Голова Держкіно Андрій Осіпов: "Я тільки звикаю бути службовцем"
Найбільш впливовою структурою в кіноіндустрії є Державне агентство з питань кіно, або Держкіно. Стосунки кінематографічної спільноти з Агентством завжди складалися непросто, а після призначення головою Держкіно Марини Кудерчук у 2019 році взагалі перейшли у стан позиційної війни. Прихід на посаду очільника структури кінопродюсера і колишнього голови Одеської кіностудії Андрія Осіпова 30 травня 2025 року дещо знизив градус протистояння, але багато гострих питань залишилося.
Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик розпитав нового голову про шляхи повернення довіри кінематографістів, роль держави в кіновиробництві, долю Довженко-Центру, програму "1000 годин українського контенту" і те, яким Держкіно має стати, щоб відповідати сьогоднішній ситуації в культурі.
Пане Андрію, останні роки в стосунках між Держкіно і частиною кіноспільноти спостерігалася криза довіри. Кінематографісти конфліктували з тодішньою керівницею структури Мариною Кудерчук, а сумніви в прозорості розподілу коштів на кінопроєкти сягнули такого рівня, що пітчинг бойкотувало значне число продюсерів. Не прошу вас оцінювати попереднє керівництво, питання про довіру: як плануєте її повернути?
Маю щирі сподівання, що моя репутація стане додатковим чинником для того, щоб конструктивна частина кіноспільноти перейшла від критики до співпраці. Друге, що вкрай важливо врахувати: часто риторика на кшталт "ми вам не довіряємо, бо до вас на цій посаді працював хтось, до кого ми мали претензії" – доволі маніпулятивна. Це схоже на нав'язливу фіксацію.
Пані Марина Кудерчук вже два роки працює в іншій сфері. В середині минулого року завершилася перевірка Рахункової палати України. Відносно колишніх очільників Держкіно не було корупційних чи дисциплінарних проваджень. Тому, на мою думку, громадськість часто висловлює емоційні претензії, які не мають належних правових підстав. Я сподіваюсь, що нормальна людська логіка переможе. Але давайте все ж таки до конкретних справ.
Перед призначенням на посаду я майже дев'ять років очолював Одеську кіностудію і певний час очолював Раду з державної підтримки кінематографії, я є продюсером декількох українських фільмів, є автором сценаріїв. Тому багато речей в нашій галузі розумію. Хоч, звичайно, я маю свої недоліки, не може бути абсолютно універсальних людей: хорошим для всіх не будеш. Та й зрештою, неправильно для очільника центрального органу виконавчої влади вибудовувати позицію на тому, щоб комусь сподобатися. Мене цікавить ефективність. Команда Держкіно за минулі 10 місяців зробила кілька ключових кроків, які, сподіваюся, громадськість і кіновиробники оцінили.
Що загалом у вашій владі як у голови Держкіна, кому ви підзвітні?
Хороше питання. По-перше, крім названої вами репутаційної кризи навколо посади голови Держкіно, ця установа переживає зараз і адміністративну кризу.
Чому?
Бо торік рішенням уряду Держкіно підпорядковано Міністерству культури. До цього воно підпорядковувалося напряму Кабміну, що створювало певну незалежність і тривало доволі довго. Індустрія і службовці до цього звикли.
Будь-який управлінський перехід, тим паче певне зниження статусу центрального органу, – процес болісний, у тому числі для команди. Зміна підпорядкування Держкіно мала наслідки: знизилися заробітні плати, звільнилися декілька службовців, зменшилися бюджети, навіть виникла криза платежів минулого року, значно ускладнилися бюрократичні процедури.
Тому зараз ми налагоджуємо роботу, вибудовуємо нові зв'язки, нові підходи, шукаємо рішення, потрібні українському кінематографу, але також переживаємо адміністративну трансформацію. Сьогодні Держкіно входить до системи центральних органів виконавчої влади, які підпорядковуються Мінкульту.
Відтак, за законом, голову Держкіно призначає своїм рішенням Кабінет Міністрів України, і моя діяльність координується через Міністра культури. Буденною мовою, за своїм статусом, голова Держкіно більш подібний до заступника міністра, але з власним відокремленим офісом і спеціальними повноваженнями.
