Чорнобильський ключ від брами часів. Мистецтво Дмитра Нагурного
Найсильнішими потрясіннями у житті своєму художник Дмитро Нагурний (1946–2019) називав зустріч із майбутньою дружиною Ольгою та Чорнобильську аварію. Він поїхав до Чорнобиля, щоби мистецтвом свідчити про катастрофу та людей, які рятували планету від її наслідків.
"Коли я потрапив туди 24 травня 1986 року, я відчув неймовірну тривогу, яку випромінював кожен, кого я зустрічав у Чорнобилі: на вулиці, в штабі, у клубі, де я малював дезактиваторів", – згадував Нагурний. Він створив "Портретний щоденник Чорнобиля", візуальність якого різко контрастувала з радянським героїчним каноном. Першими глядачами стали герої портретів та їхні побратими-ліквідатори на виставці у чорнобильському Палаці культури. Стомлені гідні люди, які робили свою роботу і не мали ресурсу на пафос. Його відсутність вони оцінили в творах художника.
Роботу Дмитра Нагурного хоча би раз бачили всі, хто слідкує за подіями в сучасній Україні. З 2024 року картина художника "Софія Київська" (2008) прикрашає кабінет Президента України. На її тлі Володимир Зеленський проводить наради, робить заяви, спілкується з журналістами. Зображення храму переломлюється, ніби в мозаїці дзеркал.
Віддзеркалення – важливий філософський сюжет у мистецькій практиці Дмитра Нагурного. Художник звернувся до нього наприкінці 1980-х, років, що розірвали монотонність радянського світу, впустивши в життя багатовимірність минулого й непередбачуваність майбутнього. Світло святої Софії помножується на полотні, відсилаючи до історичної багатовимірності, мудрості та вітальності древнього Києва. Сьогодні він – дзеркало випробувань і надій глобального світу.
Любов до мистецтва в Нагурному виховав батько, художник-самоук. В юності Дмитро годинами блукав рідним Подолом, робив етюди та замальовки. Постійно повертався до робіт Михайла Врубеля в музеях і церквах. З 15-ти років працював у київському товаристві художників оформлювачем – так тоді називали дизайнерів.
Але найбільше його надихала взаємодія візуального мистецтва з архітектурою. Він бачив місто, як синтетичний мистецький витвір. В інтерв'ю "Вечірньому Києву" 1985 року Нагурний ділився: "Хотілося б узятися за розпис "порожніх місць", яких ще чимало в місті. Це, як правило, торцеві стіни будинків. Адже не дуже приємно дивитися на сірі, часто вицвілі нудні стіни будівель з красивими, витриманими у певному архітектурному стилі фасадами". На той час художник вже створив стінопис "Історія вітчизняного флоту" в інтер'єрі Київської морської школи, вітраж з бетонним рельєфом "Прогрес" у Сумському машинобудівному виробничому об'єднанні, працював над розписом "Блакитна планета" для Будинку культури у Ровеньках на Луганщині.
Стилістика Нагурного суперечила соцреалістичному канону. Він цікавився українським авангардом початку ХХ століття, мистецтвом США, зокрема поп-артом та гіперреалізмом. Відомості про таке радянські художники вишукували в пропагандистських дослідженнях культури "занепадаючого Заходу" на кшталт книжки Михайла Ліфшиця "Кризис безобразия". Або в російськомовному часописі "Америка", передплатити який могли державні та партійні чиновники. Дмитро надихався сучасним американським художником Ендрю Ваєтом.
На монументальному відділенні Київського художнього інституту Дмитро Нагурний потрапив до майстерні Тетяни Яблонської. Там панувала атмосфера сміливого пошуку. Ще у 1960-х художник Микола Глущенко рапортував у КДБ: "Яблонська дуже талановита, дуже недалекоглядна й по-жіночому поверхнева. Її виступи плутані, суб'єктивні й тільки шкодять розвитку нашого мистецтва". В іншому агентурному звіті він наголошував: "Молоді художники можуть становити ласу знахідку для людей, критично налаштованих до соцреалізму".
"Майстерня Яблонської вважалася елітною, куди брали не всіх. Багато уваги приділялося технікам, опанували мистецтво фрески. Тетяна Нилівна робила красиві довершені постановки: хотілося зранку встати та йти їх писати, а не просто виставляла натуру на фоні старих речей. Яблонська була, як ураган "Катріна". Розносила вщент усе і, регочучи, вилітала з майстерні. Зранку могла похвалити ті роботи, які лаяла напередодні ввечері", – ділився Лесь Подерв'янський з дослідницею Катериною Лебедєвою.
