Перегорнута сторінка: Чого чекати від нового сезону Хору Верьовки
3 жовтня Національний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки відкриє концертний сезон виконанням Третьої Літургії для хору і народного співу Кирила Стеценка у Києво-Печерській лаврі. Саме протягом сезону 2026/2027 ми почуємо оновлений репертуар після резонансних новин про призначення генеральним директором і художнім керівником хору очільника львівського хору "Гомін" Вадима Яценка.
З моменту призначення минуло три місяці, але дебати навколо хору не стихають. Тож це добра нагода згадати історію хору, специфіку жанру академічної народної пісні та стереотипів навколо неї, а також поспілкуватися з очільницею комунікаційного відділу Тетяною Новицькою про особливості нового позиціонування хору та з музикознавицею Любою Морозовою – про різновиди професійної роботи з фольклорним матеріалом.
Пошуки світла в естрадному тумані
З 1943 року Український народний хор під керівництвом Г. Верьовки був частиною культурної номенклатури УРСР, відкрито вбачаючи свою місію у "пропаганді народної пісні" та прославлянні партії. Критикині Люба Морозова, Катря Гончарук, Олеся Найдюк неодноразово наголошували, що "державність" хору залишалася його суттю за різних часів і керівників. За репертуаром хору – від пісень-здравиць вождю у 1950-х та гумористичних замальовок у 1970-х аж до бек-вокалів у піснях естрадних зірок 2010-х – можна було вимірювати настрої та прагнення офіційної культури. Віднині все зміниться – стверджує нова керівна команда хору на чолі з Вадимом Яценком.
Цього серпня змінилися дизайн, брендинг та тон комунікації в соцмережах. 11 вересня, у 83 річницю хору, вийшов перший випуск із серії YouTube-есеїв про історію хору Верьовки на основі свіжих архівних досліджень, які проводить комунікаційний відділ. У відео Вадим Яценко розповідає про початок діяльності хору – десятиліття, що припало на часи культу особистості вождя, а його розповідь супроводжують архівні кадри виступів та відскановані партитури "Пісні про буряки" та "Ой, Сталіне, Сталіночку".
Після багатьох зовнішніх коментарів та медіарозвідок в історію хору нова команда пропонує інформацію з перших рук, аби, за словами керівниці комунікаційного відділу Тетяни Новицької, "зрозуміти, де знаходимося та з чим працюємо". На підґрунті нового розуміння власної історії відтепер будуватиметься комунікація як всередині команди, так і з аудиторією.
Музикознавиця Люба Морозова, котра неодноразово виступала з критикою хору в минулому, вважає, що такі зміни були конче потрібні:
"В останні чотири роки хор майже повністю переключився на колаборації з попвиконавцями – з Артемом Пивоваровим, Джамалою, Jerry Heil, alyona alyona, Тарасом Тополею, Тонею Матвієнко, SKYLERR тощо. Здається, останній великий проєкт вони мали з Юрієм Рибчинським, де виконали понад двадцять його пісень. Вважайте, хор естетично обнулився, втративши власну суб'єктність. Я спочатку використала термін "колаборації", але фактично колектив виконував сервісну функцію, додаючи чужим проєктам масштабу, урочистості і впізнаваного "українського" звучання".
На сайтах квиткових операторів заявлені осінні гастролі хору з піснями Юрія Рибчинського, проте Тетяна Новицька спростовує цю інформацію й радить перевіряти офіційні сторінки хору. "Після приходу нового генерального директора-художнього керівника в жодній офіційній комунікації на цей сезон не йшлося про програму "Золоті хіти Юрія Рибчинського" – ці гастролі наразі не плануються".
"Звісно, упродовж сезону заплановано кілька нових великих проєктів. Усі анонси з'являтимуться на наших сторінках. Стала програма певною мірою залишається актуальною, втім і вона буде оновлюватись", – додає Тетяна.
Національний хор Верьовки залишається великим і гучним феноменом, який супроводжує шлейф гучної, неперевіреної й подекуди хибної інформації. В інтервʼю The Claquers Яценко наголошує на безпрецедентному масштабі та впізнаваності феномену – лишається тільки реформувати його зміст. На зміну комунікаційній герметичності, успадкованій із совєтських часів, має прийти діалог – зокрема зі спеціалістами, що довгий час перебували в ролі критиків, якщо не антагоністів хору.
