"На зйомках ми щодня були в сльозах": Хлої Чжао і Меґґі О’Фаррелл про роботу над фільмом "Гамнет"

Безперечно, одним із найемоційніших фільмів минулого року став "Гамнет" Хлої Чжао, який вийде в український прокат 5 березня. Американська режисерка китайського походження підкорила Голлівуд своїм хистом до створення глибоко чутливого й візуально вишуканого кіно. Невдовзі після отримання "Оскара" за найкращу режисуру за стрічку "Земля кочівників" до рук Чжао потрапив роман відомої ірландської письменниці Меґґі О'Фаррелл.

Цей відзначений престижними літературними нагородами твір розповідає маловідому історію про сина Вільяма Шекспіра, який помер у дитинстві від хвороби. Нестерпний біль, пережитий родиною, став поштовхом до народження одного з найвизначніших шедеврів світової літератури.

В екранізації Чжао ця історія набула витонченої кінематографічної форми і є приголомшливою історією про кохання, смерть і силу мистецтва, що здатна примирювати. Головні ролі виконали Пол Мескал (Вільям) та Джессі Баклі (Аґнес). За свій вишуканий драматичний перформанс Баклі пророкують "Оскар" цьогоріч.

З нагоди виходу фільму в український прокат кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська поспілкувалася з Хлої Чжао та Меґґі О'Фаррелл про тонкощі перенесення літератури на екран, про спіритуальний вимір роботи з мізансценою та акторами, а також про цінні поради, які їм дав Стівен Спілберг.

Мегґі, у 2023-му році в інтерв'ю для The Hollywood Reporter ви розповідали, як разом із Хлої відвідали прем'єру сценічної адаптації "Гамнета" у Royal Shakespeare Company. Тоді ви лише починали працювати над сценарієм і зазначили, що цей досвід був дещо спантеличливим. Чи вплинув перегляд вистави на ваш підхід до екранізації, зокрема до візуальної мови?

Меґґі О'Фаррелл: Так, вистава була чудова – надзвичайно чуттєва й тонко зроблена. Я не працювала над тією адаптацією – її створила Лоліта Чакрабарті, і зробила вражаючу роботу. Чесно кажучи, особисто я навіть не уявляю, як можна перенести роман на сцену.

Спантеличення полягало ось у чому: частина мене просто насолоджувалася вечором у театрі, а потім я раптом чула репліку й думала: "Боже, це ж я написала!" – це справді дивне відчуття. Зі мною була моя родина, зокрема доньки, які не читали книжку й не знали, чого очікувати. Там була й Хлої. І, безперечно, цей досвід на нас вплинув. Втім, книга існує в одному вимірі, вистава – в іншому, фільм – у третьому, і саме так має бути. Кожна форма повинна мати власний простір і власну мову, і всі вони неминуче відрізняються.

Хлої, ваш режисерський почерк часто називають живим та інтуїтивним. У таких фільмах, як "Наїзник" і "Земля кочівників", історія народжується з вашого глибокого занурення в середовище та внутрішній світ персонажів. У випадку з "Гамнетом" ви працювали з наявним літературним матеріалом. Що стало для вас точкою занурення в цю історію? І як вам зрештою вдалося створити такий особистий, авторський фільм?

Хлої Чжао: Меґґі і є моїм зануренням! Саме тому я сказала їй: або ми робимо це разом, або я не беруся за фільм. Бо, як ви слушно зазначили, у мене не було власного входу в цей світ. А світ, створений Меґґі в її книжці, – єдине, до чого я залишаюся абсолютно відданою. Ніхто не знає його так глибоко й багатовимірно, як вона.

А ще є актори. Для мене персонаж наполовину складається з того, що ми прописали в сценарії, а наполовину – з того, ким є ці люди насправді. Це принцип, якого я завжди дотримуюся: привнести в персонажа якомога більше від самої особистості актора. Тож за допомогою Мегґі та Джессі я знайшла свій шлях занурення в цю історію.

Щодо акторів – у прес-нотатках я прочитала, що ви від самого початку знали, що хочете працювати саме із Джессі Баклі та Полом Мескалем. Чому саме вони?

Хлої Чжао: Прочитавши книгу, я одразу знала, що це має бути Джессі, і це складно пояснити. Якщо спробувати інтелектуалізувати, то для мене найкращі актори – ті, яким бракує марнославства. Я вважаю, що марнославство є головним ворогом автентичності, а автентичність – це найцінніший дар, який виконавець може дати світові.

