інший глядач – такий, як я, наприклад. Я з радістю піду на сучасну постановку, але точно не зацікавлюсь "Мартином Борулею".

Часто чуємо думку, що головна проблема театру – це глядач. Але ж є й інша сторона: незалежні театри, незалежні митці. Вони не отримують державного фінансування, виживають завдяки грантам або власним ресурсам.

Якщо незалежний театр виграє грант, він виконує проєкт і звітує до копійки перед грантодавцями. А державні театри отримують фінансування автоматично. Так, це наші податки. І я, як платник податків, хочу бачити в театрі те, що цікаво мені. Чому моя думка не враховується?

У більшості випадків репертуар залежить від естетики та смаку керівників театру і режисерів. Але якщо їхні погляди не збігаються з моїми – чому б не запросити режисера, який працює із сучасною драматургією? Якщо самі не маєте можливості чи бажання ставити такі вистави – дайте шанс тим, хто хоче це робити.

Зрештою, є багато людей, які прагнуть побачити на сцені щось нове, актуальне, близьке їм за духом. І це питання не лише про мистецтво, а й про діалог із суспільством.

– Тоді як зараз налагодити комунікацію між державними театрами та українськими драматургами?

Ми вже багато років намагаємося знайти вихід, але універсальної формули так і не придумали.

Драконівський підхід – звільнити всіх і набрати нових людей – не працює. Я сама працювала в державному театрі й добре розумію, наскільки це складні процеси. Навіть якщо нова керівна команда приходить у театр, вона має справу не лише з акторами, а й з обслуговуючим персоналом, світловиками, звукооператорами. Усі вони звикли працювати за старими схемами, і змінювати ці механізми дуже непросто.

Колись у мене була ідеалістична картинка: якщо в медицині, освіті чи поліції існують, хай навіть для галочки, курси підвищення кваліфікації, то чому театри не мають проходити щось подібне кожні п’ять років?

Актори могли б здобувати нові навички, режисери – відкривати для себе сучасні підходи, запрошувати фахівців. Чому в театрі немає безперервного навчання? Чому освіта для митців закінчується після університету – і все.

Ми знаємо багато прикладів, коли актори, режисери чи драматурги не зупинялися на одному етапі, а продовжували розвиватися. Це ж безперервний процес! Колись я порівняла державний театр із дротовим телефоном – світ змінився, ми всі вже давно користуємося мобільними. А театр досі натискає ці кружечки, щоб набрати номер.

Простір для сучасної драматургії з’явився через велику "дірку" в театральній сфері – там бракує актуальних сенсів і сучасних текстів. Навіть якщо взяти чудову п’єсу, скажімо, Блок і поставити її в державному театрі, результат може бути нульовим. Тому що сучасний текст – це ще не все. Потрібен сучасний підхід до постановки. Режисура має бути іншою, спосіб гри – іншим. І все це впирається в освіту. А її там немає. І навіть не видно спроб щось змінити.

Більшість потрапляє в театр у 18 років, уже після навчання, яке, чесно кажучи, часто більше шкодить, ніж допомагає. Людина заходить туди зламаною. Потрапляє в таке ж токсичне середовище. Актор на сцені має бути яскравою, незалежною особистістю. Лише тоді він може транслювати щось живе й важливе. А якщо людина вже зламана, що вона транслюватиме? Те, що зручно.

Зламана людина легко підлаштовується під класичну режисуру, як раніше сліпо йшла за своїм "майстром" у навчанні. Вона не має внутрішніх ресурсів сказати: "Я вартую більшого".

Але ті, хто знаходять у собі силу, кажуть: "Я можу собі дозволити більше". Вони рухаються уперед, сміливо, як птахи. А не виходять через 70 років на сцену під оплески, отримуючи звання "народного артиста", якого ніхто не знає.

Мені здається, що більшість театрів у Європі вже не працюють за старими схемами. Є класичні театри, але багато з них перетворюються на трибуни, адже театр передусім – це трибуна. Недарма в Радянському Союзі він був потужним інструментом пропаганди. Його активно використовували, бо бачили результат.

Чому сьогодні театр не може стати елементом освіти? Інструментом просвітництва, саморефлексії? Це ж величезний механізм із великою аудиторією. Він має потенціал бути дієвим, впливовим, змінювати людей. Якби це працювало, результат був би неймовірний.

