"Мої роботи затишні: вони запрошують, а не відштовхують". Художниця Анна Звягінцева про персональну виставку в Мистецькому арсеналі
Мистецький арсенал вдруге поспіль дає персональну виставку сучасної художниці. Цього разу це проєкт із назвою "Світлячок" 38-річної мисткині з Києва Анни Звягінцевої. Вона розвертає величезний простір правого крила Арсеналу від патетики міркування про смерть і любов Олени Турянської, що їй передувала, до поетизації повсякденності того, хто продовжує виживати. Зокрема, і про повсякдення материнства. Це перший масштабний соло-проєкт Звягінцевої, який є своєрідною ретроспективою її творчої практики.
"Світлячок" також є першим самостійним кураторським проєктом в Старому Арсеналі Наташі Чичасової. Вона очолила відділ сучасного мистецтва Арсеналу після початку повномасштабного вторгнення і ці три роки опікувалась переважно проєктами Малої галереї. В парі зі Звягінцевою вони створили затишний проєкт на кілька залів "великого" Арсеналу.
УП.Культура вирішила поспілкуватися з художницею Анною Звягінцевою про її "Світлячка" наприкінці експозиційного періоду. Цей час дозволив подивитися на виставку з певної дистанції і говорити не про очікування, а про те, що вже відбулося.
Саме в цьому стані – трохи постфактум, трохи всередині – ми розмірковували з художницею про витоки проєкту, тіло і дотик, пам'ять та особисте, про тихі жести, які лягають в основу її художньої мови.
Передусім цікаво дізнатися, як ви відреагували на пропозицію Мистецького арсеналу зробити вашу персональну виставку? Чи одразу погодилися, чи був якийсь острах?
Дійсно, було лячно, але водночас і цікаво: великий простір, велика інституція, велика відповідальність. Це перша масштабна персональна виставка.
Мені не важливо це маленька, чи менш відома інституція. Я завжди ставлюся відповідально до виставок, у яких я беру участь. Але тут був виклик у тому, що це не просто кілька робіт, а мініретроспектива. Щось на кшталт висловлювання про мене, яке має бути цілісним. Тобто сенс, закладений в окремі роботи, мав зчитатися в одній виставці. Але це вже було завдання кураторки, тому тут я довірилась їй.
З самого початку Наташа запропонувала мені виставити роботи, які вже існують. Загалом, на цьому можна було і зупинитися. Але мені було цікаво показати й нові. На той момент я мала певні ідеї, що саме потребували великого простору. Тобто це був чудовий збіг.
Великі полотна, які було задумано майже за рік до пропозиції зробити виставку, я захотіла вперше показати в Арсеналі. Аби реалізувати цей задум, мені потрібен був простір, адже моя майстерня замала. Тож Арсенал запропонував працювати прямо тут.
До речі, на початку це певно тиснуло найбільше: хотілося використати можливості на повну і думка про те, що потрібно усе зробити ідеально заважала. Але я впоралась з цим відчуттям і далі просто з насолодою працювала у моменті.
Ви зазначили, що багато в чому покладалися на думку кураторки Наташі Чичасової. Які рішення приймали ви й у яких питаннях дослухалися до неї?
Основний мій фокус був на нових роботах. Я описала на словах якими вони будуть, показала ескізи, а Наташа й інституція довірливо спостерігали за процесом.
Щодо експозиції, то буквально зробила кілька правок. Зокрема попросила додати роботу "Сховок", вона для мене важлива. Потім стало зрозуміло, що вона гармонійна за смислом до всієї виставки.
Ми доволі багато розмовляли з Наташею. Вона дізнавалась щось нове, хоча знає мою практику непогано. Завдяки цьому спілкуванню я навіть глибше занурилась у власні роботи, знайшла для себе щось нове.
Наташа разом з архітекторкою Валерією Гуєвською, від початку запропонували включити в кожен зал вітрини з блокнотами та ескізами. Це вперше, коли я так їх демонструю. Вони дуже влучно помітили, що це важливий для мене інструмент.
Ці вітрини показують, що насправді є певні лінії, які мені цікаві всі ці роки: вони перетинаються і доповнюють одна одну, хоча у мене роботи в дуже різних медіа. Висвітлення більш робочих моментів, показують тяглість ідей через роки.
Саме кураторка виставки "Світлячок" Наташа Чичасова назвала вас "художницею тонкої уважності". Чи погоджуєтеся ви з цим?
Загалом так. Але тут важливо прояснити уважність до чого. У буденному житті я можу бути не дуже уважною: забути про якусь справу, якщо не запишу її. Однак я помічаю у рутині те, що потім залучаю у свої роботи.
Мені цікаві приховані та неявні теми. Наприклад, доторк – це те, що ми не можемо побачити, це більше про відчуття. Тобто моя уважність націлена на вихоплювання маленьких непомітних речей. І це пропозиція глядачу звернути на них увагу.
