"Діалоги між рівними". Промова з Міжнародного форуму культурної дипломатії
Шановне товариство,
Маю честь вітати вас на Міжнародному форумі культурної дипломатії, який відбувається уже вп'яте. І цього року, після двох закордонних едицій часу великої війни, у Брюсселі та Лондоні, повернувся до свого порту приписки, до Києва. За цю можливість, як і за решту наших можливостей, ми щоденно дякуємо Збройним Силам України.
Промовляти перед практиками культурної дипломатії для мене так само трепетно, як і виступати перед людьми, які сьогодні захищають нас на фронті. Адже йдеться теж про захист: ідентичності, суб'єктності, сенсів, української самості й правди. Однак я не називатиму цієї роботи культурним фронтом, адже ніщо не є фронтом, крім безпосереднього театру бойових дій. І так само я не наважилась би називати культурною дипломатією кожну індивідуальну адвокаційну появу когось із українських дієвців на світовому майданчику. Все це важливо – як наше спільне звучання.
Однак культурна дипломатія – це передовсім інституційна робота, це стратегування державного рівня, вивірений до нюансів шлях. Це велика і часом драматична праця – подекуди ювелірна, подекуди хірургічна, як і дипломатія загалом. Тому я горда свідчити, як шестиріччя роботи Українського інституту, флагманської державної інституції культурної дипломатії, вибудувало архітектуру цієї діяльності, сформувало найвищі професійні та етичні стандарти, унаочнило цінність і тривалість запущених процесів.
Бути речниками найдраматичніших подій у новітній історії власної країни означає також – знову і знову пізнавати себе. Власну глибину, витривалість, відвагу сподівану й несподівану, прикрі вивихи національного характеру і огром тем, які ще чекають проговорення. Культурна дипломатія працює в обидва боки – для усвідомлення себе теж. І щоразу нагадує, що українська розмова зі світом – це розмова партнерів-інтелектуалів. Не тільки про травму геноцидальної війни, але й про відвагу довгої пам’яті та саморефлексії.
Це діалог рівних, а не монолог пораненого. Це заслужене право на спільну присутність, на власний голос, на історію.
Бо саме культура є найпершою мовою самоопису, яка пояснює, хто ми і чому з повним правом бажаємо залишатися на своєму місці як у європейському співтоваристві, так і на мапі світу. Амбітність геополітичного наративу прямо пропорційна до масштабу наративу культурного, і наш історичний ворог не втомлюється нагадувати про це щодня.
Війна – поганий привід знайомитися по-справжньому. Та часом саме її вогонь підсвічує ті стежки, якими досі ходилося незаслужено рідко. Від початку повномасштабного вторгнення Україна об'ємно оприявнюється у світі, і зокрема у тій новій географії, де її звично сприймали або як сумнівного політичного гравця, або як фактор ризику для продовольчої безпеки регіону, або просто як білу контурну пляму на мапі. Із багатьма країнами Азії, Африки та Латинської Америки – величезної частини світу насправді – у нас тривалий час не було системної комунікації.
І там, де ця комунікація залишається складною у політичній площині, її вдається провадити мовою культури. Це велика спільна школа емпатії та ламання стереотипів заради цілісного бачення одне одного. Школа взаємної відповідальності.
– Добре, що ви досі здатні на поезію, – каже мексиканська журналістка, що бере у мене коментар після того, як світ дізнався про Бучу. – Ваша поезія дуже документальна, це жахає. Але досі емоційна, це добре. Ми розуміємо емоції і в цих віршах ніби можемо постояти поруч із вами.
До України приїздять журналісти з Латинської Америки. Інший край світу – казала моя бабуся. Хтось – у рамках програми візитів, що їх організовує Український ПЕН, In Solidarity with Ukraine. Хтось їде знімати фронт чи деокуповані регіони, зі мною чи друзями-фіксерами. Люди з різним бекґраундом, залежно від їхньої географії, і цікавляться різним; природно, що найчастіше – самою темою і місцями масових страждань.
Але якось один бразильський журналіст просить мене пояснити, що таке степ і що він для нас означає. Ми довго говоримо і про Дике Поле, і про Буджак, і про чумацький пласт в українському фольклорі. Роздивляємось пейзажі українських художників різних поколінь. Я розумію, про що йдеться нашому гостю: ландшафт означує контури мислення для людини чутливої. Намагаюся пояснити, як заломлюється світло над степом, як працює повітря. Довго і мовчки дивимось на Шевченкову "Пожежу в степу".