Тепер щодо влади голови Держкіно. Оскільки це орган центральної виконавчої влади, то ця влада має адміністративний та ієрархічний характер. У мене є заступники, керівники підрозділів, моя команда налічує 44 особи. Також в підпорядкуванні голови Держкіно три державних підприємства: Національна кінематека України, Національний центр Олександра Довженка (Довженко-Центр) і Національна кіностудія імені Олександра Довженка.
Триває робота з повернення до відання Держкіно державного підприємства "Укркінохроніка", яке зараз підпорядковане Фонду держмайна. Відбулися зміни і в частині владних повноважень: раніше Держкіно формувало і реалізовувало політику в сфері кінематографії, а зараз політику формує Міністерство культури, а реалізуємо ми.
44 людини – це багато чи мало в такій структурі?
Пробачте, але ваше запитання мені нагадує жарт про три волосини – це замало чи забагато? Якщо на голові – мало, якщо в супі – багато. Якби ми працювали в приватній компанії, де керівник має право регулювати заробітну плату та премії, є вільним у виборі найкращих фахівців, може приймати швидкі оперативні і кадрові рішення, то 44 людини – це велика команда.
Але якщо ми говоримо про орган влади, то треба розуміти, що черги з кандидатів на державну службу не стоять. Тут кожен спеціаліст на вагу золота. Я волів би збільшити штат ще бодай на 10 одиниць. Хотілося б, щоб у мене працювали деякі фахівці, які зараз працюють у приватному секторі. Проте можливостей залучити їх у мене немає, бо вони просто не підуть. Це пов'язано і з обмеженнями державної служби, і з декларуванням, і з заробітною платою.
Відтак маємо те, що маємо. В умовах державного сектору в агентстві дуже хороша команда. У нас є службовці, які працюють вже понад 15 років. Держкіно має сталий колектив із високим рівнем знань у державному секторі та з особливою спеціалізацією. Тому цю команду треба берегти і цінувати. Сподіваюсь, що найближчим часом Держкіно набуде спецстатусу, і це допоможе ще швидше вирівняти ситуацію і розвивати галузь.
На програму "1000 годин українського контенту", яку вже не перший місяць жваво обговорюють, закладено 4 мільярди гривень. Які кроки в цій справі варто очікувати від Держкіна? Чого ви очікуєте від втілення програми в розрізі політики вашої установи?
На мою думку, ця програма працює як об'єднавчий фактор, бо в культурі кожний сегмент фінансувався окремо. Не існувало єдиної програми фінансування культурної сфери, між різними установами в системі Мінкульту точилася "не зла, тиха" боротьба за фінансування напрямів. А ця програма зумовлює об'єднання. Її реалізовуватимуть три інституції: сам Мінкульт, Держмистецтв і Держкіно. Відповідно, кожний з цих органів матиме свої лоти на замовлення культурного продукту, свої бюджети, але адміністрування програми буде загальним і здійснюватиме його віцепрем'єр-міністерка з гуманітарних питань – міністерка культури України. Проте зараз я не можу говорити про деталі цієї програми, давайте зачекаємо офіційних повідомлень від Міністерства культури України.
Так, власне, коли відбудеться наступний пітчинг кінопроєктів в рамках самого Держкіно?
Поки що невідомо, очевидно, цього року це неможливо. Зараз тривають службові перемовини між Мінкультом, Держкіном і Міністерством фінансів. Відповісти вам зможу лише в другій половині року. Конкурсні відбори в порядку законодавства про державну підтримку кінематографії треба відновити. І це є в планах роботи. Наша команда буде за це боротися.
Конкурси кінопроєктів Держкіно довели свою ефективність, напрацьовано багаторічну практику, вони зрозумілі і потрібні кіногалузі. І, головне, конкурсні відбори Держкіно не є конкурентами програмам Міністерства культури. Ми єдина система органів, і в кожного свої задачі та спеціалізація.
А такі напрями фінансування, як "патріотичне кіно" і "документування воєнних злочинів", збережуться у тому вигляді, в якому спочатку були проголошені?