Можливо, варто було б запровадити певні квоти, як це сталося з українською музикою на радіо. Це дало потужний поштовх для розвитку музики. Для драматургії нічого подібного немає. Бо, як нам кажуть, з живим драматургом складніше працювати. Він вимагає уваги, з ним треба спілкуватися, щось обговорювати. Мертвий драматург простіший у роботі – взяв текст, поставив виставу, і все.

Але живий драматург створює тексти, що резонують із сучасністю. Він говорить про те, що відбувається тут і зараз. Так, Шекспір – геній, і з його творів можна витягнути актуальні сенси. Але це можливо лише завдяки таланту режисера. Наприклад, Оксана Дмитрієва бере Шекспіра – і ти бачиш на сцені своє сьогодення. Але ж у більшості випадків це не так.

– В чому зараз проявляються основні виклики для сучасного драматурга?

Площина сучасної драматургії залишається маргінальною – переважно в читках або експериментальних постановках. Це не є модним. Хотілося б, щоб сучасна драматургія стала модною, щоб театри боролися за сучасних драматургів. Але цього поки що немає.

Мені дуже шкода, що існує недовіра навіть до експертності відбору. У нас є конкурси – той самий "Липневий мед", "Тиждень актуальної п'єси", Drama UA.

У нас є люди, які експертно оцінюють якість роботи – і з погляду сенсів, і з погляду драматургічної майстерності. Але проблема в тому, що шортлисти та переможці цих конкурсів часто отримують високе визнання за кордоном, тоді як в Україні їх майже не помічають.

От, нещодавно була стаття на "Суспільному", де йшлося про те, що живий драматург не є партнером театру. Навпаки, він сприймається як перешкода, особливо у державних театрах. Бо драматург втручається, хоче, щоб його сенси звучали, не погоджується, щоб на них накладалися режисерські трактування. Його сприймають як того, хто "надто багато вимагає". Але, наскільки я знаю драматургів, адекватна комунікація завжди можлива. Якщо діалог є, то чому б не слухати один одного?

Зрозуміло, що драматург – не Господь Бог, який написав текст, і тепер кожна літера має бути недоторканною.

Якби ми говорили п’ять років тому, я, можливо, теж категорично заявила б, що сучасної драматургії в театрі немає. Але зараз ситуація поступово змінюється. Це відбувається завдяки режисерам, які приходять і пропонують театрам свої ідеї, беруть на себе відповідальність за постановку, знімаючи цей "тягар" із театру.

Але таких режисерів мало. І навіть вони часто стикаються з перешкодами, коли їм "ставлять палки в колеса".

Автор п’єси також заслуговує на оплату. Театр, режисер і актори будуть отримувати гроші, квитки продаватимуться. А драматургу скажуть: "Ти повинен нам дякувати за те, що ми звернули на тебе увагу". І мені дуже часто це теж казали.

Крім того, у нас є ще один парадокс, який ми намагаємося виправити: драматургія досі не сприймається як частина літератури. І це дивно. Лише зараз починається якийсь рух у цьому напрямку, з’являються перші спроби друкувати драматургію. Але розрив між письменниками та драматургами все ще існує.

Зараз відбувається процес взаємопроникнення – ми починаємо знайомитися. І це вже тішить. Минулого року ми організували читання разом із ПЕН-клубом. Це був не театральний, а радше літературний проєкт, але тема єдина. Письменники високо оцінили книгу та запросили нас на читання. Так почався діалог.

Якщо одного дня видавництва скажуть: "Давайте друкувати драматургію на рівні з прозою", – це буде прорив. І, можливо, дасть поштовх до розвитку.

Проєкт має на меті підтримку творчості та діяльності українських драматургів під час нинішньої війни.

Ініціатори проєкт – шведські культурні інституції Міський театр при Культурному центрі Стокгольму (Kulturhuset Stadsteatern), мистецько-резиденційний центр Rikstolvan.

Партнерами проєкту стали Театр Драматургів у Києві, Центр мистецьких резиденцій Вілла Деціуша в Кракові у Польщі, а також шведська коаліція перформативних мистецтв Scensverige Performing Arts Coalition/Swedish ITI як асоційований партнер