Власне, тому і назва – "Світлячок", бо це щось маленьке та неявне?
Це дуже суголосно темам, які мене цікавлять, але не лише тому. Світлячок – істота, яку мало хто бачив, наче казковий персонаж. Він ніби справжній, а ніби й ні. Принаймні в мене було таке відчуття, коли я вперше побачила світлячка. Це така радість, бо вони насправді доволі рідко трапляються на очі. Власне, мої нові роботи частково про це, про вітальність життя, попри безодню, яка нас оточує.
Саме з цих роздумів розпочинається виставка. Ви зауважили, що вам було дивно створювати ці пейзажі й саме рішення їх написати доволі сміливе. Усе через війну?
Так, адже може скластися враження, що війни у цих роботах немає. Але вони так чи інакше про неї. У них я спираюсь на спостереження за спостереженнями моїх знайомих, друзів, які служать, або ж бувають на територіях, де ведуться активні бойові дії. Вони часто діляться своєю присутністю через фотографування пейзажів, чи того, що їх оточує. Це місце перебування, яке вони фіксують. Водночас розкрити свою локацію повністю – небезпечно. Це завжди якісь фрагменти.
Навіть перебуваючи між життям і смертю, виконуючи дуже небезпечну роботу, людям однаково важливо поділитися тим, що вони бачать і що їх оточує. Це як такий акт: я живий, я є. Часто на фото те, що взагалі не має стосунку до війни. Листочки, травинки, романтичне замилування природою – те, що заспокоює.
Війна також є наскрізною темою виставки. Наташа Чичасова зазначає, що з початком повномасштабного вторгнення ваша творчість змінилася, адже ви розпочали малювати щось по пам’яті. Можливо, це не єдині трансформації?
Бажання малювати по пам’яті й уяві було завжди, але якось не складалось. З початком повномасштабної, рука впевнено почала виводити все те, що зберігалося роками. Тобто, основне, що змінилось – це сміливість реалізовувати ідеї. У той період я доволі багато і швидко працювала. Якщо виникала можливість показати десь роботу, намагалася це реалізувати.
Перший рік був певний бум, коли українських художників залучали у чисельні виставки за кордоном. Не завжди це були хороші виставки, тож я намагалася їх фільтрувати. Однак працювала багато: більше ніж завжди. Можливо це ще пов'язане з тим, що хотілося заповнити час. Неслися новини, а робота допомагала легше це все проживати.
Зміни відбулися поступово, коли я відчула, що зробила достатню для себе кількість робіт, які більш-менш явно говорять про війну. Вони не ілюстративні, але по них одразу усе розумієш. Наприклад, це "Сталий костюм для окупанта", навіть у самій назві вже про війну. Також це роботи "На повернення", "Сховок", "Земляні тіні". Після цього виникло бажання, зробити щось більш вітального характеру. Я думала про те, що якщо показуватиму роботи тут, для нашого глядача, то не потрібно їх ставити ось так, упритул. Для нас це і так зрозуміло.
Ваша практика надзвичайно особиста. Це помітно вже з першої зали й прослідковуватиметься до завершення експозиції. Чи не відчуваєте ви, що така відкритість робить вас вразливою?
Мені подобається візуальне мистецтво тим, що я кажу без слів: не прямо, а натяками. До прикладу, сорочка, яка зустрічає глядачів. Людина може навіть не зрозуміти, що вона моя: якщо не прочитає підпис до роботи. Тому я покладаюся на уважність глядача, а вона завжди може бути різною. Хтось зчитає це як щось дуже особисте, хтось осмислить з іншого боку. Можливо, навіть те, що я кажу, близьке і знайоме іншим людям. Цей акт впізнання дуже мені цінний.
Гадаю, у мистецтві варто бути щирою і відкритою. Я загалом працюю з дуже тілесними темами. Тому дійсно виникає момент оголеності, повного відкриття. Я говорю від себе, щиро, але водночас не ілюстративно і прямо. Тому я не бачу у цьому небезпеки.
У вашому доробку є не лише роботи у різних медіа, а й процесуальні. Це "Посадити палицю" і "На повернення". Гілка пускає коріння, а сорочку ви щораз дов’язуєте для наступних експозицій. Чи віднаходите ви нові сенси у цих роботах, адже вони видозмінюються?
Гадаю, це відбувається навіть з роботами, в яких не закладений цей момент, процес. Коли твір потрапляє на нову виставку, у новий контекст, дуже часто щось інакше підсвічується, або роботами інших художників, які поряд, або навіть завдяки способу представлення.
Відвідувачі дуже часто діляться в соціальних мережах своїми враженнями від виставки. Я бачу, наскільки часто по-різному одну і ту саму роботу бачать, як вони її фотографують, як вони про неї говорять, як вони її розуміють. Тому дійсно віднаходжу в них щось нове, з часом навіть більш об'ємно про них можу говорити.