Кінематограф – це особлива галузь економіки. Це, в першу чергу, вид мистецтва. Скажімо так: коли держава виставляє якийсь вузький критерій кіновиробництва, то часто це може бути витлумачено як певне обмеження творчої свободи. Я вірю в професіоналізм і громадянську позицію українських кіновиробників. Вже багато років їм добре вдається створювати потрібне країні кіно попри складні обставини.
Відтак, думаю, теми конкурсів мають бути заявлені по можливості широко, але при цьому мають розставлятися акценти щодо того, яка тематика чи які історичні особистості мали б бути втілені на екрані.
На моє розуміння, теми мають бути не у вигляді чітких вказівок, а як загальне спрямування. Звичайно, в загальному конкурсі може існувати певний вузький сегмент там, де є цільове замовлення певного продукту. Але він не має становити великого відсотка. Держава створює не контент, а умови для мистецької роботи.
Одна з багаторічних гарячих точок культурного краєвиду – Національний центр Довженка. Олена Гончарук вже двічі перемагала на відкритому конкурсі на посаду його керівниці. Чому просто не затвердити цей результат, навіщо знову призначати тимчасового керівника? Держкіно зазначило, що призначення Ігоря Гладуна тимчасове, але ж він і так уже був виконувачем обовʼязків. І він не представив свою програму, перш ніж його призначили на посаду.
Хороше питання. Давайте почнемо з того, що органи державної влади і посадові особи зобов'язані діяти у спосіб і в межах повноважень, визначених законом. Це ключовий конституційний принцип публічної служби. З Оленою Юріївною Гончарук я знайомий давно, довше, ніж з Ігорем Гладуном. Ціную її фаховий рівень, який є унікальним. Я знав про роботу Івана Козленка, знаю Олену як частину команди Довженко-Центру. Свого часу ця команда зробила багато хорошого. Були й помилки минулих періодів, але давайте поки це залишимо для іншого інтерв'ю. Олена є авторкою і керівницею багатьох корисних змін в українській культурі. Це надавало їй пріоритет у призначенні на посаду.
Але є юридичні аспекти, які обов'язково треба враховувати, щоб зрозуміти рішення голови Держкіно. Фактор номер один: будь-який працівник може бути у статусі "виконувача обов'язків" не більше трьох місяців. Далі це є порушенням закону. Тож Ігор Гладун мав бути або призначеним постійно, або переведеним на іншу посаду чи звільненим. Залишати його тривалий час у статусі т. в. о. було неможливо. Тому, як тільки надійшли усі необхідні документи, в межах тримісячного строку було видано наказ.
Олена Гончарук свого часу виграла конкурс, але не погодилася з контрактом, запропонованим попереднім керівництвом Держкіно, і пішла в суд. Близько двох років тривали судові процедури. Суд виніс рішення на користь Держкіно. І в грудні минулого року Олена Гончарук звернулася до Держкіно із офіційною заявою, що вона хоче підписати контракт у запропонованій раніше редакції.
Ситуація дісталася мені такою, якою дісталася. Не я її створював. Але рішення вимагалося від мене. За законом контракт повинен бути укладений протягом двох місяців з моменту завершення конкурсу. І цей строк є присікальним, тобто не може бути продовжений моїм рішенням чи проігнорований. Тому я зустрівся з Оленою Юріївною, особисто їй повідомив причини, вручив відповідний лист. Я розумію, що Олена цілковито заслуговує на цю посаду і є історично переможницею конкурсу, але його результати на сьогодні є нечинними. І я цього не можу змінити.
Наразі пані Олена входить до топменеджменту Довженко-Центру. Щиро радий, що Олена Гончарук погодилася залишитись в команді. Я вдячний за цей крок. Лишень можу уявити, наскільки важко в емоційному плані їй далося це рішення. Також вдячний колективу, який працює злагоджено і без конфліктів.
Відносно Ігоря Гладуна відбулася спецперевірка, обов'язкова для призначення на посаду такого рівня, і закінчилася позитивно. А оскільки людина вже працює не один рік у Довженко-Центрі, в мене не було жодних моральних підстав сказати йому: "А тепер уходьте". Також, на мою думку, доволі принизливо вимагати у виконувача обов'язків гендиректора (який на посаді тривалий час) перед призначенням оприлюднити "перші кроки на посаді". Це суперечить здоровому глузду, бо перші кроки зроблені давно, і вони відомі.