– Здається, я розумію, – каже він наступного дня. – За цей степ і справді хочеться битися.
У Аккрі, столиці Республіки Гана, величезний меморіальний парк на честь президента Кваме Нкруми – затятого деколонізатора, одного з ідеологів панафриканізму, який перетворив колишній Золотий Берег на незалежну Гану. Під його величезною статуєю ми розмовляємо з Мартином, письменником і директором фестивалю, на який мене запрошено.
Жартуємо, що трапляються колонізатори, кращі за інших колонізаторів – наприклад, якщо лишають у спадок по собі здорову правову та освітню матрицю, а також міжнародну мову. Молодий письменник із деколонізованої Гани може написати свій перший роман англійською і вийти одразу на світову аудиторію, на поле міжнародних премій, не долаючи перекладного бар'єру.
– Але ми з Британією у фіналі розійшлися відносно нормально, – каже Мартин. – Сумніваюся, що хтось із України тепер захоче писати російською.
– До того ж це не міжнародна мова, – додаю я. – Нам справді дуже не пощастило з колонізаторами.
Гірко сміятися з цього жарту можуть тільки люди, об'єднані спільним знанням про боротьбу за самих себе на різних кінцях світу.
На цьому ж фестивалі мене запитали, чи є в України власна мова. Запитали без наміру образити: Африка сповнена незнаної для нас поліфонії малих мов, деякі з них зникають разом із останніми носіями, а Україна – далека і незбагненна для африканців, і хтозна, чи не діється там те саме. Але це питання глибокого потрясло мене. Я ділилася ним із найближчими, згодом кілька разів згадувала публічно.
Те, що є для тебе основою єства, самоочевидним і єдино можливим середовищем для існування, виявляється невидимим здаля.
Жодне уявлення про власне відображення не є остаточно правдивим. Жодне знання про себе не є остаточним. Культурна дипломатія працює ще й для того, аби склеювати ці шари свідомості. Не лише показувати себе назовні, але й запрошувати іншого до розмови, до спільної дії, а і відтак – до пізнання.
Українська культурна дипломатія інколи нагадує мудру дівчину з казки, якій король звелів з'явитися до палацу не пішки, але й не верхи, не голою, але і не вбраною, не вдень, але й не вночі. Справді, вона мусить рухатися усталеними дипломатичними треками, але бути гнучкою, винахідливою і непередбачуваною, виходячи за рамки звичного; не може здійснюватися тільки у високих кабінетах, без "виходу в поле", але й не може здійснюватися, не входячи до цих кабінетів; мусить говорити голосно і переконливо, але так, щоби не закричати.
У моєму особистому досвіді адвокаційних виступів на світових майданчиках заховався раптовий парадокс. Мені доводилось чути від різних áкторів у різних формулюваннях подивування: ви так вірите у свою культуру, що залишаєте близьких у загрожених містах під російськими обстрілами, мандруєте по кілька діб, щоб узяти участь у літературних читаннях, публічних дискусіях, наукових конференціях, щоб відкрити виставку або зіграти концерт.
Нашу віру у силу власної культури коментують із різним діапазоном емоцій – від захоплення, подивування до прагматичного скепсису. І не завжди в межах свого обмеженого таймінгу можна пояснити, що силове поле власної культури завжди було для українців територією спільної приналежності, навіть у періоди нав'язаної зовні бездержавності та окупації. Було спільним ментальним кордоном. Було автентичною правдою, яку неможливо до кінця сфальсифікувати.
Симон Петлюра, створюючи 1919 року Українську республіканську капелу, яка коштувала йому мільйон франків, і відправляючи її у світове п'ятирічне турне, міг би прагматично подумати, що державний проєкт УНР висить на волосині без вагомої підтримки міжнародних союзників, під загрозою нового удару більшовиків та денікінців, і все це, можливо, не має сенсу. Але рішенням було продовжити звучання України, зробити його чутним для інших, відважно засвідчити тривання незалежно від зовнішніх обставин. Таким був перший досвід української культурної дипломатії.
І коли у грудні 2022 року Карнегі-Голл знову слухав звучання "Щедрика", коли до події Українського інституту "Notes from Ukraine", якою відзначали сторіччя цього турне, була звернена увага великих світових медіа, українці – під обстрілами, в блекауті, в дуже різних і переважно несприятливих життєвих обставинах – слухали цей історичний концерт також.
