Земні і космічні насолоди 16-го Одеського кінофестивалю. Огляд найцікавіших прем'єр
У Києві завершився 16-й Одеський міжнародний кінофестиваль, який тривав від 24 вересня по 4 жовтня. Статуетку "Золотий Дюк" за Найкращий європейський повнометражний фільм отримала команда стрічки "Шість днів навесні" (Франція-Люксембург-Бельгія, режисер Жоакім Лафосс).
Спеціальний диплом Міжнародного журі, а також Гран-прі Фестивалю за результатами глядацького голосування отримав український режисер Павло Остріков за перший в історії України науково-фантастичний фільм "Ти — космос".
Кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський підбиває підсумки тимчасово переміщеного Фестивалю у другій частині огляду. Першу частину можна почитати тут.
16-й Одеський кінофестиваль після свого екватору продовжив діяльність – з одного боку примушувати глядача задуматися, а з іншого – давати розслабитися, бо ж кіно, як і кожне мистецтво, є багатозадачним. Цінуємо ми його і за це також.
Емоційною вершиною радості став іспанський фільм "Насолоди земного саду" (Європейська конкурсна програма). Або, як поправив програмний директор фестивалю Алік Шпілюк, "Сад земних насолод", бо ж у фільмі йдеться про однойменну картину Ієроніма Босха. Втім, оригінальна іспанська "Las delicias del jardín" лише обігрує назву картини і перекладається як "Садові смаколики". І в цьому є більше сенсу.
Мова тут іде не так про знамениту картину – хоча саме її, справді, має на меті головний герой, підстаркуватий художник, аби зробити щось нове, і виграти конкурс, – як про смаколики, нагороди, дивіденди, отримані самим художником від участі в конкурсі. А саме: він знайомиться з гарненькою і набагато молодшою за нього моделькою, отримуючи від цього принаймні надію на щось більше. А ще він сходиться зі своїм сином, якого казна–скільки років не бачив. А ще – врешті – він таки повертає собі колишню славу і можливість заробляти великі гроші.
Це дико смішний фільм, та його сміх не характерний для звичних комедій, де глядач просто гучно регоче. "Садові смаколики" – чи "Сад земних насолод" – дуже подібний до фільмів Вуді Аллена, закенселеного останнім часом і за свою застарілу педофелію, і за сучасну бездушну гонитву за увагою, що привела його до лицемірної та кровожерливої Росії. Дотепність і грайливість ситуацій в "Саду..." органічно підживлюються холеричним головним героєм, зіграним самим режисером, 79–річним Фернандо Коломо, та й ще подібним до Аллена – і своїм поривчастим темпераментом, і виглядом не високого чоловічка в окулярах з дибки стоячим неслухняним сивим волоссям. Та Коломо виявився вартим більшого за Аллена. Ще й тому, що в його доробку є фільм "Паперові тигри", приємно суголосний заяві Трампа про путлера.
Відверті і легкі задоволення, вже самою назвою передбачені "...смаколиками", здавалося, визначили: життя – прекрасне, і тепер можна безтурботно пережити все. Поки глядача не повернула на землю сімейна драма "Це не мій фільм" польської режисерки Марії Збонської. Очікуваний острах, що буде боляче, підтверджував факт отримання Збонською національного призу як кращий режисер Польщі, та й ще призу за "відкриття року". І фільм переконливо це проявив: стосунки чоловіка і жінки, доведені до зневаги і ненависті, так зрозуміло і, водночас, так художньо проілюстровані кіном, що садизм переплітається з мазохізмом, і глядач, відчуваючи все власною шкірою, часом – часто! – вгадує себе, і вживається в героїв, переживає разом з ними, ледь стримується з чоловіком і вибухає з жінкою, а у фіналі дякує за катарсис.
Піша мандрівка зимовим побережжям Балтійського моря з санчатами і палаткою ставить пару в стані розлучення на шлях спроби вийти з глухого кута. Попри відкриті локації з запаморочливими видами моря і пляжу ми заглиблюємося в камерну драму, де увага скаче лише від жінки до чоловіка, і назад, й напруги та дії між ними – як від боєзіткнення двох ворогуючих рот солдат. Причому це все життєво. І при цьому оригінально. Це в купі і робить "...фільм" Збонської її супервисловом про стосунки. Браво!
