Фільм "Дві сестри" – подорож українськими кліше з польського кордону. Рецензія
В український прокат вийшов фільм "Дві сестри" польського режиссера Лукаша Карвовскі. Це сімейна роуд-муві драма про сучасну українську війну, що розповідає про двох польських сестер – Яшміну та Малгожату. Дізнавшись, що їхній батько-волонтер потрапив у біду в Україні, вони змушені вирушити на його порятунок. Стрічку вже показували в Україні, вона відкривала минулорічний кінофестиваль "Молодість".
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська критикує режисера за змарновані можливості створити глибший портрет польських і українських характерів, а натомість із теплотою згадує фільми Антоніо Лукіча.
На початку фільму ми бачимо жінку, яка проводить вечір у варшавському нічному клубі. Потанцювавши в одній залі та покуривши сигарету в іншій, вона раптово мчить до будівлі лікарні. Зустрівши там дівчину в білому халаті, вона різко заявляє, що їм терміново потрібно врятувати їхнього батька з України – волонтера, який зазнав тяжких поранень на фронті. Сестри не в захваті від перспективи спільної подорожі, і розмова швидко набирає напруги.
Не лякайтесь, що рецензія починається з дозованого спойлера, адже все це відбувається буквально в перші чотири хвилини фільму, коли про героїнь нам не відомо майже нічого. Таким чином режисер фактично дає зрозуміти, що не буде витрачати зусилля на експозицію, й автоматично ставить глядача в позицію стороннього свідка чужої драми, а не зацікавленого спостерігача. З ритмом, швидшим, ніж у телевізійному ситкомі, стрічка переходить до подорожі, а сам режисер – до використання інструментів жанру роуд-муві.
У своїй ідеї цей жанр має великий кінематографічний потенціал, із якого можна витиснути неймовірну емоційну глибину. Головним рушієм сюжету в таких фільмах є подорож. Вона обовʼязково сповнена веселих та небезпечних пригод, у якій змушені співіснувати дві екстравагантні й контрастні особистості. Через труднощі та конфлікти герої відкриваються, краще пізнають одне одного й у результаті формують міцний зв’язок. У кіно ми бачили це багато разів – від культової "Тельми і Луїзи" Рідлі Скотта до "Люксембург, Люксембург" Антоніо Лукіча.
Такі фільми справді можуть захоплювати – за умови, якщо вони що потрапляють до правильних режисерських рук, адже персонажі мають викликати щирий інтерес, аби глядач захотів пройти з ними цей шлях. У Лукіча, наприклад, історія була насичена складно сконструйованими, амбівалентними персонажами з глибокою експозицією, а найголовніше – значну увагу режисер присвятив фігурі батька, навколо якого, власне, і розгорталася вся драма довгої дороги.
Але в "Двох сестрах", окрім грубої дихотомії "тусовщиця vs лікарка", цього немає. Режисер втрачає сценарні можливості, покладаючись на звичні жанрові шаблони, де майже від початку зрозуміло, як розвиватимуться стосунки між полярними героїнями.
Яшміна та Малгожата радше нагадують узагальнені типажі з роуд-муві – за поверхнево виписаною неприязню між ними не криється нічого глибшого. Їх сімейні сварки обмежуються розмовами про фінансові труднощі та натяками на проблематичні стосунки з батьком. Схоже стосується і другорядних персонажів.
У стрічці проглядається непогана першопочаткова ідея – виступити медіатором між Польщею та Україною з погляду чужинця. Замість того, щоб відправити героїв до Європи, як це вже багато робили режисери документального й ігрового кіно про війну в Україні, Карвовські везе поляків в Україну. Це, безумовно, заслуговує на повагу як спроба запропонувати альтернативний погляд на українців у стані афекту, вже на своїй території.
Сам режисер розповідав, що ідея фільму виникла у нього після спостереження за польськими та українськими дітьми на дитячому майданчику. Складається враження, що саме там його дослідження українців і завершилось.
Подорожуючи на Схід, героїні зустрічають різних українців. Ці персонажі нібито мають відкривати для Яшміни та Малгожати Україну, природу війни та правила виживання в ній. Але якщо головні героїні страждають від сценарної поверхневості, то українці, на додаток, від нав’язливих кліше, в основі яких проглядається спроба відтворити портрети суспільства різних сортів.
Що справді тішить у фільмі – це поява одних із найкращих українських акторів, які намагаються витягнути сюжет на своїх плечах. Окрім позитивно яскравої появи Ірми Вітовської, у стрічці можна побачити й водночас засмутитися образом Олександра Рудинського. Він грає гучного й карикатурного сільського дурня, чи то п’яного, чи то хворого на епілепсію. Проте саме його поява, попри гротеск, додає хоч якоїсь драми, яка розвиває стосунки між головними героїнями.
"Дві сестри" це також чи не перший ігровий фільм, знятий на локаціях після початку повномасштабного вторгнення. Пригадується наше недавнє інтерв’ю з польським режисером Даміаном Коцуром, який зізнався, що не має морального права знімати про війну, тож переніс її початок на власну, європейську територію.
У випадку "Двох сестер" навпаки – режисер переносить поляків на українську землю, знімаючи на тлі ще свіжих руйнувань. У цьому фільм нагадує нам дискурс навколо стрічки "Буча" Станіслава Тіунова. І хоча у "Двох сестрах" немає видовищного насильства, етична дискусія про зйомки ігрового кіно під час війни та на територіях, які свідчать про неї, залишається еквівалентно актуальною.
Замість висновку радше постає риторичне запитання: на кого розрахований цей фільм? Соцмережі, документалістика, а головне – реальний досвід поляків у контексті війни дають значно глибше та багатовимірне уявлення, ніж те, що показано у цій стрічці. Тим часом український глядач, у кращому разі, знудиться, а в гіршому – образиться через обмеженість і викривленість образів.
Тож якщо ви цими вихідними шукаєте щире й захопливе роуд-муві – краще (пере)гляньте фільми Антоніо Лукіча.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
