In memoriam усіх нас. Про мистецтво Віталія Кохана
Рік тому, 30 грудня 2024 року я отримала дуже особливий і абсолютно неочікуваний подарунок – срібну каблучку. Груба й елегантна водночас, вона мала кілька гравіювань на зовнішній стороні:
KY
IV
KOKHAN
[Kh]
UA
2024
KOK
HAN
Її створив Віталій Кохан – художник, ювелір і дорогий друг. Окрім трьох видів авторських штампів (так, ніби він вагався, який найкраще пасує його ремісничій ідентичності), каблучка мала ще декілька простих позначок: місто (Київ), країна (UA) та рік. Отак просто він позначив коли, де і ким був створений цей виріб.
Для мене каблучка мала глибоке особисте значення: у 2024 році я повернулася до рідного міста, Києва, після 2,5 років перебування за кордоном, щоби знову бути поруч зі своєю родиною та спільнотою. Я дивлюся на тонко вигравіювані лінії на сріблі та ловлю себе на думці: але дійсно, був цей рік, було це місто і був цей художник із його простим, але значущим жестом – змусити мене буквально носити на собі спогади, зафіксовані всього в декількох літерах і цифрах. Я вдягаю цю каблучку щодня. Вона стала моїм талісманом і невід'ємним елементом повсякденного образу.
(Того року Кохан також виготовив низку срібних виробів, зокрема підвіски та значки з подібними штампами. Один зі значків помітив Борис Мартиненко – колекціонер, бізнесмен та співзасновник одного з найпотужніших військових підрозділів Сил безпілотних систем. Борис замовив Кохану розробку нагородних знаків для підрозділу. За словами Кохана, це був найкращий спосіб бути корисним суспільству в якості художника.)
Невимовна легкість важких матеріалів
Російсько-українську війну називають, серед іншого, "війною за пам'ять" – боротьбою за історичні наративи всупереч спробам росії нав'язати власну версію. Тема пам'яті в останні роки стала вкрай популярною серед художників в Україні. Як усе популярне, розкривається вона не завжди делікатно та переконливо. Далекий від трендовості, художник-у-собі Віталій Кохан відгукнувся на порядок денний у власний – гермечтичніший – спосіб, і звернувся до мотиву формально простих жестів приватного памʼятання.
До 2022 року Віталій здебільшого працював з тим, що я наважусь описати у нахабно поетичний, аматорський спосіб – невловимою чарівностю світу в його матеріальному та чуттєвому вимірах, якій художник шукав осяжну форму. Зазвичай, Кохан працював з солідними в усіх сенсах матеріалами, як то камінь, мармур, бетон, різні види металу – тож корпус його творів був буквально вагомим. На контрасті він також періодично експериментував з нестабільними матеріалами. Наприклад, з павутинням та кристалами, які він вирощував для виставки номінантів PinchukArtCentre Prize 2018. Або ж з природними явищами в роботах для лендарт симпозіуму Простір прикордоння у селі Могриця, Сумська область, чи навіть із тінню (Концентратор тіні, 2023, для проєкту Internally Displaced Landscape).
В усіх випадках його увага до виявлення сутності матеріалу була далекою від жаги суто декоративної привабливості. Радше йшлося про дослідження природи обраного медіума, або оприявнити його питому красу та виразність. Ми схильні надавати перевагу концептуальному перед чуттєвим у взаємодії з сучасним мистецтвом. Тоді як Кохан кидає виклик цим пересторогам і м'яко підштовхує до сирої фізики мистецтва, а заразом і до почуттів, які воно пробуджує в нас.
Важливою ілюстрацією цьому є серія "Без назви" (2017), у якій Кохан порівнював ошатність класичного живопису з типовою грубістю бетону. Щоб виявити суть об'єктності картини, Кохан зняв форми з масивно обрамлених полотен і відилив із них бетонні рельєфи. Позбавлені самого зображення, ці "картини" натомість набувають ваги власного "тіла" та переконливості власної форми.
Дозволю собі навести тут ще один приклад – скульптури з виставки CIRCA 2020 у галереї The Naked Room, 2020, яку я мала нагоду співкурувати. Тут художник протиставив величність і видиму стійкість жіночих скульптурних фігур (досягнуту використанням класичної позиції контрапосту) з легкістю та крихкістю картону й пап'є-маше, з яких вони зроблені. Тоді як менші, делікатніші на перший погляд фігурки виявляються важкими та щільними, адже вони зроблені з чавуна.
Від первісного мистецтва до модернізму ХХ століття, як ми з кураторкою Марією Ланько зазначали щодо цієї серії в 2021 році, жіночі статуї залишалися до смішного популярним та тривіальним жанром. Але Кохан не побоявся зробити крок у бік банальності жанру й свідомо використовував його як "нульову форму".
Академічні скульптори можуть місяцями вдосконалювати деталі, доки не досягнуть ідеального, бажаного та контрольованого результату. Тоді як Кохан відкрив свою практику для того, що не можна передбачити: помилки, виробничого збою або реакції примхливого матеріалу. Він назвав це "поставити незаплановане на рейки".