"Подобається це нам чи ні, але хор Верьовки – це бренд", – коментує Люба Морозова. "Дуже добре, що нова команда стартувала з дослідження архівів, повертаючи колективу те ціннісне, що десятиліттями ховалося за радянськими нашаруваннями. Перш ніж вигадувати нову ідентичність, треба відтворити втрачену суб'єктність хору."
Тетяна Новицька, яка водночас поєднує ролі головної редакторки медіа The Claquers про українську класичну та академічну музику та модераторки концертів у Національній філармонії, зізнається, що довгий час і сама ставилася до хору скептично. Але робота з архівами відкрила багато нюансів і деталей: "Коли починаєш досліджувати історію колективу, працюєш з архівними матеріалами – стає зрозуміло, що суть хору Верьовки значно глибша, цікавіша і складніша. Нині мені цікаво досліджувати хор як культурний феномен – в усій складності і неоднозначності його бекграунду – і долучатися до формування нової візії розвитку колективу".
Традиційне vs народне
Крім зовнішніх змін, за перші три місяці каденції Вадима Яценка у хорі відбулися кадрові поповнення. У серпні було оголошено про співпрацю з дослідниками народної пісні та співзасновниками ансамблю традиційної пісні "Божичі" Сусанною Карпенко та Іллею Фетисовим.
У коментарі для УП.Культура Фетисов наголошує, що великі народні хори та традиційні ансамблі були і є частинами однієї екосистеми:
"Хор ім. Верьовки завжди був у полі нашого зору, адже щоби розуміти, що таке фольклорний ансамбль і що таке народний хор та чим вони відрізняються, треба розуміти всі культурні явища і досліджувати їх".
Для Сусанни Карпенко це буде не перша співпраця – у період керівництва Анатолія Авдієвського вона викладала в студії при хорі та опрацьовувала автентичні народні пісні для хорового виконання.
"Після смерті Анатолія Авдієвського в хорі настала криза керівництва", – продовжує Фетисов, – "не було керівника, що наближався б за рівнем харизматичності та музичним відчуттям до Анатолія Тимофійовича. Тому ми дуже зраділи новому призначенню. Ми стежили за діяльністю Вадима Яценка як керівника хору "Гомін" і як головного хормейстера Львівського оперного театру, і бачили високоякісні мистецькі продукти, які створювалися під його орудою, та його вміння досягати запланованих цілей".
На тлі розвитку етномузикології й росту популярності народного співу та танцю поза суто науковим вивченням (наприклад, у проєктах "Рись", "СМИК", "Рух") пошуки діалогу між реконструкторсько-дослідницькою та академічно-хоровою традиціями виглядають як своєчасне рішення. Після років звинувачень у спотворенні уявлень масового слухача про народну пісню – провокативна назва подкасту "Ріж вірьовку" від музикологів "Рисі", напевно, є найпоказовішим індикатором думки дослідницької спільноти про хор та низку менших подібних ансамблів – хор Верьовки бере відповідальність за "агресивну академізацію" й прагне визначити себе зокрема через пошуки спільного та відмінного у співпрацях із експертами з протилежного табору.
"Основою репертуару хору була і залишається українська народна пісня", – коментує Новицька. "Нині ми працюємо над тим, аби представити різноманітні формати роботи з фольклором – як у сфері автентичного виконання, так і у сфері композиторського опрацювання фольклору. Тож від фольклору не відмовляємось – натомість шукаємо нові для хору способи його представлення".
На думку Люби Морозової, такий підхід свідчить про здорове самосприйняття нової команди.
"Хор Верьовки ніколи не стане ансамблем традиційного виконання – і, мені здається, не треба ставити перед ним таке завдання. Традиційний спів існує в зовсім іншій системі координат: він прив'язаний до конкретного регіону, локальної манери, середовища, способу передавання традиції".
"Значно важливіше зараз визначитися, який художній вектор хор обере основним. І важливо, що саме такі фахівці, як Ілля Фетисов і Сусанна Карпенко, можуть передусім повернути колективу повагу до першоджерела. Навчити розрізняти власне традиційну музику і професійну творчість, яка за десятиліття настільки зрослася з нашим уявленням про "народне", що ми вже перестали помічати різницю. Показати, що поліська пісня, слобожанська чи подільська традиція – це різні музичні космоси".