І зверніть увагу, що роки, коли Ігор Гладун виконував обовʼязки керівника Довженко-Центру, припали на дуже складний період, у який доводилося вживати дуже швидкі оперативні рішення щодо порятунку підприємства, забезпечення його фінансової стабільності, подолання різних криз, пов'язаних із воєнним часом: енергозабезпечення, погашення боргів, покращення матеріальної бази і багато іншого. В кожному з цих пунктів Гладуну як фактичному керівнику є чим пишатися. І я це врахував при ухваленні мого рішення.
Звісно, усі здобутки – це командна робота. Але вклад очільника і його відповідальність треба цінувати. Так, розумію, на даний час сформована певна громадська думка. Але голова Держкіно не повинен діяти емоційно і догоджати дописувачам Фейсбуку. Я зобов'язаний враховувати максимальну кількість факторів та намагатись бути об'єктивним.
Тож на момент прийняття рішення щодо зміни статусу "виконувач обов'язків" на статус "генеральний директор" у мене були чіткі юридичні процедури, плюс економічні і господарські показники Центру. Я оцінив це в сукупності і призначив своїм наказом його гендиректором до моменту проведення конкурсу. І зараз ми розмірковуємо над тим, в який період найкраще провести цей конкурс, щоб не допустити погіршення в роботі підприємства, зберегти його стійкість у воєнний час, задовольнити потребу громадськості й вимогу законодавства щодо публічного призначення на такі посади. Сподіваюсь, тепер моє рішення є зрозумілим.
На даний час відбуваються значні роботи з утеплення фасаду та дахів Довженко-Центру, плануються заходи зі збереження кінематографічної спадщини, модернізації систем зберігання даних і багато іншого. У найближчий час ми узгодимо відповідну інформацію і оприлюднимо її. Це буде спільна із Міністерством культури України комунікація. Також у планах квітня проведення широкої зустрічі із командою Довженко-Центру.
Нам, вочевидь, необхідний офіційний кіноархів – національний фонд фільмів, у якому зберігається кінематографічний спадок України. Туди йдуть дослідники, йдуть студенти. Чи Центр Довженка може стати таким фондом, а якщо не Центр, то де має бути фонд?
Знов-таки, зверніть увагу на певну адміністративну процедуру.
Чимала частина кінематографічного скарбу знаходиться в Центральному державному кінофотоархіві ім. Пшеничного, який не підпорядковується Міністерству культури. Доволі багато спадщини перебуває у розпорядженні державних підприємств, щось – у приватних структурах, а значна частка зберігається в Довженко-Центрі.
Власне, Довженко-Центр має усі технічні можливості і компетенції для цього. Отже, це питання належить до сфери високого владного рішення. Сподіваюся, що найближчим часом ми перейдемо до його ухвалення. Цю розпорошеність у зберіганні важливих цінностей потрібно припинити. І в законодавстві про кінематографію згаданий орган, який називається Державний фонд фільмів. За діючим законом Довженко-Центр здійснює прийняття вихідних матеріалів і офіційних копій усіх фільмів, які виробляються за державної підтримки. Але є фільми, які знімаються за приватні, зокрема і за іноземні кошти.
Концепція Державного фонду полягає в тому, що він має зберігати усі фільми, виготовлені в Україні. Також такий фонд має багато інших визначених законом функцій. Зараз триває дискусія щодо організаційної форми фонду.
Моя особиста позиція полягає у тому, що Державний фонд фільмів повинен існувати як відокремлений підрозділ Довженко-Центру. Тому є кілька причин. Головна з них: якщо Державний фонд фільмів створити як окрему установу, ми зануримо Довженко-Центр у кризу, бо фонд значною мірою "відбере" багато його функцій, і з великою вірогідністю ми втратимо Довженко-Центр як національний бренд, як установу національної культури.
Звісно, моя думка не є головною в цьому питанні. Але, сподіваюсь, є важливою. Довженко-Центр потрібно зберегти як установу, яка довела свою працездатність і в Україні, і за кордоном. В ухваленні цих рішень потрібна особлива розважливість. Як бачите, це друге непросте питання, пов'язане з Довженко-Центром. Моя робота стає все цікавішою і цікавішою.