Виставка CIRCA 2020 також стала першим випадком використання слів та цифр як смисловив елементів. Проте важливими були не конкретні часові рамки, а їх майбутня приблизність. Точний для сучасних глядачів, цей часовий штамп неминуче стане довільним ("circa") для дослідників майбутнього, коли розмиті межі між окремими роками не відіграватимуть важливої ролі. Намір Кохана – розглянути те, що він створив, з відстані уявної прийдешньої епохи, ніби намагаючись дізнатися щось про минуле з цього знеособленого, зробленого "приблизно в 2020 році".
Археологія сьогодення
Такий хід підводить до його новіших робіт, а заразом і до самого методу, який Кохан називає археологією сьогодення. Після лютого 2022 року реальність стає конкретнішою (згадаймо, що англійською бетон – це concrete). Дозволена колись приблизність нині поступається вимушеній точності.
У серпні 2024 року Віталій створив сайт-специфічну роботу для виставки "Відчуття безпеки" у ЄрміловЦентрі – одному з небагатьох активних культурних хабів Харкова. Художник вирізав напис "Це свідчення присутності тут. 18.19. серпня 2024" просто на бетонній колоні всередині простору, де вона й лишилась понині. Вигравіювана дата точно вказувала на дні, коли художник перебував та працював – там і тоді.
Цей, здавалося б, простий жест поставив кілька питань. Як ми можемо зберегти маленькі особисті спогади в епоху всепроникних колективних наративів? Як зробити так, щоб ці спогади зберігалися в цифрову епоху, коли будь-що можна зафіксувати за лічені секунди й так саме швидко це "будь-що" втрачає цінність? І які саме спогади можна вважати значущими, коли ми живемо в епоху постправди, коли, перефразовуючи рядок з вірша Райнера Марія Рільке, жоден спогад не є остаточним? (В оригіналі "жодне почуття не є остаточним" ("Kein Gefühl ist das fernste"), рядок з вірша Райнера Марія Рільке 1989 з "Книги годин"). Хоч як банально це не звучало, війна вчить українців цінувати моменти тихої радості буття. Кохан частково грається з цим відчуттям та шукає вагомий – і позачасовий – спосіб зберегти такі моменти.
Викарбовування простих, але промовистих фраз лягло в основу кількох робіт на соло виставці Кохана "Завжди сьогодні" у галереї The Naked Room у 2024 році, присвяченій пошуку нової пластичної мови меморіалів майбутнього. Навколо скульптур літака, піраміди, автомобіля та обеліска-кіпариса художник розмістив по периметру галерейних стін кілька важких плит із пісковику, мармуру і травертину. На кожній із них були написи:
ДЕНЬ ЯК
ДЕНЬ
15 ВЕР 2024
УВАГА
—>
23 Травня
2024 року
Київ
Як у випадку з харківською колоною, Кохан зафіксував не більш як скромний факт свого (або нашого, глядацького) існування в певному моменті. Окрім очевидних асоціацій з філософією буддизму, є також дещо майже біблійне в тому, якою значущістю він наділяє випадкові дати: і був вечір, і був ранок: день 935 (935 день повномасштабного вторгення припав на 15 вересня 2024 року – " день як день").
Можливо, не кожен день є дивом, як співав Девід Бірн у треку 2018 року "Every Day is a Miracle". Але, безперечно, кожен день має значення, коли проживаєш четвертий рік повномасштабної війни. І звісно, присутня дрібка чорного гумору (дуже корисного інструменту виживання для українського суспільства), адже Кохан поєднує вислови, що прославляють життя, з чимось, що явно нагадує надгробну плиту.
Орієнтування в пустотах
Небагатослівний у спідкуванні та неквапливий у роботі, Кохан – той тип художника, який керується внутрішньою тишею, а не зовнішніми подразниками. "Є речі, які ти просто мусиш робити, інакше втратиш відчуття себе", – каже він, відповідаючи на банальне питання про те, що спонукає його до праці.
Для Кохана мистецтво – це спосіб заповнити світ (метафорично й фізично) новими сенсами – і таким чином зменшити простір, який залишається для беззмістовного. Щоб боротися з ентропією, додала б я. Не дивно, що основа його творів є дійсно вагомою. Вони проявляють власний об'єм і тілесність – і цим присвоюють простір, у якому представлені. Але цікаво, що в своїх останніх роботах він не створює, а навпаки скорочує і відсікає – якими сенсами він прагне наповнити порожнини, які утворилися?
На місце оприявненню чарівності світу, яким ми колись були здатні милуватися, прийшла матеріалізація пам'яті про досвіди геть не чарівні. У своєму найновішому проєкті для публічного простору "In memoriam усіх нас" Кохан звертається до колективного досвіду переживання війни дуже конкретної групи людей – мешканців Північної Салтівки Харкова.
