"Не робіть камінг-аути, якщо не відчуваєте сил прожити наслідки": Монро про дреґ-культуру в умовах війни
Відзавтра, 29 січня, в український прокат виходить документальна стрічка "Королеви радості", що розповідає історії трьох представників дреґ-культури в Україні.
Режисерка "Королев радості" Ольга Гібелінда є досвідченою документалісткою: в її доробку понад 20 неігрових картин, вона є членкинею Української та Європейської кіноакадемій, навчалася у кіношколі Анджея Вайди та у Ґдинській Школі кіно.
Герої(ні) її нового фільму, зробленого у копродукції України, Франції та Чехії – три дреґ-королеви: Діва Монро, Марлен Шкандаль (справжнє ім'я Олександр Данілін) і Аура (справжнє ім'я Артур Озеров). Дреґ – це субкультура перформерів, що одягаються та гримуються в гіперболізовані жіночі костюми.
Герої стрічки живуть різними життями. Так, трансжінка та блогерка Монро повністю змінила свою ідентичність, аж до прізвища в паспорті. Артур/Аура працює лісничим у структурі, підпорядкованій військовій адміністрації Києва, удень ходить на роботі в однострої, а ввечері виступає в образі Аури в клубах України. Олександр/Марлен поміж виступами працював кур'єром та готувався одружитися зі своєю дівчиною. На жаль, у вересні 2025 року він помер від хвороби.
Їх, настільки різних, єднає сцена. Де вони разом влаштовують справжнє свято яскравості та відміни нормативних кордонів – хай лише на вечір. Кожне шоу завершується зборами на підтримку ЗСУ.
У переддень премʼєри спеціально для УП.Культура Діва Монро відповіла на питання редакції про дреґ-спільноту та зйомки фільму.
– Я почну з дещо невігласького, але очікуваного питання: коли ви почали відчувати свою відмінність від оточуючого загалу, в якому ролі для хлопців і для дівчат були жорстко розписані?
– Дякую за запитання, але розмірковуючи зараз над ним, я все більше переконуюся, що не відчувала відмінності від інших. Мене в цьому переконали – що я якась не така! Я ж, навпаки, вважала себе нормальною, просто не відчувала прийняття та підтримки серед родичів та оточення, тому швидко зрозуміла, що свою природу треба ховати, відповідаючи нормам та очікуванням гетеронормативного суспільства. Оце було ненормально, психічно та емоційно важко.
– Тож батьки, родичі так і не прийняли вас як Монро? Наскільки складно їм було в цьому сенсі?
– У мене не було близького контакту з родичами. Ми до кінця їхнього життя не порушували тему моєї ідентичності, моїх уподобань та інтересів. Точніше, вони не налагодили, навіть втратили зв'язок зі мною, а мені в дорослому віці він уже був не потрібен. Образ Монро з'явився в 1997 році на кухні в близької подруги. А на сцену я вийшла в 1999-му. Свою ж трансгендерну ідентичність я усвідомила та прийняла через пару місяців після початку повномасштабної війни. Це якщо коротко. А все моє близьке оточення познайомилося зі мною, коли вже з'являлася Монро.
А наскільки моїм батькам було важко… я не знаю і вже не дізнаюся.
– Чим вас тоді зачаровувала Мерилін Монро? Чи не здається вона насправді трагічною героїнею?
– Все набагато прозаічніше. Я була на неї дійсно візуально схожа. Але по характеру мене більше захоплювала Мадонна. Енергійна, сексуально агресивна, впевнена та незалежна. Але я не дотягувала. Так чи інак, на початку свого зародження українська дреґ-сцена була орієнтована на шоу двійників, тому я обрала образ Мерилін Монро. Такий собі маркетинговий хід. З часом Мерилін з мого сценічного імені зникла, а Монро залишилася. Сама ж історія акторки Мерилін здавалася мені кіносюжетом, якому триста років.
– Окрім виступів, ви також навчалися на факультеті хімії високомолекулярних сполук у КНУ імені Шевченка. Чи знадобилася ця спеціальність у житті?
– Хімія – ні, а диплом – так. Завдяки йому я нещодавно отримала другу вищу освіту з клінічної психології. Через 25 років після отримання першого диплому.
– Наскільки розвинена дреґ-культура в Україні? Які її характерні риси?
– Я радію, що вона існує, попри війну, від'їзд багатьох за кордон та соціальну ізольованість багатьох представників спільноти. Хоча останні роки відвідувачі дреґ-шоу – це здебільшого гетеросексуали, зокрема жінки. А сучасний український дреґ, якщо коротко, орієнтовний на світові тенденції. Фешн, екстраваганза, гламур, гострий язик та емоційний ліпсинк (з англ. lip sync – перформанс, коли виконавець не співає наживо, а синхронізує рухи губ і міміку з уже записаною піснею – прим. ред.).
– Ви свого часу багато виступали в Росії. Наскільки відрізняється атмосфера в сенсі терпимості до ЛГБТ в Україні і там, спираючись на ваш досвід?
