Ностальгія за новим минулим. Чому українців так цікавить ретро?

Попзірки з девʼяностих та нульових перевипускають свої старі хіти разом з артистами нового покоління. Так, минулого року Ірина Білик перевипустила "Дівчинку" разом з Машею Кондратенко та "Франсуа" разом із Христиною Соловій. Нові вистави від шоу-балету Freedom, пік успіху якого припав на "нульові", знову збирають повні зали, а фрагменти телепрограм типу "Шанс" чи "Шиканемо" змушують користувачів TikTok зупинити свій скролінг бодай на кілька хвилин.

Тренд на ретро в українській культурі набирає все більших обертів. Про культуру ностальгії міркує музичний оглядач УП. Культура Вінстон Вон.

На те, що зараз українці все частіше звертаються до ретро, є декілька причин. Така практика закриває відразу низку потреб, які є актуальними для нас сьогодні.

Найочевидніша з них – це ескапізм від травмуючих подій сьогодення. Та не менш важливою є роль ретро у формуванні нової української ідентичності, позбавленої впливів Росії. З цього ж випливає природна для будь-якої культури потреба у традиції, на яку спиратимуться нові покоління митців.

З початком повномасштабного вторгнення мільйони українців все частіше ставлять собі питання щодо власної ідентичності. І відповіді на них криються, у тому числі в тому контенті, який вони споживали всі ці роки.

Минуле на заміну

Ностальгія – цілком природна річ для людського розуму. Люди поринають у спогади, будуючи у себе в голові комфортнішу та естетичнішу версію пережитих у минулому подій. Це допомагає відволіктися від проблем, які є тут і зараз. І ніщо не допомагає перенестися у ту чи іншу епоху краще, ніж явище культури – музика, кіно, серіали або навіть архівні записи телеефірів з рекламою та оголошеннями. Нещодавній успіх повторних показів стрічки 1994-го року "Дика любов" Віллена Новака якнайкраще свідчить про це – повторні покази фільму стали не перепрокатом класики, а перевідкриттям твору, який не отримав достатньо уваги в часи, коли був випущений.

За кордоном тренд на ретро, здається, ніколи не закінчується – хорошу історію завжди хочеться пережити знову. І саме тому щороку ми маємо стільки перезапусків та сиквелів у кінотеатрах, а нові покоління музикантів досі працюють у тих жанрах, які виникли ще у 20 сторіччі. Зокрема про кризу нових музичних жанрів писав публіцист Марк Фішер у своєму есеї "Повільна відміна майбутнього". Прикладами пісень блюзової виконавиці Емі Вайнгауз та інді-рок-гурту Arctic Monkeys він підкріплює свою тезу про те, що багато актуальних для нульових та 2010-х років музичних виконавців могли би гармонійно існувати у 1970-х, 1980-х, 1960-х тощо.

Утім, зараз в Україні ностальгувати доводиться дуже обережно. Адже спільний культурний простір з Росією, який ми ділили в різні часи, багатий на тригери. Кожна спроба дістати з минулого забуте культурне явище несе ризик натрапити на такий. Це може бути російська знаменитість, яка раптом з'являється в улюбленому телешоу з нульових або згадка про російський гурт як джерело натхнення у старому інтерв'ю з українським гуртом.

Після 24 лютого 2022 року українці здебільшого дійшли до консенсусу щодо російської культури та мови як інструменту колоніального впливу. В цьому і є корінь того, чому зараз ностальгія українців є вибірковою і виявляє сліпі плями та протиріччя – ніби можна ностальгувати за раннім "Бумбоксом", адже зрештою "Бумбокс" відмовилися від російської мови у нових піснях, а фронтмен Андрій Хливнюк долучився до тероборони, утім, чи прийнятно співати чи слухати російськомовні пісні гурту публічно?

Політична позиція авторів визначає режими ностальгії. Так, соромними є згадки творчості Івана Дорна або Луни, адже вони не відмовилися не лише від російської мови, але і від співпраці чи діалогу з росіянами.

У той же час деякі діячі, відомі здебільшого за своєю російськомовною творчістю, лишаються в полі "безпечної ностальгії". Наприклад, автори YouTube-скетчів з каналу Optimus Gang та Юрій Каплан з гурту "Валентин Стрыкало" не сприймаються так критично, як вищезгадані Дорн чи Луна. Що Каплан, що "Оптімуси" перейшли на комунікацію українською мовою та зараз проводять багатомільйонні збори на користь війська, чим заслужили собі місце у неформальному "вайтлісті" російськомовних митців.

