Ковток щастя, або новий фільм Паоло Соррентіно
Минулого тижня на українські екрани вийшов новий фільм Паоло Соррентіно "Благодать" – номінант на премію Європейської кіноакадемії і, на думку кінокритика УП.Культура Ярослава Підгори-Гвяздовського, один з найкращих фільмів 2025 року.
В ці холодні й химерні дні українці потребують трохи безкорисливого і нематеріального – відчуття благодаті, яке нам пропонує нова стрічка Соррентіно. Фільм отримав 6 премій на Венеційському кінофестивалі, а виконавець головної ролі Тоні Сервілло – "Кубок Вольпі" за своє втілення ідеалізованого образу Президента Італійської Республіки Маріано де Сантіса.
Сервілло впорався мінімальними зусиллями – добру частину екранного часу ми дивимося на те, як він курить або думає. Утім, робить це настільки вправно, що за це йому можна було б віддати всі призи, настільки він є органічною частиною екрану, наскільки сам екран – не екран, а живописна картина.
Та попри значущість фактури Сервілло, він – герой сюжету на картині, інструмент в руках Соррентіно, взятий до рук втілити серйозніше завдання. Для режисера, "малого Творця", "кіно" є способом втілити життя, досвід якого глядач, не витрачаючи поту й крові, майже миттєво отримує чужими руками.Кінематографічні світи Соррентіно – складні і багатовимірні, повні вертикальних та горизонтальних ідей, – контактів людей з людьми і людей з Богом, – ідей, що оприявнюються за допомогою принципів золотого перерізу та операторських винаходів.
Соррентіно творить світ як бог творить персонажів, дає їм імена та пропускає їх крізь жорна випробувань, у фіналі примушуючи відповідати на питання, поставлені на початку. І все це примхливо, красиво і розумно. У "Благодаті" Соррентіно пропонує нам й грайливість – ми бачимо генерала на прізвисько "примара", який грає на скрипці. Бачимо президента на прізвисько "залізобетон" – "і це, так би мовити, комплімент", кажуть йому.
Втім, грайливість змінюється серйозністю, ніби вказуючи вектор подальшого розвитку сюжету. "Що для вас є недосяжним?", – питають у Президента. І він відповідає: "Встановлення істини". Бо в основі фільму – болючі відповіді на складні питання – чи дозволити в країні евтаназію (легку смерть для невиліковно хворих на їхнє прохання) і чи помилувати засуджених за вбивство (доведене і навмисне)?
Питання – це точка А, відповіді – точка Б, а весь фільм – двогодинний рух від однієї до іншої, що трохи нагадує "8 ½" Федеріко Фелліні. От тільки у Фелліні драма розгортається довкола особистих творчих мук героя перед тим, як той почне створювати черговий твір, а у Соррентіно – громадянські питання життя і смерті, більші за особисте. Утім, ці важкі теми не заважають режисеру розписувати світ за вікном фарбами. Усе ж таки, художник і поет, естет і гедоніст у душі, Соррентіно у деталях здатен втілити філософські та естетські пошуки.
"Благодать" – красива, як стилістичне продовження соррентінівських "Великої краси", "Юності" та "Молодого Папи". Сліпучо виголений Сервілло у вишуканому костюмі-трійці та димних окулярах. Антураж з антикваріатом і розкішшю італійського минулого, як у Лукіно Вісконті. Музика, де класика сполучається із сучасним танцем, а реп – зі звуками космосу. Текст, складений з афоризмів та максим, як у Шопенгауера. "Згідно з законом, очевидне не є законом". "Бог наштовхує нас на запитання, але не дає відповіді". "Сьогодні я побачив правду зблизька, а право показує її здалеку".
Водночас краса Соррентіно не декадентська, і деталі з його картини – не порожня форма. Персонаж Сервілло курить лише одну цигарку на день, бо має проблеми зі здоров'ям; половиці в президентських апартаментах старої Італії риплять; а музика виявляє протиріччя між минулим і сучасним, сучасним і майбутнім. Бо Президент не знає своїх дітей; він весь час згадує свою померлу дружину, і не звертає уваги на пропозицію красуні, що сама виявляє йому знаки уваги; а реп... А реп він спочатку зневажає, щоб у фіналі нагородити його виконавця Президентською відзнакою.
Все в "Благодаті" – це шлях розвитку, шлях до прозрівання, але, разом з тим, шлях дуже інтелігентний. Певно, усе це разом і не сподобалося критикам. Режисер, якого критики раніше визнавали саркастичним, для цьогорічного Венеційського фестивалю виявився занадто позитивним. У "Благодаті" Папа Римський – не реформатор, а пастир, не революціонер, а друг, якому "одна жіноча посмішка здатна осяяти світ" і який бачить в душі Президента благодать.
Рішення приймати евтаназію чи не приймати – це сучасна проблема, що стоїть між минулим і майбутнім. Герой Сервілло, хоч і віруючий католик, але як Президент мусить служити народу. Його вибір справді є таким: "Якщо я не підпишу – я стану мучителем, якщо підпишу – стану вбивцею". Дилема ціною власних принципів у фільмі постає як практичне завдання для Президента. Але, щоб залучити до дилеми і глядача, Соррентіно вустами доньки героя запитує, кому належать наші дні?
Якщо щось і треба (саме "треба") дивитися на великому екрані, то саме фільми Паоло Соррентіно, бо його кіно – це божественна благодать мистецтва, дарована кожній людині, здатній цю благодать прийняти і стати трошечки щасливішою.
