"В Україні багато таких Вів'єн". Віґґо Мортенсен про свій фільм "До кінця світу", війну та її наслідки
- Якою була твоя війна?
- Довгою. Не такою, як я очікував. (с) з фільму "До кінця світу"
У червні цього року голлівудський актор Віґґо Мортенсен спричинив справжню сенсацію своєю появою в Чернівцях. Туди він приїхав представити свій фільм "До кінця світу" на фестивалі Миколайчук OPEN. Зараз стрічка Мортенсена вийшла в український прокат – тож її можна переглянути у кінотеатрах.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Це вже друга режисерська робота Мортенсена, відомого насамперед ролями Араґорна з "Володаря перснів", батька-ідеаліста з "Капітан Фантастік", Зигмунда Фройда з "Небезпечного метода" чи водія Тоні з "Зеленої книги".
"До кінця світу" – мелодраматичний вестерн, події якого розгортаються у США 1860-х. У країні набирає обертів Громадянська війна, тож квіткарка Вів'єн (Вікі Кріпс) і тесляр Олсен (Віґґо Мортенсен), які лише починають свої стосунки, втрачають нагоду побудувати спільне мирне життя. Чоловік йде до армії, а жінка залишається сама у глухому містечку, яке контролюють жорстокі чоловіки-чиновники.
Напередодні української прем'єри журналістка УП.Культура Марія Кабацій поговорила з Віґґо Мортенсеном про його новий фільм, нещодавній візит до Чернівців, паралелі між історією Олсена та Вів'єн та нинішніми подіями в Україні, а також про пошук внутрішніх опор у важкі часи.
– Українська прем'єра вашого фільму "До кінця світу" відбулася влітку в Чернівцях. Ви особисто приїхали представити його. Розкажіть, як це взагалі сталося? Та як пройшов перегляд там?
– Показ пройшов чудово.
На той момент я представляв фільм у різних країнах. Був у Данії, Норвегії, і постійно їздив із країни в країну.
Мене запитали, чи було б цікаво приїхати в Україну і представити свою стрічку. А я спитав, як це можливо, зважаючи на те, що там відбувається? Мені сказали: там проходить кінофестиваль. Я запитав: "На ньому лише українські фільми?". А вони відповіли, що це міжнародний кінофестиваль і є фільми з різних країн, в тому числі зі Сполучених Штатів, азійські, з усього світу. Я уточнив, чи їхні режисери та актори приїдуть в Україну. Мені відповіли: "Ні, але ми подумали, що ви могли б приїхати, тому що ви раніше підтримували Україну і допомогли деяким людям на початку війни. Ви нас підтримували, і ми подумали, що, можливо, захочете приїхати". Я сказав: "Ну, якщо є спосіб дістатися до України, я зроблю це".
Це була досить довга і дивна подорож. Кілька різних літаків, а потім автівка з Румунії і так далі. Але зрештою я доїхав туди. І це було дуже особливо – показати свій фільм українській аудиторії і бути там разом з ними. Не просто в Zoom, а бути поряд і почути їхню точку зору на цю історію.
Наша історія відбувається в 1860-х роках на західному кордоні США під час громадянської війни. Це вестерн і також історія кохання. У певному сенсі трагічна історія кохання. Головний герой іде воювати з моральних міркувань, як багато хто в Україні. Він іде на фронт, а його кохана залишається сама, і з нею трапляються різні речі. А згодом у цій історії з'являється ще й дитина.
Тож на відміну від інших країн, де я показував цей фільм, тут все було інакше. Цей показ був більш справжнім. Люди казали, що у нас в Україні багато таких Вів'єн, багато таких героїнь, як та, яку грає Вікі [Вікі Кріпс]. Вона залишається сама, і їй доводиться про все дбати, поки чоловік у від'їзді. А можливо, він і не повернеться. І багато маленьких Вінсентів – хлопчиків і дівчаток, які через війну іноді мають батька, який не є рідним за кров'ю. Або хтось інший виховує їх.
