Танцюють усі: Жером Бель отримує овації
Наприкінці липня Україну відвідав французький хореограф Жером Бель – одна з ключових фігур сучасного танцю. Результатом візиту стали воркшоп у Львові та постановка однієї з найвідоміших вистав автора – GALA у львівському театрі Заньковецької. До участі у виставі режисер запросив танцюристів-аматорів, яких обрали серед самих містян – це типовий метод роботи Беля.
Раніше УП.Культура говорили з Жеромом Белєм про сучасний танець, роботу з людьми без сценічного досвіду та людьми з інвалідністю і місце мистецтва в сучасному політично турбулентному світі. Спеціально для УП.Культура культурна оглядачка та художниця Ольга Марусин відвідала львівську GALA та міркує про те, де знаходиться баланс між розвагою і політичним мистецтвом, амбіцією та інклюзією.
Людина з двома ампутаціями в шапці покемона, Майкл Джексон, діти і Вєрка Сердючка виходять на сцену Національного театру імені Марії Заньковецької у Львові, замовляють усім по пиву за рахунок французького уряду і питають: чи зʼявиться сучасний танець в Україні, якщо ми виконаємо всі завдання всесвітньо відомого хореографа Жерома Беля?
GALA – мінімалістична танцювальна робота, що може навіть здатися примітивною чи аматорською. Її структуру можна переказати кількома простими реченнями. 20 людей, більшість яких займається танцем непрофесійно, виконують "балет", "вальс", "поклін", "майкла джексона", "імпровізацію", "соло". Роблять вони це, виходячи на сцену по черзі, в парах або всією групою одразу. Музика та хореографія для соло, а також всі костюми обрані самими учасниками.
Всі ці 20 людей – жителі міста Львова. Жером Бель ніколи не возить постійний склад виконавців, а збирає його щоразу там, де ставить постановку.
Для світового мистецтва танцю постать Беля – легендарна, як і GALA, поставлена вперше у 2015 році в Парижі. Бель – бед бой з нахилом до філософії, який сміливо виходив за рамки очікувань в концептуальному танці зламу століть.
Його хореографічні підходи – інтелектуальні, аналітичні, вони працюють схоже на панчлайн в хорошому жарті, створюючи кмітливий переворот в існуючому контексті і обманюючи сподівання аудиторії. Таким контекстом був новий французький танець, який хореограф вважав на той час нецікавим та інертним, навіть мертвим.
Мабуть, в Україні, де сучасний танець, вважай, як слід і не народився, а сучасний контекст густий та малозрозумілий для іноземця, така концептуальна робота мусить спрацювати по-іншому, можливо, несподівано для самого хореографа.
Перш ніж учасники свята вийдуть на сцену, на неї з проєктора демонструються зображення інших порожніх сцен, відмінних одна від одної за формою та контекстом. Це – сцена, ось що це таке. Очевидно, що ми матимемо справу з концептуальним мистецтвом.
Шоу, по суті, показує історію розвитку популярної танцювальної форми, продемонстровану аматорами, професіоналами та людьми з обмеженою мобільністю. У нас не буде проблеми розпізнати балет, дивлячись на більш чи менш вдалі спроби піруету, навіть якби поряд на штендері не було написано слово "БАЛЕТ".
Така тавтологія має ціль: вона працює як скорочення рівняння в математиці, і ми дивимося вже не на балет, а на конкретне тіло, його бажання та фізику, історію, рухову звичку, яка не викорінена танцювальною технікою або й не могла б у таку техніку вписатися. У фокусі уваги – те, що завжди існувало на сцені поряд із танцем, але зазвичай приховано за майстерністю та виразністю форми. Глядач бачить на сцені танцювального шоу знайому людину, яку міг би зустріти вранці на ринку чи в трамваї. Саме тому це називається "не-танець" – назва течії, до якої відносять хореографічну практику Беля.
Ні – видовищності.
Ні – віртуозності.
Ні – трансформаціям, магії та ілюзії.
Ні – гламуру й трансцендентності зіркового образу.
Ні – героїчному.
Ні – антигероїчному.
Ні – кітчевій образності.
Ні – "залученню" виконавця чи глядача.
Ні – стилю.
Ні – кемпу.
Ні – спокушанню глядача хитрощами виконавця.
Ні – ексцентричності.
Ні – тому, щоб зворушувати чи бути зворушеним.
Це "ні-маніфест" американської хореографки Івон Райнер 1965 року, який став програмою всього постмодерного танцю.
А от кастинг "Гали" продумано так, щоб не казати "ні" нікому. У склад групи потрапляють не через конкурс, а через особисте запрошення кастинг-менеджерки (у Львові – театральна кураторка Люба Ільницька), і це кумедним чином нагадує тривалу галицьку традицію "кумівства" та отримання посад "по блату".
Учасники запрошуються, щоправда, за дуже чіткими критеріями – 6 професіоналів танцю та театру до 35 років, двоє пенсіонерів, людина з синдромом Дауна, ВПО, двоє дітей, людина, що пересувається на кріслі колісному, хтось, хто перформує гендер і так далі. Ця реді-мейд модель, варто сказати, модифікована у звʼязку з війною в Україні – у виставу було запрошено на одну людину з інвалідністю більше.
В результаті маємо максимально політкоректну групу людей, яка може зіграти в нетфліксівському серіалі. Вона цілком може бути справжнім живим колективом, але це в наш час також і впізнавана візитка цінностей, синонім пустопорожньості, green flag, аби вимахувати ним на симпозіумах та зустрічах політиків, змащувати грантові заявки і також маскувати відсутність реальної культурної цінності.