Не відходячи від каси – продовжимо польське кіно, крім того, що воно дало й ще одне важливе відчуття людського. І сучасного. І патологічно болючого. "Під сірим небом" Мари Тамкович (Європейська конкурсна програма), не зважаючи на винятково польське виробництво та й ще повністю знятий у Варшаві, є білоруським за інформаційним тлом і скривавленим духом. А ще це загалом перший фільм про Білорусь, протести 2020 року супроти упиря–Лукашенка і жах арештів, ув’язнень і посадок журналістів та активістів як реакція режиму. І два головні персонажі у фільмі – саме журналісти, чиїми прототипами є Катсярина Андреєва та її чоловік Ігор Ільяш. Її, хто вів пряму трансляцію подій на печально відомій площі Незалежності в Мінську, взяли прямо під час репортажу. Він став предметом для тиску спецслужб, які шантажували його свободою дружини.
Добре знятий фільм, в побутових лаштунках і з такими ж розмовами, створює відчутний на рівні дихання ефект присутності з героями, коли чуєш божевільний галоп їх серцебиття, жах від страху, але бачиш при цьому бліді стоїчні обличчя мучеників–без–примусу. Це страшний фільм. Бо, крім передачі мук героїв, він показує дійсність, існуючу недалеко від нас – в Білорусі, справжній в’язниці й катівні для цілого народу. Таким чином "Під сірим небом" цікаво перегукується з бельгійським "Вітрівальем", де місто і містяни, як образи Європи, з легким занепокоєнням спостерігають за самогубствами, що відбуваються вже довгою вервечкою подій, і більше ніяк не реагують, живуть собі далі...
Печаль, навіяна двома польськими фільмами, як і напруга, творена останніми "рішеннями" в Польщі щодо українських біженців та історії самої України, могла б цілковито пригнітити. Якщо б не підтримка українських фільмів – все ж, своя сорочка не просто ближча до тіла, але вона й дійсно гріє.
Звісно, не все наше кіно варте уваги, часто залишаючись амбітним, але слабо зробленим, дратуючи неоковирними сценарієм, режисурую та акторськими роботами (як у випадку колоса на глиняних ногах "Вічника" Івана Ніколайчука чи вимученої "Доньки" Єгора Олесова – обидва з Європейської конкурсної програми). Власне, в головному конкурсі фестивалю лише один фільм вступився за честь України, і не зганьбив її – "Ти – космос!" Павла Острікова. Він же і став головним лауреатом фестивалю – за результатами глядацького голосування отримав "Гран–прі", а режисер – "Золотого дюка".
Це безпрецедентний фільм в нашому кінематографії, бо зроблений в жанрі наукової фантастики і зроблений високоякісно, небачено раніше і недосяжно за комп’ютерними ефектами. Очевидно, що цьому сприяла ретельність у створенні сценарію, довжина підготовчого процесу, продуманість зйомок і складність пост–продакшну.
Але у фільмі чи не найважливіша – ідейна складова, де фантастичний сюжет про майбутнє і космічного далекобійника з Хмельницького м’яко і чуттєво поділений між драмою загибелі Землі та комедійними моментами існування єдиного землянина на кораблі, перевізника радіоактивного сміття до супутника Юпітера. І за його існуванням спостерігати і смішно, і грішно – й без того саменький, та й ще не надто розумний, що говорить суржиком і мало що знає, і коли програє корабельному комп’ютеру Максиму в шахи, відкатує його до нижчого рівня гри. Та все це вмить змінюється, коли він отримує лист, і цей лист від ще одної живої людини, і – о диво! – від жінки, нехай і балакаючої французькою.
Остріков спромігся зробити жанрово збалансоване кіно, емоційно повне, без перебільшень і, навзаєм, без провисань. А це цілковито рідкісний випадок на нашому кінематографічному просторі, коли якість зображення і відчуття глядача породжують вселенську гармонію, без тих постійних задирок у вигляді недорікуватих героїв із заламуванням рук та підвищеним тоном. Словом, на українському полі, де і хрущ – м'ясо, "Ти – космос!" виглядає бізоном, м’язистим і впевненим, готовим для повноцінного глядацького споживання (або споглядання, якщо для веганів), починаючи з 20 листопада, як вийде у вітчизняний кінотеатральний прокат.