– У вас трохи спотворена інформація, я виступала в Росії до 2014 року не більше 10 разів. Тому це поодинокі виступи. Скажу так – платили більше, відносилися уважно, пропонували залишатися. Там можна було і зробити кар'єру, і заробити. Я обрала продовжувати працювати в Україні, тому що тут я була перша і єдина, кому вдалося вийти з підвалів нічних клубів у всеукраїнські медіа, а там я була б однією з…
Стосовно терпимості, складно говорити. Тоді ситуація з правами була плюс-мінус однакова. Якщо говорити про 2000-ні й початок 2010-х, тоді в Україні відбувалися якісь поодинокі акції та випускали журнал. Після 2014 року українська ЛГБТІК спільнота значно посилилася та розширилася. В Росії ж навпаки. Але мене це не дуже цікавить. Щиро пох*й.
– Загалом, у цьому сенсі в Україні є прогрес?
– Цікаве питання. Що ви вважаєте прогресом?
– Видимість спільноти. Вищий рівень толерантності в суспільстві.
– Закон про реєстровані цивільні партнерства бовтається у Верховній раді 4 роки… без змін. Наче з'явилася громадська організація ЛГБТІК-військових і є класні, показово-позитивні кейси в спільноті військових, камінґ-аути. А з іншого боку, активізм дуже послабшав. Багато хто виїхав, сховався або чекає на можливість виїхати через страх приниження й знущань; банально немає роботи, перспектив у регіонах. В суспільстві наче є більше прийняття, але ж – постійні новини про побиття та злочини на ґрунті ненависті до ЛГБТІК. Суспільство дуже наелектризоване, тому дістається найуразливішим групам населення – трансгендерам, геям, лесбійкам і просто жінкам.
– Та все ж, якщо брати в ширшому контексті, то можна сказати, що традиційна система поділу на статі застаріла?
– Можна. Але в реальності, в нашій реальності війни – все навпаки. Заради виживання міцнішає саме бінарна гендерна структура: чоловік – сильний воїн, жінка – мати-берегиня. Тільки така система може протистояти ворожій. На жаль.
Але тут є нюанс: жінки в цій системі повинні народжувати та виховувати воїнів, які потім всіх захищають, а жінки вільно виїжджають. Можна сказати – так, виїжджають, щоб зберегти життя дітей та своє як, можливо, майбутньої матері воїна, але ж ми всі розуміємо, та й соціологія каже, що вірогідність повернення – мінімальна. Тож мені здається, що в цій точці традиційна система дає збій. Але це дискусійне питання.
– Як для вас почалися "Королеви радості"? Чи були у вас сумніви щодо участі в цих зйомках?
– Все почалося з відеоінтерв'ю восени 2022 року. Коли я почула ідею та робочу назву, то здивувалася: "Яка радість? Ви йо*нулися?! Війна, люди гинуть, долі руйнуються!" Але режисерка Ольга Гібелінда поступово розкрила задум, пояснила, що моя діяльність дуже корисна, а я ж себе знецінювала, то я зрештою погодилася та втягнулася.
– Тепер, коли фільм вийшов – що ви відчуваєте, коли бачите себе зі сторони, на екрані?
– Події, які відбуваються в кіно, датовані 2023-м – початком 2024 року, тому зараз у мене враження, що це будо наче в минулому житті. Дуже швидко все змінюється.
Спочатку я собі не сподобалася: якась занадто правильна, маніфестуюча та токсично-повчальна. Але я собі нагадала, що це знову каже моя критикуюча частина, і подивилася на себе з любов'ю та прийняттям. В світі декілька мільярдів людей, а про мене кіно зняли [сміється]. Значить, я достойна, цікава та автентична!
– Як на фільм реагують глядачі?
– "Королев радості" показали на минулорічному фестивалі ЛГБТІК-кіно Sunny Bunny в Києві, там усі здебільшого були в захваті. От зараз він виходить у всеукраїнський прокат, тож послухаємо реакції.
– У своєму ютуб-блозі ви активно займаєтеся волонтерством. Наскільки складно це робити зараз, закривати збори?
– Маленьке уточнення: я допомагаю в поширенні зборів і сама по можливості доначу. Збори закриваються. Моя аудиторія досить свідома, розуміє потреби, і мені не треба з трусів вистрибувати або грати на почутті провини.
– Ви стали в 2024-му на військовий облік. Ви думали, яку роботу робитимете у війську, якщо мобілізуєтесь?
– Я виключена з військового обліку. Якщо допускати мобілізацію – військовий психолог.
– Якщо вже зайшла розмова про військо, то чи є у вас знайомі представники ЛГБТІК-спільноти, які зараз служать? Наскільки відкритими вони можуть бути в тих умовах? З якими труднощами стикаються?
– В мене є двоє знайомих серед тих, хто служить. Вони не афішують свою орієнтацію. Зрозумійте: камінг-аут у цивільному середовищі – це колосальне навантаження на психіку. Не всі здатні це витримати. Чомусь ми вимагаємо якихось вчинків від інших, які покращить позитивну статистику, стануть прикладом та жестом активізму, але не думаємо про почуття людей. Не робіть камінг-аути, якщо не відчуваєте сил та ресурсу, щоб прожити наслідки.
– Насамкінець дещо кумедне питання: любов може врятувати людство?
– Ні. Якщо хтось і може врятувати людство, то це ЗСУ і всі дотичні до них інституції.