Обмін вигодою – це завжди двосторонній договір між учасниками та режисером чи режисеркою. Пан Бель наголошує, що він не працює з інклюзією, хоча його робота, безсумнівно, політична, і порушує питання, хто має право бути на сцені.
Ця одноразова спільнота тут не для святкування розмаїття як такого. Бель досягає видовищності шоу за рахунок варіацій руху, які така складна група може створити, і деконструює семантику свого медіуму – сучасного танцю. Танець, своєю чергою, стає приводом для того, щоб спільнота в глядацькому залі могла побачити себе на сцені і собі ж самій поаплодувати.
Але Жером аж ніяк не ставить собі за мету взяти відповідальність за цю спільноту чи за її майбутнє.
Це відображається і в низці півмір, які не скасовують видимості інклюзії. Її не руйнує ні відмова однієї з учасниць танцювати "місячну ходу" у звʼязку з підозрами Майкла Джексона в педофілії, ні те, що людина з двома протезами часом пропускає номер, не встигаючи за достатньо вимогливими та амбітними соло своїх колег по розмаїттю.
В трохи інший спосіб із непрофесійною розмаїтою спільнотою працює, наприклад, австрійська хореографка Флорентіна Хольцингер, яка також торкається межі між політичним мистецтвом та розвагою і якою Бель, до речі, захоплюється. Вона створює свої роботи спільно з постійно активним колективом перформерок, які мають радикальні тілесні компетенції (тілесні обмеження або модифікації, досвід секс-роботи, техніка оперного співу, каскадерство тощо). Саме ці компетенції цікавлять Хольцингер у перформансі та потрібні їй у роботі. Це співпраця, що триває роками, а спільнота має шанси пережити мистецтво.
Форми овацій – ще один обʼєкт у GALA, який можна було роздивитися поруч із формами "поклонів" та формами сценічних просторів. Український глядач загалом звик вітати чи не кожну виставу стоячими оваціями, але тут вони стають буквально частиною вистави. Аплодисменти починаються навіть не в той момент, коли всередині шоу учасники по черзі роблять "поклін", а ще раніше, коли у перші хвилини дійства на сцену для виконання піруету викочується людина на кріслі колісному.
Кожен наступний номер стає тестом на інклюзію: припинити плескати буде означати виключити конкретно цю людину і те, що вона дарує залу. Тому аплодисменти звучать, межа між вдалими та невдалими спробами зникає, і якими абсолютно різноманітними виглядають рішення людей на сцені, такими розмаїтими є і причини поплескати в долоні.
Для когось з учасників це світова сцена танцю, для когось – гра, або видимість, або демонстрація того, як зазвичай танцюєш перед дзеркалом вдома, або професійний ріст, або спроба подолати страх. А глядач плескає – тому що красиво, тому що некрасиво, тому що не витримує напруги дивитися на 3 хвилини групової імпровізації в тиші. Патерналістські оплески для людини з інвалідністю, неважливо, що вона робить, патерналістські оплески дітям, бо вони милі, оплески здивування, впізнавання, хороший ґрув у пісні, гарний ритм, вдалий рух, "та най буде" і так далі.
"Не-танець" абсолютно точно переносить перформанс в політичну площину, депрофесіоналізує танець, підважує потребу відповідати очікуванням аудиторії та розважати її, але тут він зустрічається ще й із безсоромним бажанням українського глядача розважатися.
Здається, аудиторія дуже добре почувається в солодкій пастці овацій, настає ейфорія, прийняття і добро, святкування дуже естетично складної і дуже характерної, львівської, а не паризької події, де все трохи пародійно і ненавмисно, Вангеліс звучить поряд із Вєркою Сєрдючкою, пафос межує з "базарними" костюмними рішеннями.
В якомусь сенсі аудиторія заради свого задоволення відібрала цю роботу у автора, ігноруючи історію розвитку сучасного танцю, та й увесь сучасний танець цілком. Втім, Бель і сам свідомо працює з концептом "смерті автора" та деконструкцією традиційної влади у театрі. Для прочитання значення твору не обовʼязково звертатися до біографії творця, до його середовища чи внутрішніх мотивацій. Інтерпретація належить глядачу.
Чи більш помітна смерть автора в місцях, де смерті більше загалом? Чи такі особливі обставини сприяють тому, щоб центром і причиною існування будь-якого мистецького твору зробити власне страждання і власну винятковість? Кому, зрештою, належав театр абсурду, коли Сьюзен Зонтаг ставила "Чекаючи на Годо" у Сараєво на другому році облоги міста? Мабуть, не Бекету.
Можливо, якщо продюсерка вистави Юлія Ліннік, яка ініціювала візит Беля в Україну, ставила собі за конкретну ціль знайомство України з "не-танцем", проскочивши всі необхідні етапи розвитку, то воно пройшло не надто вдало. Форма роботи наче залишилася тією самою, але подія сталася інша.
Знову це рівняння, яке можна скоротити. GALA концептуально осмислює сценічну традицію і розбирає її на елементи, тобто має в собі слово "сцена" зі знаком "мінус". Разом з тим, Україна внаслідок війни вийшла на світову сцену і тепер цікавить світових режисерів танцю, які ставлять тут свої роботи – слово "сцена" отримує знак "плюс". Так, "плюс на мінус", всі концептуальні питання зі сценою зводяться до нуля.
Залишається буквально гала, святкова подія, де учасники змогли побувати в історії сучасного танцю, режисер зміг побувати в Україні, глядачі змогли розважитися. Максимально народна інклюзивна версія "Танцюють всі", де всі залишилися переможцями, і в останній пісні шоу замість "New York, New York" співають "Це – Львів, це – Львів".