В одному зі своїх інтерв'ю ви зауважили, що глядач для вас – це найбільша інтрига. Чи була під час "Світлячка" взаємодія з відвідувачами, яка вам щось підсвітила?
Було багато коментарів про те, що виставка дуже ніжна. У якийсь момент я навіть більше про це замислилась. Думаю, в моїх роботах є місце не лише ніжності, а й грубості, спротиву, у хорошому розумінні. Моя практика не одноманітна, але я розумію ці відгуки. Мої роботи затишні, і для мене це хороша ознака. Вони запрошують, а не відштовхують. Хоча таке мистецтво теж може бути.
Цікавий коментар. Я чула відгуки про те, що "Світлячок" – виставка про материнський досвід. Ваша нова роль змусила вас переосмислити своє життя і мистецьку практику відповідно?
Материнство – вже не новий досвід для мене, але це безперервний процес змін. Дитина росте, я змінююсь. Я б не сказала, що змінилася повністю, просто побачила своє життя під іншим кутом. Народження дитини – це радість і виклик, які з’являються у всіх сферах життя. Я порівнюю це з чашею, яка постійно наповнюється різними досвідами.
Звісно з’являється й певна відповідальність. Тобто тепер є у світі людина, яка теж є моїм глядачем. І від того, що я транслюю залежить її особистість. Те, як я живу, як працюю, споглядається і записується. Тому дуже захотілося бути щасливою і добре проживати своє життя. Але для того, щоб маленька людина поряд мала хорошу опору, треба задавати собі багато запитань і проводити велику роботу.
Ми вже говорили про те, що ви часто помічаєте дрібниці, яким не судилося бути поміченим. Це і каракулі, зроблені кульковою ручкою, і брудне вікно, і сліди від недопалків. Однак, як вам вдається вносити це у мистецьку площину?
Часто думаю про те, що займатися мистецтвом – це божевілля. Я можу боятися і сумніватися, адже я людина і це нормально. Водночас коли справді чогось хочу і наважуюсь, мені відкривається повна свобода. Коли ж треба показати зроблене, знову включається загальнолюдське – страх та сумнів.
Не думаю, що унікальна в тому, що помічаю непомітне. Це загалом притаманно людям нашої професії: вихоплювати з життя щось дивне. Лишається питання як це зробити. Це вже така варіативність дій.
Іноді бувають моменти абсолютної розгубленості. Але є якесь відчуття – інтуїція, збіг обставин. Ти розумієш: варто спробувати зробити й вже там побачити, що вийде. Виходить не завжди, але сам процес експерименту цікавий сам по собі. До того ж можна перевірити: не обов’язково одразу виставляти роботу назовні. Я часто ділюся ідеями нових робіт з близькими, і через розмову відчуваю чи варто давати їм життя.
Ваші роботи говорять, зокрема, і про вас. Ви приходите до цього у проєкті "Декларація про наміри і сумнів". Яким був шлях вашого усвідомлення?
Певно, це сталося коли я вперше почала йти не від чогось, а до. Раніше, якщо була заявлена тема виставки, я думала над тим, що я можу на неї сказати. І вже коли була моя перша персональна – "Довірливий рух", я вирішила подумати над тим, які теми цікаві мені: що я роблю і як рухаюсь. Ця думка про рух призвела до цілого висловлювання. Зокрема у роботах "Стежки" і "Скульптури мого батька" (вони представлені в рамках експозиції "Світлячок" – прим.).
Мій фокус змінився на те, що мені цікаво. Я перестала думати про очікування середовища, навіть мистецького, абстрагувалася від того, що моя робота може бути не суперактуальною. Однак це усвідомлене розуміння прийшло десь у 2021 році. Тобто це був багаторічний процес.
Я спробувала через текст проговорити сама для себе, з уважністю, у першу чергу, до своїх думок і зрозуміла, що у мене надзвичайно класна професія. Я не виконую нічиїх замовлень, підпорядковуюсь сама собі й маю величезну свободу. Звісно, вона обмежена багатьма чинниками, але я б хотіла робити мистецтво з якого зчитувалося хто я.
На початку нашого інтерв’ю ви сказали, що "Світлячок" – це наразі ваша найбільша соло-виставка. Проєкт вас виснажив, чи надихнув?
Після персональних виставок, або загалом виставки, де показана нова робота, я часом відчуваю спустошеність. Цікаво, що хоч робота над виставкою і закінчена фізично, у певному сенсі, я однаково продовжую цей процес. Це відбувається через спілкування з відвідувачами, колегами та власну присутність вже в ролі глядача свого ж твору. Це дуже надихає і втома минає. Хочеться працювати далі.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