В грудні ви анонсували зміни до законодавства в частині регулювання кінотеатральної діяльності. Що з ними зараз?
Тут маємо часткові результати, але значних змін немає. Є певні адміністративні рішення, які впливатимуть на кінотеатральну діяльність: ми зараз практично завершили розробку програми "Єдиний квиток". Це програма збору статистичних даних у сфері кінематографії. Програмне забезпечення розроблено, тестування проведено, найближчим часом, сподіваюся, наша команда його запустить. Також у парламенті є законопроєкт про підвищену адміністративну відповідальність щодо діяльності в сфері кінопрокату. Але для ширших законодавчих змін зараз, як виявилося, немає попиту на ринку. І мої слова про необхідність регулювання, якщо чесно, дещо налякали кінотеатральні мережі.
Чим саме?
Часом люди не мають довіри до влади. І відтак мої слова були витлумачені таким чином, наче голова Держкіно хоче обмежити свободу кінотеатрів. Тому це питання через значний резонанс відкладено в реалізації. Але я продовжую комунікувати, продовжуємо пояснювати.
Ось вам приклад: минулого року було завершено 46 національних фільмів за державної підтримки. Ще є певна частка фільмів, вироблених приватним коштом. Ми постійно аналізуємо ситуацію в кінопрокаті – часто одні національні фільми відбирають глядача у других. Серед продюсерів навіть прижився термін "кіноканібалізм".
На державному рівні потрібно здійснити оцінку – де здорова конкуренція, де шкідливі змови, а де просто несприятлива економіка у касових зборах. Наслідки ситуації, про яку я казав у одному зі своїх інтерв'ю, стануть очевидними на кінець цього року. Давайте почекаємо. Очевидно, мені треба набратися терпіння як держслужбовцю і збирати інформацію, аналізувати дані. Цим буду займатися.
Екранів ще б у нас побільше в країні.
Так, кінотеатрів в Україні бракує. Це окреме і доволі болісне питання. На врученні Шевченківської премії виступав Андрій Халпахчі (директор Київського міжнародного кінофестивалю "Молодість" – прим. ред.). В залі були високопосадовці. І Андрій Якович звернув увагу на проблему комунальних кінотеатрів, в якому вони стані: "Київська Русь", "Київ" тощо. Чи може бути ця ситуація вирішена? Може. Чи це легко? Ні, нелегко. Але абсолютно реалістично.
Однак у регіонах ситуація ще гірша. Кінотеатри в маленьких містах зруйновані або перетворені на магазини чи піцерії. Тому розгалуженої загальноукраїнської мережі кінотеатрів не існує. Поза межами обласних центрів кінотеатрів, за рідкісними винятками, практично немає. І великі мережі, на жаль, не мають планів розширення. Кількість кіноекранів – це не просто можливість показувати кіно більшій кількості людей. Це важливий економічний показник ємності ринку і потенціалу кінопрокату.
В останні роки все більше продюсерів, режисерів знаходять фінансування в закордонних фондах, все менше і менше потребують допомоги від держави. То яким ви бачите Держкіно в майбутньому?
Розумію ваше враження, але воно має більше емоційний характер. Назагал в Україні вкрай мало великого кіно без державного фінансування. Також я не розумію цього протиставлення – фільми за державної підтримки і приватне фінансування. Нам потрібне різне кіно. Одним з напрямів діяльності Держкіно є зміцнення і розвиток кіногалузі.
Держава вклала великі гроші у розвиток приватних кінопідприємств – з року в рік за законом майже всі вироблені фільми передавались у власність самих виробників, також виробники були зобов'язані повертати лише половину наданої держпідтримки, і це повернення було відтерміноване в часі і розмірах. Це реальна, системна і багатомільйонна підтримка наших виробників. Тому збільшення кількості фільмів без державного фінансування – це не докір державі, а часто наслідки багаторічної роботи.
Також, дивлячись на європейський простір, слід сказати, що необхідність у державній підтримці кіно існуватиме ще багато років. Така система існує в багатьох країнах. І Держкіно України увібрало найкращі практики європейських країн. У нас існують такі форми держпідтримки, яким заздрять поляки, німці, французи. Повірте, за кордоном немає ідеальної ситуації. Якби ви знали, за якою системою в більшості європейських країн розподіляється державна підтримка, ви одразу сказали б, що це потенційна корупція.