Фактично йому підтакують фільми з Національної документальної конкурсної програми, розширяючи формальну та просторову складову. Нехай і не всі. Наприклад, Володимир Мула, славний своїм давнім "ЮКІ" про хокеїстів NHL з українським походженням, дещо розчарував "Грою на перехоплення" про Олімпійську збірну з футболу. Дико переозвучені промови гравців з російської на українську, ніби вони так і говорять. Задовгі проходи героїв, реагування на камеру, не надто цікаві кадри і ракурси. Втім, там є надзвичайно вдалі моменти, варті окремого слова: коли з’єднані разом – закадровий голос коментатора з Франції і кадри розбомблених футбольних полів та стадіонів в Україні; коли йде футбольний матч і наші забивають гол в Парижі, а в цей момент кулеметник мобільної вогневої групи ППО збиває "шехеда" в небі під Києвом, – це могутні зображально–змістовні історії.
Але в "Грі..." нема того, що є в "Другому диханні" Марії Кондакової (Гала–прем’єри) – цільної історії в поєднанні з максимальною винахідливістю та майстерності в плані операторської візуалізації, зробленої кращим в Україні оператором Сергієм Михальчуком, нині, вже 4 рік поспіль, залученого в ЗСУ (рецензію на фільм читайте 9 жовтня, в день виходу фільму в український прокат).
Попри виняткову операторську роботу "Другого дихання" винятковим висловом став "Простий солдат" Артема Рижикова (у співпраці з колумбійським режисером Хуаном Каміло Крусом). Він і отримав головну нагороду в номінації "Найкращий український повнометражний документальний фільм". І це цілком зрозуміло. Бо в центрі сюжету – проста людина, сам Артем Рижиков, ні разу не військовий, до цього не знайомий ні зі зброєю, ні навіть з тим, як накладати турнікет при пораненні, але все одно змушений іти на війну, щоб захищати країну від російської навали, вчитися стріляти, накладати турнікет і все решта.
Фільм показує в деталях і з доброзичливим гумором, як цей гладкий і пискатий чоловік, смішний в касці і зі зброєю, починає знімати кіно про себе в цих дивних для нього обставинах, своїх побратимів, зруйнований спочатку Ірпінь, потім Харків і Куп’янськ, потім поховання побратимів, потім своє вигорання і схуднення, відкладення камери на рік і повернення до зйомок вже після 3 років війни. Цілком унікальний фільм, де цікавість подій пов’язана, з одного боку, з вмінням героя залучати камери і дрони – він все життя був оператором, тому ракурси різноманітні, – а з іншого боку, з розвитком героя, який не був героєм, але ним став, і був й режисером і солдатом, власними руками знімаючи українську реальність в умовах війни і знищуючи цими руками російських загарбників.
Ми бачимо, як герой фільму змінився – і схуд, і став чоловіком, і є тепер травмованим. І це видно. На прем’єрі, після закінчення фільму, до екрану вийшов Артем, але не той, з кого починався фільм – обпечений страхом, вогнем і холодом, побитий смертю друзів, вибухами та багаторічним болем через відсутність поруч дружини, Рижиков став іншим, менш емоційним і більш стоїчним. А ще розчарованим у кіно, як він сказав. Бо це, на його думку і в порівнянні з війною, – розвага. Незгода з таким твердженням збурила зал, і більшою мірою через те, що всі глядачі, хто почав брати слово, вважали фільм "Простий солдат" правдивим, пронизливим, особистим, зрозумілим всім, і таким, за який всі вони відверто і зі сльозами на очах дякували. Як дякували Рижикову і його побратими зі 130–го батальйону, змальованого у фільмі.
900 годин матеріалу, знятого за роки війни, мусять перетекти в наступні проекти, які Артем пообіцяв створити своєму командиру – і щоб віддячити за службу, і щоб залишити в пам’яті вартих цього загиблих і живих.
Таким чином, показавши 113 фільмів, Одеський кінофестиваль за 10 днів свого 16–го існування в Україні і 2–ий рік в Києві зміг охопити світ і залучити Україну, а точніше – продемонструвати, що з’явилося цікавого і вартого уваги в іноземному кінематографі за минулий рік і як жили і боролися українці за роки війни, яка триває, яка вбиває і яку ми продовжуємо занотовувати на сторінках видань і знімати "на цифру" камер, щоб всі знали, щоб не забули і щоб відгукнулося агресору і в історії людства.