Специфіка монументального мистецтва давала більше простору для формальних пошуків, дозволяла експерименти з абстрактним і символічним, що приваблювало митців, які воліли прорватися крізь соцреалізм. Просторове мислення, робота з контуром, акцентність фактур, ліплення образів з мас, масштабність деталізації та смілива декоративність монументалізму притаманні й живопису Дмитра Нагурного. Студентом він винайшов для себе поняття "парадоксального реалізму": "Я думав над тим, як зобразити прості речі такими, як вони є в житті, але вхопленими ніби зненацька. Абсолютно реалістична картина, якщо туди вносиш незвичний акцент, стає драматичним, вибуховим образотворчим матеріалом".
Ці пошуки отримали передбачувану реакцію радянської номенклатури. На першій виставці Нагурного в Спілці художників 1979-го кілька його робіт брутально зірвали зі стіни спілчанські керівники.
Мистецтвознавець Дмитро Горбачов відзначав поєднання у творчості Нагурного речовості американського мистецтва та одухотвореності, що йде від іконопису. Художник охрестився у 36 років, у 1982-му, коли це було перешкодою для кар'єри: "Душа попросила, коли в одному з товстих журналів і випадково, і невипадково натрапив на репродукцію Туринської плащаниці". Згодом Дмитро говорив, що сприймає Христа як "нескінченно живого співрозмовника". В зрілій творчості митець все частіше звертається до релігійних мотивів, залишаючись вірним власній вибагливій образотворчості.
Етапною для художника стала участь у розписі собору святої Трійці в македонському Радовиші (2002–2003). Ескізи Нагурного виграли в міжнародному конкурсі на цей проєкт. "Ми хотіли спершу обійтися без зворотної перспективи, але це неможливо, все починає руйнуватися! А зворотна перспектива дозволяє дати ритмічну асиметрію, це саме те, що цікаво й у сучасному мистецтві – велика амплітуда різних прийомів, справжній космос, у якому можливі найнеможливіші речі".
Здатність людини на неможливе, безпрецедентне, відкрилася Дмитрові Нагурному в повсякденному негаласливому подвигу ліквідаторів чорнобильської аварії. І підштовхнула шукати вирішення надскладних мистецьких задач: "Вибух на четвертому блоці ЧАЕС гірким відлунням відгукнувся моїм персональним творчим вибухом. Я там був по гарячих, в прямому сенсі, слідах і все бачив… крім променів радіації. Але як зобразити радіацію? Як трансформувати щось невидиме але суттєве у візуально-пластичну форму?"
Як і герої його портретів, Нагурний сприймав роботу в Чорнобилі виконанням професійного обов'язку. Він підтримував оточуючих жартами, відроджуючи в алярмових обставинах рятівне відчуття нормальності. І різко реагував на будь-які спекуляції. "Просто заїло, коли один московський цинік шаржовано представив мене своїй живописній богемі як "чорнобильського героя Радянського Союзу". Я гримнув дверима і поїхав. У зоні мене зустріли як професіонала", – згадував митець в інтерв'ю "Вечірньому Києву" 1991-го.
Там він висловився і про всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності: "1 грудня прийшло і на мою вулицю свято. Можливо, цей день врешті-решт примусить усвідомити санкт-петербурзьких і московських снобів, що Україна – це Планета людей. Народ. Нація. А не якась жалюгідна Малоросія. Слава Богові, що ця величезна чавунно-базальтова плита, на якій здіймалася імперія, падає. Корчачись і вулканізуючись, йде під землю. Я бачу цю агонію, як на полотні".
Відчуття неминучості змін, розщеплення радянсько-імперського світу, деконструкції суспільства та особистості Дмитро Нагурний втілив у полотні 1989 року "Віддзеркалення". Це геніальний портрет часу та стану. Ускладнення й урізноманітнення ідентичності, багатовимірність, мінливість реальності, перезбирання само- та світосприйняття.