Глядачі неминуче віддзеркалюють себе в акторах. Аґнес – лісова німфа, в яку закохується Вільям, і якщо акторка не буде абсолютно щирою на екрані, викликатиме бодай найменший дисонанс – ми втратимо довіру глядача. І окрім того, що Джессі – блискуча акторка, її сміливість бути повністю присутньою в моменті, дозволити глядачеві побачити себе цілком у всій своїй вразливості, була для цього фільму абсолютно необхідною.

Щодо Пола – коли я затверджувала його, для мене він був майже відкриттям, бо на той час його карʼєра ще набирала обертів. Мені здається, в ньому є щось дуже близьке до персонажа, така прихована, кипляча вулканічна енергія. Наче звір усередині, якого він намагається стримати, бо якщо той вирветься назовні без контролю, його може поглинути. Мабуть, саме тому Пол так багато працює. І, можливо, саме тому Вільям так багато працював – їм обом потрібно якось випромінювати цей потік енергії, інакше вона ризикує бути руйнівною.

Меґґі, образ Аґнес, який ви створили, з одного боку, видається дуже сучасним, а з іншого – ви зовсім не зраджуєте історичному контексту, й легко повірити, що вона справді могла жити в нашу епоху. Як вам вдалося втримати цей баланс? Адже часто історичних жіночих персонажів пишуть із позиції сучасної оптики, тоді як книзі й фільму це не властиво.

Меґґі О'Фаррелл: Коли я писала роман, а згодом і сценарій разом із Хлої, я, авжеж, тримала в голові, що за останні п'ятсот років світ змінився до невпізнаваності. Наші реалії сьогодні, можливості вибору й освіта, що доступні жінкам, разюче відрізняється від минулого. Водночас я вважаю, що самі люди змінилися значно менше, ніж світ. Я не думаю, що наші мозок, серце чи душа зазнали кардинальних змін. Так, обставини, соціальні структури, мораль – усе стало іншим. Проте людська природа, страхи, любов, біль залишилися. Тож якщо тримати це на думці, можна знайти зв'язок між персонажем сьогоднішнім і персонажем, який жив п'ятсот років тому.

Наскільки важливою для вас була історична достовірність у відтворенні Англії XVI століття?

Меґґі О'Фаррелл: Коли я писала роман, я намагалася не ставити себе у суворі рамки історичного твору. Для мене це мав бути просто роман – про реальних, чутливих людей. Знов-таки, не потрапити в пастку сприйняття їх як істотно інших від нас. Авжеж, для книжки я провела величезну дослідницьку роботу, але для мене було принципово не перевантажити текст історичними деталями, щоб вона не перетворилася на докторську дисертацію.

Щоб переконливо описати сцену з XVI століття, потрібно знати надзвичайно багато, але, ймовірно, 98% із цього знання варто залишити за кадром. Бо читача не можна закидувати фактами, та, на щастя, Хлої має подібне ставлення в кіно: поважати матеріал і прагнути максимальної точності, але знати, як не підпорядковуватися йому сліпо.

У цій історії є щось невимовне, майже містичне – в тому, що така велика трагедія пов'язана з народженням твору, який переживе століття й, по суті, житиме вічно. Чи могли б ви трохи розповісти про цей зв'язок між втратою і творенням, між трагедією та мистецтвом, який проходить крізь усю цю історію?

Меґґі О'Фаррелл: Мене завжди засмучувало, що так мало людей знають про існування Гамнета – сина Шекспіра, який помер приблизно за чотири роки до того, як його батько написав трагедію, що носить те саме ім'я. Мені ніби хотілося сказати світові – агов, це була надзвичайно важлива дитина! Його любили й за ним неймовірно тужили, і ми багато чим йому завдячуємо. Бо якби ця дитина не померла, можливо, не було б "Гамлета". А може, й "Дванадцятої ночі".

Для мене це й було рушієм написання книжки – прагнення зробити цю історію почутою, допомогти людям побачити й зрозуміти цього хлопчика, у якого донедавна навіть не було надгробка. Історія майже стерла його, залишивши маленьку примітку в біографії батька. Тож мене неймовірно тішить, що фільм зробить його ім'я знанішим і поверне йому належне місце в пам'яті.

