Феномен Ілларіона Павлюка або Чому всі читають "Книгу Еміля"
Не так давно книжковий світ вразили цифри, наведені Forbes: уточнивши кількість проданих примірників, видання підрахувало роялті найпопулярніших українських авторів і склало список тих, хто отримав найбільше. Очолив його Ілларіон Павлюк – військовослужбовець і автор найбільшого бестселера останніх років – детективного роману "Я бачу, вас цікавить пітьма", що перетнув позначку в 160 тисяч проданих примірників (два попередні романи при тому сягнули не менш переконливих показників в 55 і 40 тисяч).
Цікаво в цій історії, звісно, не хто й скільки заробив, а те, що обумовлює таку популярність. І ніщо не надається до міркувань краще, ніж новий і такий очікуваний роман Ілларіона Павлюка "Книга Еміля".
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко прочитала книгу й готова поділитися спостереженнями.
Хлопчик, який не спить
Еміль – хлопчик, який не спить. Не вміє спати. А ще у нього незвичайна мама – часом, коли прокидається, не памʼятає, хто вона. А ще за плечима цієї родини велике, непоборне горе: Левчик, старший братик, перший син родини, помер. А ще переїзд. Ми тільки здогадуємося, куди саме, проте похмурі північні краєвиди, містечкова жорстокість, повсюдне пияцтво й ізольованість селища – натяки достатньо прозорі.
Саме це безрадісне життя на новому місці що день, то більше супроводжують усілякі дива: стаціонарний телефон (часи – пізньорадянські), що рухається приміщеннями нової школи, ворон, який бозна-звідки зʼявляється у темному коридорі, вчителі (й особливо директор), що вкрай дивно поводяться, мама, яка все частіше забуває, хто вона, і провалюється у все глибший сон, а ще Левчик, який телефонує (невже?!) із того світу… Усі ці, а також безліч інших, часто справді моторошних загадок лягають на плечі малого Еміля, якому належить повернути світло Лазурового Полумʼя та врятувати і себе, і маму, й усі Девʼять Світів (включно зі, звісно, своїм) від того, чому запрагнулося переписати минуле, вивертаючи усі закони простору й часу.
І тут маємо зробити мінівідступ. Існує така стереотипна персонажка — Мері Сью. Створена на хвилі шаленої популярності науково-фантастичної франшизи "Стар Трек" у 70-х, вона стала уособленням когось дуже юного й фактично позбавленого вад, а також абсурдно кмітливого як на свій вік. Література знає тисячі прикладів "мерісьюшних" персонажів, яким вдається виконати найскладніші завдання та перемогти найстрашніших злочинців. Окремі такі персонажі ставали улюбленцями цілих поколінь: Гаррі Поттер, хлопчик, який вижив і зумів подолати самого лорда Волдеморта; Персі Джексон, підліток-напівбог, син Посейдона, який розплутує найскладніші загадки й допомагає прадавнім Олімпійцям…
Чи завжди люблять таких персонажів? Ні. Чи легко їх полюбити, якщо хочеться? Так. Легко, бо вони – безпрограшна вигадана альтернатива софістикованому й на позір непереможному злу, якого в "реальному" світі забагато – до того ж добро в цьому "реальному" світі часто виявляється занадто нерішучим, аби перемагати так звитяжно, як у книжках. Перевага ж (а чи недолік?) таких історій, як Емілева, в тому, що за нею неймовірно цікаво спостерігати, проте не надміру тривожно, адже все в них, у Гаррі, Персі, Еміля, сестер Грімм та численних інших непереможних дівчаток і хлопчиків, зрештою, буде добре. Навіть якщо автор (а Павлюкові це таки часом вдавалося) на мить змушує припустити, що ні.
Окрім того, такі історії – ґрунт, на якому чи не найлегше міркувати про добро й зло, справедливість і несправедливість, образу й прощення, вибір і долю, численні власні Тіні – й міркувати при тому з читачами найрізноманітнішого віку. "Книга Еміля" в цьому сенсі – чи не перший роман Павлюка, який радше скидається на підліткову літературу – якби не бажання (й, певно, найцікавіше з-поміж решти бажань) дуже відверто поговорити з батьками.
Кола питань
Що варто знати про "Книгу Еміля", так це те, що вона – деталізована й химерна, повна натяків, які зводять із розуму – аж до наступного осяяння, яке майже миттєво змінюються черговим стрибком у темряву й невідомість. Вона густонаселена реальними людьми й фантастичними істотами, повна різноманітних артефактів і сакральних місць, карколомних загадок, уривків численних життів і перепадів напруги від перемикань між світами й оптиками, що мають от-от – і нарешті скластися в якусь картину.