Пам'ять і травма працюють у хитрий спосіб. У тилових містах на кшталт Києва спогади про перші місяці повномасштабного вторгнення 2022 року частково стерлися під впливом, здавалося б, звичайного буденного життя мегаполіса. І навіть регулярні нічні обстріли не можуть похитнути стрімкий ритм повсякдення. Проте, мешканцям Північної Салтівки не потрібно нагадувати, що війна триває – вони продовжують жити серед її гігантських слідів. Район знаходиться приблизно за 30 кілометрів від російського кордону. У 2022 році тут була лінія оборони, і російські війська були на відстані всього 2 кілометрів від школи, яка зрештою стала місцем роботи Кохана. Жодна будівля тут не залишилась неушкодженою: деякі досі заселені та придатні для реконструкції, інші підлягають знесенню.
У 2024 році, платформа культури пам'яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво організувала проєкт під назвою Лабораторія практик меморіалізації для митців та дослідників. Під час лекцій, воркшопів, експедицій на місця подій, розмов із місцевими громадами та владою учасники обговорювали та розробляли можливі нові підходи до меморіалізації російсько-української війни. Харків був одним із ключових кейсів для роботи. Кохан мав особливий інтерес до розробки тимчасового місця памʼяті саме там, і початково підготував декілька пропозицій для подальшого обговорення. Уродженець Сум, Кохан провів більше десяти років у Харкові і мав із містом особливий звʼязок.
Після відвідування Північної Салтівки у 2024 році з програмою Лабораторії, Кохан спершу міркував про те, аби розмістити текстові повідомлення на фасади різних будівель та створити маршруу через весь район. Пізніше, у 2025 році, художник у діалозі з кураторкою Катериною Семенюк обрав єдине місце для всього твору – школу №165. Раніше школа була суцільно вкрита крихітними білими плитками. Багато з них відпало під час вибухів, відкривши оголений бетон.
Кохан підхопив цей існуючий "орнамент" з дірочок і саму техніку – збив ще більше плиток, – аби створити прості малюнки та тексти, які розповідають про досвід місцевих. Це фрази на кшталт "війна триває", "ця стіна є свідком жахів з 24 лютого 2022 року", "хтось щось, хтось вертається" або "Мордор – 35 км". А також спрощені зображення автомобіля, кота, тризуба – все це ілюструє повсякдення району дуже приземлено, дуже зрозуміло. стріт-артистом або перехожими.
Деякі написи розповідають не про минулі події, а скоріше позначають присутність автора тоді, коли він працював над муралом влітку 2025 року.
12 ЛИПНЯ
ПАДАЛИ ДЕРЕВ
А
НАДВОРІ:
ДОЩИТЬ t +26
21 ЛИПНЯ 2025
ВІЙНА ТРИВАЄ
Культура графіті, українська традиційна вишивка та локально відомий настінними написами харківський художник-аутсайдер Олег Мітасов – орієнтири Кохана. Але головним орієнтиром було саме руйнування – художник прагнув, аби ці написи виглядали природно серед тріщин та відбитих плиток. Хтозна, скільки ще нових тріщин з'явиться з плином часу та природних умов? Передбачена тимчасовість проєкту визначена невідомою долею школи і всього району. Школа підлягає реконструкції, але невідомо коли діти (які зараз навчаються онлайн) зможуть повернутися до неї фізично.
Кохан також уявляє, що "зататуював" будівлю. Вона постає як людське тіло, що передає внутрішній стан, відчуття, думки та спогади зовнішньому світові через зрозумілу візуальну мову.
На відміну від Бенксі, чиї мурали у деокупованих містах Київської області у 2022 році були критиковані за поверхневість та відсутність реального зв'язку з досвідом громади, Кохан створив скромне висловлювання після численних розмов зі спільнотою за фасилітації Минуле/Майбутнє/Мистецтво. Робота вписується у район так, ніби завжди там існувала.
"Є річ, яка не перестає мене дивувати в мистецтві. До того, як ти щось зробив, його взагалі не було. А потім, коли ти його зробив, воно наче завжди було", – розмірковує автор про феномен мистецтва. Час підсумовувати колективні досвіди та встановлювати великі пам'ятники "на віки" ще не настав. Непевний майбутній статус роботи Кохана нагадує нам про крихку природу самої пам'яті. Але також і про наше прагнення закарбувати, хоч на деякий час, речі великі й малі, але однаково важливі – бо ж вони трапилися з нами.
***
Художники-сучасники важливі, зокрема, тим, що ми можемо делегувати перетворення наших заплутаних уявлень про світ бодай у якусь змістовну форму. Те саме стосується пам'яті. Точні, мінімалістичні роботи Кохана видаються мені більш надійними "контейнерами", ніж моя власна здатність пам'ятати, викривлена травматичними досвідами останніх років та легким РДУГом. Я не певна, що саме з останніх 34 місяців я волію зберегти у спогадах на решту життя, крім хіба народження сина.
Але навіть невизначені спогади варто тримати під рукою. Тож я вирішила, що найкращим буде зберегти пам'ять про саму себе – як про одну з усіх нас – і ніколи не забувати, що все це дійсно сталося з нами.
Цей текст вперше був опублікований англійською мовою в журналі Most.