Мені дуже відгукується, що у фільмі ви говорите не лише про смерть, а й про любов і природу – і про те, як усе це переплітається в одне ціле. Особливо вражає сцена смерті Гамнета та її візуальне рішення. Чому для вас було важливо втілити її саме в такій формі?

Хлої Чжао: У книжці прописано образ порогу, де дитина блукає в певній проміжній зоні. Там зʼявляється сніг, який ми також хотіли відтворити. А коли ми тестували штучний сніг, він виглядав вкрай неприродно. До того ж у нас не було бюджету на складну комп'ютерну графіку, а потім ми думали про зйомки в холодній локації. Зрештою, логістика змусила нас змінити рішення. І взагалі, з мого досвіду, такі виробничі обмеження часто стають своєрідною підказкою, куди рухатися далі. І до цих сигналів варто дослухатися.

Тож через бюджетні рамки ми мислили в межах наявної локації, і подумали – а якщо це буде The Globe? Згодом саме там ми створили образ порожнечі – своєрідної безодні, натхненної ямою в землі в лісі.

Загалом, образ спіритуального переходу для мене тематично дуже важливий. Коли я читала книжку Мегґі, мене особливо зачепив мотив співіснування з мертвими. У перших версіях сценарію цього було більше – межа між живими й мертвими була значно тоншою. Але оскільки історія охоплює багато людських доль, ми не могли залишити все, й довелося від чогось відмовитися.

Мені також близька метафізична складова цієї історії – те, що колись люди жили в набагато тіснішому зв'язку з мертвими: відчували їхню присутність, не відокремлювали себе від них. Сьогодні ж, мені здається, одна з наших духовних криз полягає саме в тому, що ми цей зв'язок розірвали. Ми ніби боїмося говорити про померлих, віддаляємо їх від себе. Мабуть, ця втрата тяглості, зв'язку з предками й з власним корінням – має свої глибокі наслідки.

Ідея порогу між буттям і небуттям – це також в певному сенсі відображення фрази "бути чи не бути", що проходить крізь фільм. І добре, що ця сцена врешті відбулася у театрі, бо це також простір переходу, місце, де життя і смерть, присутність і відсутність співіснують одночасно.

Одним із продюсерів фільму став Стівен Спілберг. З огляду на його колосальний досвід у створенні не менш успішних і чутливих стрічок, яку підтримку він вам надав?

Хлої Чжао: Стівен був дуже делікатним і водночас надзвичайно корисним у своїй підтримці. Він прекрасно розуміє, що я режисерка зовсім іншого типу, тому його зауваження ніколи не стосувалися того, як би зробив він чи що він вважає правильним. Натомість він думав про те, що може бути корисним саме для мене, з огляду на мій підхід і спосіб мислення.

Одна його порада виявилася дуже важливою. Після прочитання першого драфту він сказав, що, на його думку, бракує сцени між батьком і сином. Ми дослухалися, написали таку сцену, і вона стала суттєвою для історії. Стосунки між батьком і сином – це водночас і його авторська риса, і дуже особистий мотив. Тож ця порада була не стільки формальною, скільки щиро людяною.

З огляду на те, що сучасна аудиторія стала дещо цинічнішою, наскільки для вас важливо, який саме емоційний відгук фільм викликає у глядачів?

Хлої Чжао: З мого досвіду, реакції глядачів завжди мене і дивують, і не дивують водночас. Правда в тому, що я ніколи не думаю про аудиторію чи про те, який саме ефект матиме фільм, бо щойно я починаю про це думати – я втрачаю присутність у моменті. Коли я знімаю, для мене важливо тільки одне: чи відчуваємо ми щось самі – я, актори й вся команда. На зйомках ми щодня були в сльозах, і це були не лише сльози смутку, а й радості, єдності та натхнення. Ми по-справжньому проживали ці емоції.

Пам'ятаю нашу прем'єру в Теллурайді: Пол сказав мені, що зазвичай намагається не дозволяти матеріалу зачіпати його надто сильно, але цього разу він так глибоко все пережив, що його почала тривожити думка: а раптом більше ніхто цього не відчує? Чи не збожеволів він? Зізнаюся, зі мною теж таке траплялося.

Але з часом я навчилася довіряти процесу: якщо я відчуваю це тілом, якщо це справжнє для мене тут і тепер – це і є мій єдиний орієнтир. Можливо, відгукнуться не всі. Але хтось, чия тілесність і чутливість співзвучні з моїми, це обов'язково відчує.