Драма про ПТСР під час війни: рецензія на стрічку "Втомлені"
7 травня 2026 року в український прокат вийшов фільм Юрія Дуная "Втомлені", який в 2025 році взяв гран-прі кінофестивалю "Молодість", а у 2026 році отримав відзнаку Премії НСКУ імені Сергія Параджанова – "За експеримент та пошук особистої інтонації".
Для Дуная стрічка стала повнометражним режисерським дебютом, однак "новачком" його в індустрії аж ніяк не назвеш, адже він має неабиякий досвід як оператор ("Черкаси", "Звідки-Куди", "Між нами"), а також встиг попрацювати як сценарист над стрічкою "Між нами", яку зрежисувала Соломія Томащук, його дружина.
"Втомлені" показують історію двох військових – Люби (Валерія Ходос) та Андрія (Дмитро Сова), що проходять відновлення в санаторії для ветеранів. У стрічці також зіграли Ірма Вітовська, Маргарита Гура, Олена Узлюк, Дарія Творонович, Олександр Марвіц та ветеран Олег Симороз.
Якщо по діагоналі прочитати синопсис "Втомлених", може виникнути дивне відчуття дежавю: історія про травмованих війною ветеранів, що закохуються одне в одного – хіба не той самий сюжет був в "Атлантиді" Валентина Васяновича?
Різниця, звісно, є, адже Васянович знімав своє кіно ще до початку повномасштабного вторгнення, а події його відбувалися у 2025 році, через рік після перемоги України над Росією. Події стрічки Дуная відбуваються вже в часи повномасштабної війни, хоч вона і виросла із короткого метра "Поламані", знятого ще у 2019 році. Попри загальну сюжетну схожість, Васянович і Дунай приходять все ж до різних, протилежних висновків — в "Атлантиді" кохання стає променем світла, здатним осяяти морок війни, у "Втомлених" відповідь скоріше протилежна.
Тема ПТСР є чутливою не тільки для українського кіно, а й для набагато ширшого контексту, як суспільного, так і культурного – осмислювати її доведеться ще довго, і не тільки кінематографістам. У "Втомлених" Юрій Дунай підходить до цієї теми достатньо виважено і, головне, поміщає своїх персонажів у правдоподібне середовище, а саме в санаторій, що стає мікрокосмом, в якому існують головні герої. Знімали стрічку в реальному санаторії "Конча-Заспа", а закритий простір лише підкреслив закритість самих військових.
З іншого боку, подібне рішення додає сильної схематичності показаному, адже ми насправді майже не побачимо складності повернення головних героїв до цивільного життя. Сам санаторій його не відображає, як і будь-який режимний заклад, чи то для військових, чи для цивільних. Лікарня, санаторій, відновлювальний центр тощо в ідеалі створені для лікування тіла, душі чи обох одразу, однак вони завжди про тимчасовість і штучність умов задля одужання. Це місця, з яких хочеться якомога швидше вирватися.
Через цю обставину ми майже не бачимо, з чим насправді зіткнулися Люба та Андрій у цивільному житті. Фільм не повністю ігнорує цей аспект, але радше фокусується саме на стосунках головних героїв, аніж на їхніх інтеракціях із зовнішнім світом. Причому їхня симпатія скоріше заснована на спільній травмованості та сценарній необхідності, ніж на щирій зацікавленості в особистостях одне одного. Звісно, стосунки бувають різні, але ж набагато простіше було б у них повірити, якби вони ґрунтувалися хоча б на ще якомусь спільному інтересі.
І насправді у цьому головна суперечність "Втомлених": фільм одночасно хоче бути і повчальною історією про жахи травматизації ветеранів, і любовною історією втомлених людей. В результаті виходить кепсько, бо ані перший, ані другий задум не втілюється.
Для хорошої історії кохання тут все доволі схематично, передбачувано і нецікаво написано – в тому ж короткому метрі "Поламані" показана схожа історія кохання, та за інтенсивністю вона краща за "Втомлених", бо за менший хронометраж показує приблизно все те саме.
Те саме стосується й інших стосунків, показаних у стрічці – от Люба в один момент заявляє, що завела друзів, однак фільм майже не показує, як саме, тобто вони, звісно, посиділи трохи в їдальні, покурили трохи на курилці, і тепер вже друзі. Десь так само стартує і любовна лінія – покохали, бо так написано в сценарії. І якими б талановитими акторами не були Валерія Ходос та Дмитро Сова, розіграти правдоподібно кохання їм на екрані так і не вдається.
Проте акторів все ж варто відзначити, причому і другорядних, яких у тому числі грали і реальні українські ветерани. Інше питання виникає до теми ПТСР, адже в деталях її передають доволі правдоподібно: фільм показує і будні самого санаторію, і різноманітні практики та опрацювання травм, і сеанси з психологом, однак увесь фільм не покидає відчуття, що тобі показують звичайну "сльозогінку", а по факту фільму нема чого сказати. Звісно, сам інтерес авторів фільму до такої складної теми є позитивним явищем, адже проблема ПТСР для українців дійсно нагальна. Але чи достатньо простого підсвічування проблеми саме для ігрового фільму?
Подібне питання не виникло б, якби фільм був документальним і показував реальний процес відновлення реальних ветеранів – тоді висвітлення проблеми було б логічним, але в ігровому кіно недостатньо просто вказати на неї – потрібна ще й дійсно цікава або цікаво подана історія. І, звісно, висловлювання по темі чи запитання.
І з цим у "Втомлених" проблеми, адже, окрім того, що ПТСР – це складний тягар, стрічці немає більше чого сказати. І тут виходить дивний парадокс: глядачі, що цікавляться темою, швидше за все, вже прийшли до подібного висновку. Ті, що не цікавляться, – скоріше за все, просто не підуть дивитися фільм. Тож кому стрічка має відкрити очі?
Утім, якщо навіть один глядач після перегляду відкриє для себе та щиро зацікавиться проблемами ветеранів, то стрічка вже зробить більше користі, ніж деякі нещодавні фільми, що відверто паразитують на темі війни та травмах, які вона спричиняє (як, наприклад, одіозна "Буча"). Попри всі недоліки, "Втомлені" явно не належить до таких фільмів, і якщо він здатний буде породити складні питання, можливо, йому варто дати шанс?