Зараз українські артисти роблять свого роду "роботу над помилками" й перевинаходять себе, іноді перформативно, аби "підчистити" російські референси та впливи. Перекладати свої старі російськомовні пісні стали всі – починаючи від Ірини Білик та Гаріка Кричевського, закінчуючи представниками інді-сцени, як-от Small Depo та Джозерс. Це дає можливість конструювати в публічній свідомості альтернативну версію минулого, в якій є тільки україномовне культурне поле, або принаймні вплив російського чи російськомовного не є таким масштабним, яким був насправді.

Те саме робить, наприклад, мюзикл "Жив пес Сірко", який нещодавно вийшов на Megogo під продюсуванням коміка Василя Байдака. Фільм обігрує жанрові кліше мюзиклів з "нульових" на кшталт "Сорочинського ярмарку" або "Вечорів на хуторі біля Диканьки", які створювалися в копродукції України та Росії, та в яких знімалися як українські, так і російські знаменитості. "Жив пес Сірко" повертає міленіалам, у пам'яті яких Новий рік і телевізор тісно сплелися, маркери дитинства – яскраві кемпові костюми, дешеві декорації та атмосферу свята, але зачищену від пісень російською та облич із російського шоубізнесу.

А за основу сюжету "Жив пес Сірко" бере український фольклор, а не твори Гоголя, щодо ідентичності котрого досі точаться дискусії. Але, попри те, що ностальгійність є основною принадою цього мюзиклу, в мережі його критикують якраз за те, що він не чіпляє нічим, окрім закриття ностальгійних потреб, формально перевипускаючи телевізійні шоу минулого. По суті, "Жив пес Сірко" ніяк не переосмислює мюзикл як жанр, а натомість виконує функцію з переписання минулого.

Музичний оглядач Олександр Ковальчук у своїй гострій рецензії назвав артистів, задіяних у мюзиклі, "персонажами перехідного періоду для певного контингенту, який ніяк не може розпрощатись з минулим". Йшлося зокрема про Віталія Козловського (який торіч монетизував ностальгію так, як не зміг ніхто), Володимира Дантеса, Pozitiff та інших.

Потягом до "безпечної ностальгії" може пояснити також нову популярність Степана Гіги у інтернеті. Адже його творчість в цьому плані – найбезпечніший варіант, оскільки співак ніколи не співпрацював з Росією, а отже, шанс натрапити на триґер у вигляді неочікуваного фіта з росіянином був нульовим.

До того ж, його музика та кліпи чудово законсервували у собі епоху девʼяностих. Блискучий чоловічий костюм, стильний автомобіль та старомодні синтезатори викликають миттєві асоціації з добою. Для тих, хто жив у менш зросійщеному культурному полі, Степан Гіга є ще й теплим спогадом з дитинства, а для тих, в чиєму житті його творчість зʼявилася тільки зараз – це нова українська екзотика, що закриває їхню ностальгійну потребу у переписаних з VHS-касет кліпах та старомодних піснях, яку раніше закривали російські чи російськомовні виконавці. Ще одна перемога для української культури.

(Без)радянська спадщина

Майже все, що можна класифікувати словом "ретро", виходило в радянський період. Доволі складно ностальгувати за тими часами, коли жили та творили, наприклад, Назарій Яремчук або Володимир Івасюк. І тому сприйняття естрадної української музики, розквіт якої припав на радянські часи, часто привʼязано до історичного контексту.

В розмові про цю музику багато уваги приділяється саме ідеологічному тиску, який супроводжував її створення, а не власне творчому експерименту, якому присвятили себе музиканти тієї пори. Точніше, цей експеримент завжди протиставляється кон'юнктурній радянській культурі. А культура, яку висвітлюють лише як противагу чомусь іншому, має менше шансів бути оціненою як культура, поза своїм політичним виміром.

Український митець, який творив в радянську добу, має заочно, і найчастіше посмертно, пройти певний "екзамен на українськість". Найпростіше його проходять поети та письменники, адже про репресії щодо шістдесятників та представників "Розстріляного Відродження" відомо найбільше. Їхній світогляд також зафіксований у їхніх творах найбільш ясно – через слово. Трохи важче розібратися з музикантами, які підкорювали сцени радянських ДК. Найскладніше – архітекторам,чия робота не могла існувати поза системою державного замовлення, і чиї труди тепер стають мішенню забудовників, які прикриваючись "декомунізацією", руйнують памʼятки архітектури.