Зараз в Україні одні з найскладніших процедур розподілу державних коштів, доволі гармонійне законодавство. Я не кажу, що усе ідеально. Завжди, коли державний орган розподіляє якийсь ресурс або замовляє якийсь продукт, він неодмінно наражається на критику. Так побудована публічна служба. Але у критиці влади українці часто самі шкодять авторитету власної держави. В нас модно говорити про корупцію навіть тоді, коли в тебе немає доказів цієї корупції. Такими темпами скоро слова "шахрай" чи "злодій" перестануть в нашій країні вважатися образливими. Ми самі ганьбимо свій простір.
Але іноземці українську внутрішню риторику і повсякденні звинувачення на адресу держслужбовців сприймають за чисту монету (вони поза контекстом нашого побутового спілкування), і це, зрештою, шкодить авторитету нашої країни. Це перше і головне, що треба враховувати.
Друге – Державне агентство України з питань кіно, при всіх мінусах, – дуже спроможний орган, який має напрацьовану багаторічну практику, розвинене законодавство і професійну спільноту. Так, завжди будуть питання до персоналій. Практично усе європейське кіно користується державною підтримкою.
Якось мені переповідали про випадок, коли одна з країн припинила державну підтримку. Тривало це три роки, і вони отримали такий різкий спад національного кіно, що вилетіли зі всіх фестивалів. Цього допускати не можна. Тому в Україні ще тривалий час існуватиме державна підтримка.
Щодо іноземної підтримки, то це не замість, а на додаток. Наприклад, фільм "Ти –космос" отримав допомогу в конкурсі Держкіно та пізніше від Європейського фонду солідарності (ESFUF), утвореного організацією EFAD, а EFAD – це організація голів європейських державних кіноагенцій (і Держкіно є членом цього об'єднання). Також, якщо говорити про кошти, які надає, наприклад, фонд Eurimages, то Україна є його членом, тож кошти Eurimages – у тому числі українські кошти. Тож, знаєте, з брудною водою не треба виливати дитятко. Ось що я хочу сказати. Тому Держкіно буде.
Про що мріє голова Держкіно?
Моя мрія - щоби в національному кінематографі нарешті запрацювали повноцінно всі форми державної підтримки, в тому числі і кеш-ребейт, бо для України це велика проблема. Доки держава не буде готова платити відшкодування іноземцям, які витратили кошти в Україні на кіновиробництво, вони тут не фільмуватимуть, і ми не матимемо іноземних ресурсів. Це питання і іміджу, і грошей, і наповнення нашого кінопростору співпрацею з іноземними виробниками.
При усій важливості міжнародних відносин, потрібно пам'ятати, що проблеми і реформи українського кінематографа знаходяться всередині нашої держави, жоден іноземець за нас нашу роботу не зробить. Тому міжнародний напрямок – це лише частина нашої роботи, яка не здатна замінити основних задач.
Для мене у найближчому майбутньому Держкіно – це підписаний оновлений закон про державну підтримку кінематографії, це проведення двічі на рік повноцінних конкурсів кінопроєктів, які Держкіно здатне фінансувати, це закріплене законом стале фінансування кінематографії (у певному відсотковому показнику від Державного бюджету, як це зроблено для національного мовника).
Наша команда працює над тим, щоб повноцінно працював закон, у тому числі підтримка студентів-кінематографістів, сприяння роботі кінокомісій, системна робота з кіноспадщиною, управління державними підприємствами, підтримка кіноподій та участь у культурній дипломатії тощо.
Ми вболіваємо за успіхи фільмів у кінопрокаті. Держкіно щиро радіє перемогам українських фільмів на кінофестивалях і намагається допомагати. В наших планах зробити системною на державному рівні міжнародну діяльність і роботу з кінофестивалями та іноземним прокатом. Тому є наміри щодо створення напрямку популяризації фестивальної діяльності у вигляді окремої державної установи під назвою Ukrainian Films, щоб таким чином імплементувати позитивну практику Німеччини, Франції і багатьох інших країн. Сподіваюся, що вам сподобається таке Держкіно. Думаю, що роботи вистачить і мені, і ще багатьом очільникам після мене.