Жанр-гібрид
Аналізуючи феномен шароварщини, критикиня Олеся Найдюк називає явище помпезних виконань народних пісень у академічній обробці штучною культурою "совоукр", а Національний хор ім. Г. Верьовки – її обличчям. Поєднання хорової та народної музики не було винаходом офіційної музичної практики СРСР, але напрацювання в цьому гібридному жанрі стали найзручнішою формою для розгортання монументальних кіч-полотен, у яких стирається будь-який слід походження тієї чи іншої пісні.
"Українська хорова культура була гібридною задовго до появи СРСР", – коментує Люба Морозова. "Совєтським винаходом стала радше інша річ – великий професійний "народний хор", який за допомогою академічного апарату почав репрезентувати сконструйований образ того, як нібито співає народ".
"Давайте звернемося до термінології і розведемо поняття "народне багатоголосся" і "хор". Це не одне й те саме. Традиційний гуртовий спів існував у селах за власними законами – без диригента, без партитури, без сталого поділу на академічні хорові партії. Професійна хорова культура мала інше походження: спочатку церковне, пов'язане з візантійською традицією, а з XVI–XVII століть – ще й із західноєвропейським багатоголоссям та партесним співом".
"Переплітатися ці дві лінії починають тоді, коли професійна хорова культура звертається до фольклору як до музичного матеріалу. На жаль, у цьому процесі неминуче втрачається частина первісного контексту – локальна манера співу, варіативність, функція пісні в обряді чи повсякденному житті. Але є й інший бік: саме професійна обробка часто дає фольклорному матеріалу друге життя й відкриває його для значно ширшої аудиторії. Найочевидніший приклад – "Щедрик" Миколи Леонтовича. Академізація водночас щось відбирає у традиції – і дає їй новий масштаб існування."
"Починаючи з XIX століття, український фольклор пережив кілька різних етапів взаємодії з професійною творчістю. Коли формувалася українська професійна композиторська школа, народну пісню збирали, записували й обробляли. У Лисенка, а пізніше у Леонтовича в основі твору ще лежить конкретна, впізнавана народна мелодія, але певною мірою вирівнюються ладові й інтонаційні особливості, а навколо мелодії виникає авторська гармонічна й поліфонічна тканина. У ХХ столітті виникає неофольклоризм, а потім нова фольклорна хвиля: композитори вже можуть навіть не цитувати народну мелодію, а працювати з самими принципами фольклорного мислення".
"Совєтський народний хор виникає дещо осторонь цієї еволюції, спираючись на масову пісню. Сам Верьовка написав чимало таких творів – від "Ой чого ти, земле, молодіти стала" до "Шахтарочки". Радянська система сконструювала ідеологічно правильну версію "народної музики", а потім видала її за сам голос народу. Хор, оркестр народних інструментів, танцюристи, костюми, специфічна вокальна манера – все це створювало переконливу картинку української традиції замість справжньої, живої, яку послідовно знищували. Саме цей жанровий покруч, на мій погляд, сьогодні потребує переосмислення."
Тетяна Новицька впевнена, що і в перекрученій версії народної культури слід шукати й знаходити унікальну генеалогію. "Народні хори часто звинувачують у стереотипному, спрощеному представленні народної культури (здебільшого, цілком справедливо), але разом із тим і саме розуміння природи народного хору, зокрема хору Верьовки, також часто обмежується стереотипами. Хор існує вже 83 роки, і його творче обличчя не раз змінювалося за цей час – це стосується і манери виконання, і тембрового наповнення хору й оркестру, і репертуарної політики".
Показовою для академізованого народного напряму є опера "Цвіт папороті" Євгена Станковича. Створена на замовлення французької фірми "Алітепа" спеціально для хору Верьовки, вона відкрито демонструє власне коріння в авангардному симфонізмі – саме це, на думку Вадима Яценка, відкинуло її премʼєру на більш ніж сорок років. У 2017 році "Цвіт папороті" у Львівській опері поставив Василь Вовкун, проте народний хоровий елемент довелося ще більше "закадемізувати" для оперних вокалістів.
На "Цвіт папороті" посилаються як апологети нового, незалежно-українського шляху хору ім. Верьовки, так і носії уявлень про хор як виразника української ідеї та "етнокоду", що опирався культурному зросійщенню за совєтських часів. На "Цвіті папороті" у власному ДНК наголошує хор Верьовки в новій ітерації, зокрема, фрагмент опери виконувався в межах одного з перших виступів хору після зміни керівництва – на церемонії вручення відзнаки "Національна легенда України" 19 серпня.