Тому наша історія мала безпосередній емоційний вплив на людей [в Україні]. Навіть незважаючи на те, що вона зі Сполучених Штатів, з 19-го століття. Бо було щось, з чим люди емоційно ототожнювали себе в цьому фільмі.
І я був здивований, але й дуже радий бути там і чути відгуки безпосередньо з аудиторії.
– У своєму фільмі ви є режисером, продюсером, сценаристом, композитором і граєте головну роль. Що з цього було найважче?
– Ну, спочатку я не збирався бути актором. Це мав бути дехто інший, але він пішов від нас. Це сталося на пізньому етапі, тому мені довелося його замінити. Тож це додало ще одну роботу.
Найскладніше, як це зазвичай буває з незалежними історіями, не з великими студійними фільмами, – це знайти гроші. Це зайняло певний час. Як було і з першим моїм фільмом.
– В Америці теж така історія?
– О, так. Це стосується незалежних фільмів, особливо якщо вони оригінальні, не шаблонні. Або якщо плануєте знімати не так багато великих кінозірок. Але навіть якщо у вас є відомі актори, залежить від обставин.
У наш час це [знайти гроші на фільм] стає дедалі складніше, якщо тільки ви не працюєте з великою стрімінговою компанією. Але тоді вони нав'язують свої творчі умови вашому фільму.
Тож якщо ви хочете зняти справді незалежне кіно і створити власну історію, це складно. Це завжди було складно, але зараз особливо.
Нам пощастило. Ми знайшли дійсно хорошу компанію в Мексиці, якій дуже сподобалася ця історія. Тож ми поїхали туди і знімали в дуже гарних місцях, де ніхто раніше не знімав. Це було чудово, бо коли ти дивишся багато вестернів, постійно бачиш одні й ті ж пейзажі. І навіть якщо ви ніколи не були в Аризоні, Нью-Мексико чи Каліфорнії, бачите їх і думаєте: "Я знаю, де це. Це та сама гора, яку я бачив в іншому фільмі". А в нашому випадку ми побачили місця, які відрізнялися.
– Ваш головний герой Олсен – переселенець-ветеран, який перетинає океан, щоб поїхати далі від війни, в якій воював. Але вона і тут його знаходить. Це дуже перегукується з нашою історією: коли ті, хто воювали на початку вторгнення Росії у 2014, зараз знову мусять захищати країну. Наскільки складно було грати Олсена і що допомогло вам зрозуміти його?
– Ну, його ситуація трохи відрізняється. У випадку з людьми, які, наприклад, покинули Україну після вторгнення в Крим у 2014 році або були змушені переїхати на захід, коли почалася велика війна, мова йшла про те, що їхня країна знову опинилася під загрозою.
У випадку з Олсеном у нашій історії все інакше. Він брав участь у війні, захищаючи свою країну від вторгнення Пруссії, зараз це Німеччина. Вона напала на південну частину Данії, і данці захищалися. Це була довга війна, що тривала три роки, і данці врешті-решт перемогли.
Але потім німці напали знову у 1860-х роках, фактично одразу після громадянської війни в Америці, яку ми показуємо у нашому фільмі. І цього разу вони забрали шматок Данії. Це як Росія хоче забрати частину на сході України. Вони забрали частину півдня Данії і залишили її собі. І після Першої світової війни, через 30 чи 40 років, коли Німеччина була переможена, Данія звернулася до Англії, Франції, США з проханням допомогти нам повернути наш шматок, який вони забрали у нас в 1860-х роках. А вони відповіли, що не можуть. Тож і досі на півночі Німеччини ви бачите міста з данськими назвами.
Що стосується ролі Олсена, то я надихався історіями, які я читав, які чув. Коли зрозумів, що гратиму цю роль, то зробив його данцем спеціально, щоб він мав досвід участі у війні 1848 року, де захищав країну від пруссаків, північних німців.
Коли він чує про громадянську війну в Сполучених Штатах, то думає, що з моральної точки зору буде правильно піти. Він має досвід, знає, як воювати. Тож відчуває, що було б неправильно залишатися вдома, коли може допомогти. Відчуває, що це дуже важливо, тому їде. Звісно, його дівчина не хоче, щоб він їхав. Але зрештою він вчиняє так, як вирішив.