Це було моментом дива і світла, усвідомленням приналежності до великої спільної історії, більшої і тривалішої за кожну окремо взяту людську долю. Для цього і працює культурна дипломатія – аби ця велика спільна історія була видимою у світі та неперервною.
У нашому турбулентному часі ми багато говорили про культуру як про міст, простягнуту руку, простір для діалогу та взаємного пізнання, як про зброю, врешті-решт. Але все це, здається, не до кінця переконало нас самих – крім практиків-пасіонаріїв – у тому, що культура є по-справжньому стратегічною галуззю, потреби якої мають бути враховані у довгостроковому державному плануванні. Пострадянська мисленнєва парадигма довго привчала нас до думки, що нашою єдиною вартісною експортною галуззю є важка промисловість. Здається, тепер ми подорослішали достатньо, щоби вважати своєю стратегічною експортною галуззю саме національну культуру. Якщо завгодно – своєю важкою промисловістю.
Я говорю перед вами нині від імені того покоління культурних дієвців, яке зростало і формувалося з тривалим сподіванням інституційної спроможності української культури та нашої видимості на державному рівні, з вірою в неї. Нам ішлося тут, звісно, не про патерналізм і преференції, але про простір спільної дії, про інтелектуальний та ціннісний діалог, про екологію співіснування митця-індивідуаліста та його держави, про залученість.
Робота Українського інституту від моменту його заснування сформувала цю екосистему. Тож я разом із моїм поколінням продовжую вірити і сподіватися, що зовнішні загрози, з якими зустрічається держава, не стануть для цієї екосистеми загрозами внутрішніми.
Врешті культурна дипломатія – це засадничо дипломатія інтелектуальна, метаполітична та мультидисциплінарна. Зло, із яким у свій спосіб доводиться боротися кожному поколінню, є чи не в першу чергу наслідком слабкості інтелектуальної. Саме тому воно послідовно намагається заперечити пізнання, гідність, пам'ять і здатність до об'єднання, використовуючи для цього маніпулятивну пропаганду та дезінформацію. Натомість інтелектуальна сила, знання про себе і світ завжди базується на повнокровній освіті.
Добра освіта дає інструментарій, щоби протидіяти брехні. Україна багато і наполегливо вчиться світової думки – але так само і має чим поділитися. Глобальна коаліція українських студій, про створення якої було оголошено цього липня у США – можливо, одне з тих дерев, плодів якого не встигнуть побачити самі садівники. Але воно давно вже мало бути посадженим заради тих, хто йде за нами. Бо протистояти злу, окрім війська, мають також інтелект та цінності, спільні для нас та світу.
Послідовність наших культурних політик назовні та всередині – саме те, чого ми не можемо дозволити собі втратити.
Послідовно атрибутувати українськими ті культурні явища та артефакти, які століттями апропріювала Росія, вимагати бойкоту російської культури на міжнародному рівні, справедливо аргументуючи потребу її мовчання, говорити не лише про воєнні рани і втрати, але також про стійкість і здобутки, говорити зі світом на правах країни, яка вивільняється з колонізаційної матриці й робить це з гідністю, маючи що сказати про себе – все це інтелектуальна та громадянська відвага, яка робить честь державі, котру представляє. Відповідальність держави – каталізувати та підтримувати ці процеси та їхніх архітекторів.
Відповіді на складні запитання інколи здатні бути простими, якщо вони чесні. І коли, приміром, розмовляєш із українськими військовими менш ніж за три кілометри від лінії бойового зіткнення з ворогом, вони раптом кажуть: жоден солдат, жоден відчайдушний піхотинець або здібний інженер без вагомого культурного бекґраунду, без розуміння нашого місця у світі так і не збагне, за що насправді воює, а відтак і не допоможе війську по-справжньому.
У момент цієї розмови розумієш якнайкраще, що велика робота культури просто не має права зупинитися. У світі смертних людей, який знову балансує на порозі глобальної катастрофи, Україна має встигнути бути собою.
Дякую вам, колеги, за вашу велику працю. Дякую вам усім за увагу та бажаю плідного Форуму.
Катерина Калитко, поетеса, письменниця, перекладачка, членкиня Українського ПЕН. Лауреатка Шевченківської премії за 2023 рік спеціально для УП.Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.