Добру послугу естрадній музиці 80-х зробив режисер Павло Остріков зі своїм дебютним фільмом "Ти – космос". У фільмі ця музика лунає буквально у вакуумі космосу, поза усіма земними контекстами. Головний герой фільму, самотній космонавт, слухає платівки з "вусатим фанком" не тому, що це свідчення незламного українського духу, і не тому, що ця музика була подихом свободи в тоталітарні радянські часи, а просто тому, що йому вона подобається.

Цим фільм акцентує потенціал українсько-радянських ВІА. Остріков практично не торкається теми національної ідентичності, походження головного героя є радше фактурним тлом його характеру. І тому бекґраунд пісень Миколи Гнатюка, Любові Чайковської та Назарія Яремчука також не відіграє у сюжеті фільму великої ролі, а просто гармонійно співіснує у саундтреку разом із композиціями гурту Desireless.

На межі між естетизованою ностальгією та переосмисленням минулого стоїть діяльність проєкту МУР. З самого початку проєкт позиціонував себе як освітній, але після двох великих альбомів-вистав його навряд можна таким назвати. Адже персонажі, представлені у цих виставах, не обовʼязково відповідають своїм історичним прототипам, а радше є їхніми видозміненими версіями, які в першу чергу слугують авторському задуму та драматургії твору.

Словом, їхнє зображення є радше субʼєктивним, аніж історичним. Та реальність, у якій знаходяться герої цих вистав – це романтизована версія України 1920-30х років, а не історична дійсність. І саме на основі цієї романтизованої версії епохи зʼявляється безліч фанатської творчості – фанарти, фанфіки, мудборди тощо.

Хоча більшість джерел класифікують ретро як естетику, засновану на культурі 1960-90х років, МУР теж частково можна приписати до ретротренду. За великим рахунком, МУР робить з 1920-30 роками минулого століття те саме, що, наприклад, серіал "Дивні Дива" робить з 1980-ми.

На хвилі такого інтересу до спадщини минулого артисти бачать для себе цілком закономірну можливість відновити минулу славу та повернути свої хіти у чарти. Нові пісні Ірини Білик чи Наталії Могилевської рідко можна почути у плейлистах або у рекомендаціях тематичних медіа, натомість переклади або перевипуски давніх шлягерів привертають набагато більше уваги. Особливо, якщо до релізу також залучені нові імена.

В якомусь сенсі українське ретро приваблює парадоксальністю того, що воно завжди було поряд, але через високу конкуренцію з російським та західним культурним продуктом лишалося в тіні. Тому часто досліджувати раннього "Скрябіна" чи передивлятися "Лесю + Рому" відчувається, ніби прогулянка барахолкою або візит у старе кафе в сусідньому дворі. Концертний успіх Степана Гіги та Павла Зіброва, поява ТНМК та ВВ на "Лесі Квартиринці" і солд-аути концертів ХЗВ та Lama також зумовлені інтересом, який підігріли телеграм-канали з архівами записів та статті на Амнезії чи в журналі ПОТОП.

Але вибірковість ностальгії, якій присвячена більша частина цього тексту, "засинає" на мемах з українськими політиками. Через засилля мемів про руки Ющенка, які нічого не крали, та "це ж було вже" Кучми, одіозність політиків дещо притлумилася. Носити архівний політичний мерч партії Так! і "Батьківщина" або навіть "Партії Регіонів" перестало бути політичним жестом, а натомість стало універсально дотепним постіронічним жартом. Найбільше перетворилася на симулякр Юлія Тимошенко – зараз вона не контроверсійна політикиня і навіть не ТигрЮля, а виконавиця ШІ-каверів на Леді Гагу та Charli XCX, яка смішно грозиться "запустити атамне". І тому наразі реальна Тимошенко, якій не так давно НАБУ вручило підозру, і мемна Тимошенко існують паралельно. Відповідно, і ставлення до реальної та поп-культурної Юлі також різне.

Людська памʼять за своєю природою є вибірковою, а та версія минулого, яка лишається в памʼяті, рідко буває обʼєктивною. Тому і ностальгія також не може бути історично достовірною, а є радше ефективним політичним інструментом для конструювання ідентичностей.

Сьогодні нам вона слугує способом відбудови фундаменту власної, дерусифікованої культури, – крізь неї, ніби фільтр, проходить те, що згодиться молодим українцям у майбутньому, складніші ж ідентичності минулого, скоріше за все, стануть жертвою процесів деколоніального активізму. Та нови минуле потребує ускладнення: без нього воно приречена не на памʼять, а на зручний міф