Водночас попри таку строкатість видно й кілька магістралей, якими послідовно продовжує рухатися Ілларіон Павлюк – магістралей, що вже стали питомо його, а значить – впізнаваними, бажаними, очікуваними. У всіх попередніх романах, і в "Книзі Еміля" зокрема, автора так само цікавлять втрата, провина, травма, горювання, сором, банальність зла, але й любов (християнські цінності, якщо згрубша) як універсальний ключ-відповідь на найскладніші дилеми. І дослідженням, попри всю сучасну девальвацію терміну, ці тексти називати таки випадає, оскільки всі питання – відчутно глибоко особисті, а блукання їхніми закутками, здається, повні непідробного інтересу до того, чи вдасться відшукати те саме пояснення, яке остаточно переконає не лише чергового персонажа, але й читача. І навіть автора.
Як це – горювати? Чи можна горювати правильно? Горювати задовго? А чи засильно й засліпо щодо того й тих, які лишилися поруч опісля втрати й так само потребують уваги, турботи? Як віднайти втрачену (а що, як назавжди?) рівновагу? Таким є перше коло питань, які упродовж майже 800 (!) сторінок розглядає автор.
Та є і друге коло. І воно – про насилля. Перш за все про насилля над дитиною (але не тільки) – фізичне й психологічне. Про злочин проти слабшого й у всіх аспектах залежного, своєрідний прояв ненависті до себе й власних помилок, трансгенераційну травму, якій немає краю. Чи є спосіб розірвати це замкнене коло травмування найрідніших? Так, є, переконує нас "Книга Еміля". І це вже – про надію. Потрібну тисячам. Особливо під час війни.
Зрештою, є і третє коло. Воно – про мрію. І те, на що людина готова задля неї. Чи справді мріяти – життєво необхідне вміння, яке напряму визначає долю? Що роблять із нами невтілені мрії? Шлях до мрії важливіший, ніж сама мрія – ось логіка книжки. Та мотто цілком могло звучати й так: шлях до відповіді важливіший, ніж відповідь – тож його необхідно ретельно картографувати.
Міфотворчість
Карта ж – передовсім про амбіцію світобудови, про масштаб. І в "Книзі Еміля" ця амбіція проступає як ніколи чітко. Досі з нами багато гралися в інтертексти: у перегуки з гоголівським "Вієм", у певну тайлер-дерденівщину, в обрядовість і міфи – і на цьому список не вичерпується. Проте в новому романі Павлюк заповзявся вийти на новий рівень.
Усе почалося на етапі передпродажу – ті, хто замовляли книгу найпершими, отримували роман із суперобкладинкою-картою. Окремої уваги заслуговує і власне обкладинка, розроблена творчою студією "Аґрафка", – на ній бачимо серце-мапу. А проте й сама історія – природна для героя типу Еміля мандрівка (або, за Павлюком, – вандрівка) з кількома можливими шляхами, де від вибору залежить усе. Шлях цей, за всіма приписами фентезі, диктує якийсь прадавній порядок, щось складніше (і в нашому випадку моторошніше), ніж здатні одразу усвідомити герої.
Порядок у романі Павлюка ґрунтується на певній міфотворчості – і принципово, що не міфотворенні. Світ, який пропонує "Книга Еміля", складний і заплутаний, проте з позиції читача це радше старанно склеєна аплікація, ніж досконало спроєктована споруда. Не всім темним плямам на цій карті судилося бути розкритими, і справа тут не в (не)задовільному знанні скандинавської чи єгипетської міфології – і та, і та, до речі, – глобальний тренд у літературі, що прийшов стопами численних перепрочитань давньогрецьких міфів. Рано чи пізно читач приймає, що не всі деталі необхідні, не всі ходи картою припасуються, як влиті, а потреба освіжити окремі лексеми, що спочивали в конспектах з культурології чи релігієзнавства, виявилася не аж такою гострою.
Однак, ці усвідомлення, хоч трохи й "мажуть" фокус картинки, не руйнують шари пропонованого світу і притаманну текстам Павлюка імерсивність, поєднану з надшвидкостями, на яких вдається нестися текстом – численними діалогами, класичними для Павлюка кліфгенґерами, тобто обірваними на кульмінації розділами, повсякчасними натяками, що змушують знову й знову квапитися – а значить свідомо й не без задоволення продовжувати жити в цьому неідеальному світі за його правилами. І головним почуттям у ньому буде звичайне невибагливе щастя.
