Куба і Аляска – документальний фільм про дружбу двох парамедикинь на нулі та в тилу, показали у Великій Британії
Цими днями в британському місті Шеффілд відбувається один із найважливіших документальних кінофестивалів світу. Шеффілд є не останнім прихильником українського кіно – лише цього року в різні секції відібрали 5 фільмів про російсько-українську війну.
На фестивалі не могли обійтись без "2000 до Андріївки" Мстислава Чернова. Також покажуть документальний фільм про Бучу "Shards of Light" співавторства Міли Тешаєвої та Маркуса Ленца, "A Simple Soldier" про трансформацію Артема Рижикова з оператора в солдата, новий фільм-есей Аліси Коваленко з "Любов'ю з фронту" та фільм "Куба і Аляска" Єгора Трояновського в основному конкурсі кінофестивалю.
Режисер-документаліст та військовий Єгор Трояновський у своєму фільмі розповідає про двох подружок-парамедикинь. Це трагічно-весела історія про міцну дружбу двох жінок, чию долю формує війна. Фільм переносить глядача на фронт і неочікувано ламає стереотипи про військових і наближає їх до глядача.
Кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська переглядає фільми кінофестивалю в Шеффілді дистанційно. В цьому огляді вона розповідає, чому українській документалістиці не вистачало такої історії.
"Куба" і "Аляска" – позивні двох парамедикинь, які разом проходять крізь пекло війни на Харківському напрямку. Куба і Аляска – дві полярності, поетично поєднані фронтовою дружбою.
Куба почала свій шлях парамедикині з перших тижнів Євромайдану. Аляска в 2014-му ще вчилась медицині в Одеському університеті. Втім, ані їхній військовий досвід, ані мови, якими вони розмовляють, чи походження їхніх позивних не мають жодного значення в броньованій автівці, що несеться на шаленій швидкості. У ній дівчата намагаються впоратися з бракованим турнікетом на важко пораненому побратимі.
Власне, так і починається новий фільм режисера й військовослужбовця Єгора Трояновського. Йому вдалося зняти ідеальне кіно для всіх тих, хто втомився від абстрактних портретів воєнної сучасності та засумував за живою документальною історією, в центрі якої знаходиться людина.
У преснотатках зазначено, що Трояновський уперше зустрів героїнь, коли працював воєнним журналістом. Він не прагнув зняти ще один фільм про війну, подорожував у вільному темпі Україною, збираючи різні історії. Та в руки до нього потрапило інтерв'ю з Кубою й Аляскою. "Я знав, що вони були тими, за ким варто було слідувати", – додають цитату режисера в преснотатках.
Ідея задокументувати динаміку дружби на тлі кінця світу є винятковою знахідкою режисера. Її посилює неймовірна харизматичність героїнь, що так і лине з екрану. А хронологічний підхід до розгортання історії визначений сценарієм воєнної реальності.
Одного дня Аляска отримує важке поранення. Це коштувало їй тривалого відновлення і розлуки з подругою, яка продовжила службу. Так провалилась першопочаткова ідея Трояновського знімати дівчат разом на фронті й у тилу.
Проте слідування за реальністю і відданість своїм героїням у непередбачуваних умовах робить фільм ще більш щирим. Адже саме так і виглядає життя військових, які постійно вимушені когось втрачати тимчасово чи назавжди.
На фронт глядача переносять натільні камери, телефонні відео та Телеграм-кружечки в чатах дівчат. У цивільному середовищі за героїнями стежить проста діджитальна камера. В документальному кіно, яке побудовано на мультимедійному підході, тобто поєднанні різних відеозображень, надзвичайно важливим є монтаж, що має плавно поєднувати цю еклектику.
Майстерне виконання цієї задачі надало фільму кінематографічного ефекту, де глядач мандрує між фронтом і тиловим життям. Це наче і відбувається безшовно, але водночас створює відчуття сюрреалізму, в якому постійно живуть українці в цій війні, де стерті межі між мілітарним і цивільним.
Четвертий рік триває повномасштабна війна. Українські документальні стрічки демонструють на міжнародних майданчиках. Тож теза про те, що існує універсальна формула фільму, яка неукраїнського глядача має чомусь вчити чи вводити в контекст, не є актуальною.
Той же Шеффілд вже бачив багато картин про українську війну, і його (не)випадковий глядач вже знає, як починався Майдан, вже бачив відео 24.02.2022 і знає, що в армії добровільно служать жінки.
Українське документальне кіно своєю кількістю і популярністю навчило міжнародного глядача і здатне вступати з ним в глибший діалог на прикладі більш локальних історій та винахідливих кінозасобів.
Військові це не статистика чи безликі особи в пікселі, якими їх зробили фронтові новини. Це звичайні люди, у яких є свої друзі, матері, закоханості та врешті мрії – як у Куби й Аляски. І це також люди, які ось тут вивозять з пекельної позиції поранених, а вже на вихідні прямують у затишні квартири святкувати день народження в сукнях і з тортом. Щоб на наступний день повернутись на пекельні позиції та зберегти пораненим бійцям кінцівки або й життя.
Трояновський навряд чи зміг би так чемно донести цей потужний баланс гумору і трагізму, яким сповнений фільм, якби не був військовим сам. Саме позиція "зсередини" дає йому необхідну етичну рамку, яка дозволяє говорити більше, ніж можуть сказати цивільні.
Куба та Аляска заходяться сміхом під обстрілами росіян біля лісосмуги, і з задерикуватими жартами перевіряють кінцівки одна одній після його стихання. Це може бути безкомпромісно-шокуючим досвідом для західного глядача, але необхідним на полотні української документалістики сьогодення.
І попри таку формулу документального кіно, що орієнтоване на людину, стрічка Трояновського вступає в діалог з такими абстрактними документальними фільмами про війну, як, наприклад, "Стрічка Часу". Обидві вони мають справу з лабільністю людської психіки, її можливостями адаптації та виживання в реаліях сучасної війни.
Останнє, але не менш важливе в фільмі, це музичний супровід, який команда картини зарелізила ще до світової прем'єри. Завзяті треки з фолк-мотивами та завивання "Жадана і Собак" додають кумедності. І посилюють теплоту від споглядання за дружбою, яка надає сил сміятися та не зневірюватися.
Фільм вийде в український прокат вже 14-го серпня.