Про персонажів своїх робіт 90-х художник говорив: "Людина, яка шукає світлої долі. Може вона не знайде її. І я шукаю разом із нею". В творах того часу з'являються палімпсести архітектурних руїн, дизайн люксових автівок римується з вигинами жіночого тіла та природних ландшафтів. "Брама часів" -є– полотно, в якому митець залишає глядача в просторі між двох нескінченностей, минулого та майбутнього. Перше не піддається повному відтворенню, друге – формується кожним нашим вибором, кожним акцентом уваги у сьогоденні.
В Чорнобилі Дмитро Нагурний зрозумів час загальнолюдським. Ніби отримав персональний ключ від його брами. Особливу чутливість до подій та постатей, які спрямовують рух часу, здатність бачити сутність за видимим. 1997-го він пише портрет Соломії Павличко. Впевнена поза, червоно-чорне вбрання на картині контрастували з демократичним та стриманим образом інтелектуалки в житті, але проявляли її революційну для української гуманітаристики сміливість у дослідженнях. "Коли портрет було закінчено, Соломія сказала мені, що Дмитро побачив та написав її такою, якою вона хотіла бути", – згадує Ольга Нагурна.
Вдивляючись в Україну крізь браму часів, Нагурний втілював у роботах важливі для себе події та явища, звертаючись до мови символізму. Вдавався до сміливого естетичного діалогу з бароко гетьманської доби чи авангардом Казимира Малевича. Радянська зірка зяє відкритою раною всередині київських пагорбів у графіці "Земляні роботи в Україні" (1991).
Довершеним втіленням "парадоксального реалізму" Нагурного, коли драматизм виникає з поєднання звичайних речей, є натюрморт "Кришталевий вечір". Робота присвячена останньому безпечному вечеру київських євреїв 1941 року, перед їхнім відправленням до Бабиного Яру.
Назва відсилає до "Кришталевої ночі" 1938-го в Німеччині, керованого нацистами антиєврейського погрому. Про те, наскільки глибоко тема хвилювала митця, говорить факт його неодноразового повернення до цього натюрморту, перероблень до остаточної версії 1993 року. Тоді Дмитро Нагурний представив картину на виставці у Німеччині, але організатори попросили змінити назву на нейтральне "Вікно".
В середині 90-х місцем мистецької реалізації Дмитра Нагурного стає Європа. Його роботи експонуються в Швеції, Бельгії, Італії, найбільше – в Німеччині.
У рецензії Aachener Volkszeitung на виставку митця в Домі Соціал-Демократичної партії в Аахені (1994) читаємо: "Непросто відразу визначити стиль цього художника. В більшості робіт переплелися між собою дуже різні стильові прийоми. Мистецтвознавець Людгер Фішер застеріг від того, щоби судити ці роботи згідно з критеріями, які застосовуються зазвичай до західноєвропейського мистецтва. Йому набагато ближче визначення "стиль-коллаж", самобутній, якщо говорити про роботи Нагурного. В розмові про таке мистецтво важливо не упускати з уваги властивий йому культурный контекст", – додав Фішер.
Показовим є резюме аахенського видання про Дмитра Нагурного: "І все ж в його творчості превалює тема батьківщини. Нескладно розпізнати у цих численних роботах позицію українців, які почуваються незалежними".
Після відкриття персональної виставки Дмитра Нагурного в Національному художньому музеї України у 1996-му Дмитро Горбачов говорив: "Мені Нагурний нагадує Тараса Шевченка. Той був надзвичайно модерний з одного боку, з другого боку був надзвичайно український. Але Україну Шевченко вписував у світовий порядок. Те саме робить Дмитро Нагурний. Це надзвичайно складно, а йому це вдається".
Художник Володимир Бовкун, однокурсник Нагурного, розмірковує: "Ми опинилися в періоді між поколіннями. Між поколінням старших художників – Володі Буднікова, Олександра Дубовика, Зої Лерман, Міши Вайнштейна, Григорія Гавриленка, і Паркомуною. Ми активно працювали у 1980-і роки, а після нас пішла нова хвиля".
Дмитро Нагурний, проте, впевнено й уперто тримався власного шляху, не намагаючись потрапити в тренди. Він існував поза координатами конкуренції. Сьогодні його творчість дає привід передивитися усталене бачення генези сучасного мистецтва України.
Роботи Дмитра Нагурного наразі можна побачити в Києві на виставках "Чорнобиль. Об'єкт укриття" (триває до 7 травня, Національний центр "Український Дім", вул. Хрещатик, 2) та "Тиша і турбулентність" (до 16 травня, галерея "Ню Арт", вул. Михайла Грушевського, 28/2).