Битва міфологій та риторика компромісів
У документальному фільмі Володимира Шпака "Хор Верьовки NOW" (2021) працівники й працівниці рахують тисячі костюмів, проводять репетиції в лунких залах, прасують сорочки в літньому полі, розповідають про екзотичні гастролі та демонструють нагороди, отримані в КНДР. Інтервʼю та закулісні зйомки перемежовуються кліпами з абстрактними сюжетами "козаки бʼються з басурманами" або "ворожіння на вінках".
Совєтське минуле хору фільм розглядає в межах риторики компромісів: так, за різних часів у репертуарі хору "всяке було", зате він зберіг народну пісню в єдино можливому вигляді й доніс її до вух тих, хто ніколи б не почув нічого подібного за інших обставин. Парадоксальним чином для більшості споживачів продукту хору Верьовки саме ця версія й стала "народною піснею", першою і, можливо, єдиною, яку вони чули – адже за час існування хору змінилося декілька слухацьких поколінь. Дистильовані образи культури – найкращий матеріал для ностальгії та міфотворчості, як показують сотні емоційних коментарів на сторінках хору в соцмережах.
Риторика компромісів часто стає в пригоді в сучасних дослідженнях культури УРСР, особливо в музично-критичному дискурсі. Частково вона простежується і в новому позиціюванні хору Верьовки. У тому ж таки освітньому відео про ранню історію хору Вадим Яценко аналізує стандартну концертну програму хору в 1940-1950-х: за піснями-присвятами вождю слідують пісні про дружбу народів та труд, і лише наприкінці хор виконує кілька народних пісень. "Такий порядок чітко відтворює ієрархію, в якій могла існувати культура українського народу", – робить висновок Яценко.
Втім, нове керівництво також знаходить незаплямовано українські прецеденти в історії академічно-народної музики. Третя Літургія Кирила Стеценка, яка відкриє новий сезон та, ймовірно, новий період в історії хору, цікава як з погляду обґрунтування музичної політики, так і в межах розбудови контрміфології.
"Третя Літургія Стеценка була написана 105 років тому, у період, коли в Україні розгортався рух за автокефалію православної церкви – відхід від Москви, богослужіння українською мовою з опорою на давні традиції української духовної музики", – обґрунтовує вибір Новицька. "Стеценко, який і сам був протоієреєм УАПЦ, а до того – діячем у Міністерстві освіти УНР, відіграв дуже важливу роль у тогочасній боротьбі за духовну незалежність України. У наші дні розпочата 100 років тому боротьба за національну Церкву утверджує свої здобутки інституційно. Тож звернення до Літургії, яка засвідчувала цей рух століття тому, сьогодні дає змогу глибше дослідити свою історію".
"Цей твір важливий для суспільства, але також має особливе значення і для самого хору. Візитівка хору Верьовки – поєднання народних і академічних голосів. В Україні у другій половині ХХ століття це було доволі новаторське художнє рішення. Втім, Третя Літургія Стеценка написана задовго до появи хору саме для такого виконавського складу – буквально для церковного хору і вірян. Стеценко вважав, що спів в оновленій українській церкві має бути спільним – українські парафіяни нарешті отримали змогу молитися рідною мовою і бути активними учасниками Богослужіння, а не лише пасивними слухачами".
"Хор Верьовки вже неодноразово виконував українську духовну музику, але до цієї Літургії звертається вперше. Виконання твору з таким сильним історичним підґрунтям – це нагода для хору відкрити нову грань своєї ідентичності".
Протягуючи жанрові та ідеологічні ниточки в минуле, хор Верьовки готує фундамент для майбутніх змін. На думку Люби Морозової, грамотне самовизначення та ретельна робота з репертуаром здатні відкрити нову сторінку в історії хору.
"Було б цікаво побачити колектив у зовсім нетипових для себе, але потенційно цікавих поєднаннях. Наприклад, аби він попрацював з електронікою – тут одразу згадується досвід Алли Загайкевич. Або системно замовляти нові твори українським композиторам і, можливо, спровокувати ще одну фольклорну хвилю – вже у XXI столітті. Можливо, найцікавіше, що може зробити хор Верьовки сьогодні, – не відновити якусь уявну правильну модель минулого, а запустити наступний етап взаємин української професійної музики з фольклором".