Що мені подобається в їхніх стосунках, так це довіра з обох сторін. Вони обидва, а особливо він, роблять помилки. Але, зрештою, в цій історії прощення і прийняття важливіше, ніж помста чи останнє слово. Він відчував сильні почуття, і вона поважала це так само, як і він поважає те, що вона відчуває. Ось чому їхні стосунки працюють, незважаючи на проблему, – тому що в них є певний рівень незалежності та довіри.
Але йому було важко поїхати. А їй ще важче, що він поїхав.
– Перейдемо до Вів'єн, яка залишається вдома, коли Олсен йде на війну. Зізнаюся, мені було важко дивитися її історію, бо мій брат на війні вже два роки, а мій близький друг зараз перебуває в тренувальному таборі. Але у нас також є жінки, які не сидять вдома - зараз в Україні одна з найбільших армій за кількістю жінок. Що б ви хотіли, щоб українські жінки побачили у вашому фільмі? Який меседж маєте для них?
– Ну, очевидно, що це інший час. У той час, у 1860-х роках, це було повсюдно, що воювали лише чоловіки. Зараз, звісно, жінки воюють у різних країнах все більше і більше.
Для жанру вестерн взагалі незвично, коли головною героїнею є жінка. Вважаю, що було гарно зробити такий вестерн. Вів'єн не супергеройка чи щось таке, а звичайна жінка. Впевнений, що тоді було багато таких жінок, як вона.
Але в той час письменники та журналісти не були зацікавлені в тому, щоб розповідати їхні історії. Тож вони розповідали історії про чоловіків, які воювали з індіанцями, бандитами, грабіжниками, йшли на війну і все таке інше. А потім, коли почали знімати фільми, робили те ж саме. І навіть до сьогодні, здебільшого, навіть якщо режисером є жінка, головним героєм є чоловік. І якщо чоловік іде на війну – ви побачите війну.
А в нашому фільмі я сказав: "Агов, нам не потрібно бачити війну". Ми знаємо, що це таке. Коли він повернеться, ми побачимо, що станеться з ним і що станеться з нею, як вони з цим впораються.
І хоча це не фільм про супергеройку, яка візьме гвинтівку і піде вбивати всіх поганих хлопців і мститися, гадаю психологічно вона найсильніша людина в цій історії. Вона сильніша за Олсена. Вона сильніша за всіх. У неї є внутрішня сила.
Для цієї ролі мені потрібен був хтось справді чудовий. Я вивчив усе, що міг, про той період, про те, як люди повинні виглядати, розмовляти і все таке. Але мені потрібна була актриса, яка могла б грати і показувати емоції без слів. І коли я побачив Вікі Кріпс у деяких фільмах, я подумав, що вона неймовірна. Це було схоже на те, коли я вперше побачив Меріл Стріп на екрані. Вона володіє такою силою, що її емоції ніби проникають крізь шкіру. Ви можете відчути, про що вона думає. Тож коли вона погодилася, я подумав: "Добре, ми можемо зняти фільм про сильну, незалежну жінку, такий собі вестерн. А тепер ми повинні знайти інших акторів і добре розповісти історію". Але вона була чудовою. Я знав, що так і буде. І вона навіть виявилася кращою, ніж я сподівався. Тож я дуже радий.
Про меседж жінкам, я не знаю. Я не люблю казати людям, що вони мають думати за допомогою музики, оповіді. Я не думаю концептуально, політично чи ще якось, коли розповідаю історію. Я не відчуваю, що це моя справа. Але гадаю, коли ти розповідаєш історію, показуєш на екрані людей, які виглядають як реальні люди з реальними проблемами і конфліктами, глядач, природно, буде порівнювати це з часом, в якому живе, і місцем, де знаходиться. Він буде думати про політику, або про політичну корупцію, або про насильство, або про прощення, або про помсту. Буде порівнювати з власним життям і власним часом, власною країною.
Тож мені не потрібно говорити, що мій меседж ось такий, розумієте? Ось що я відчуваю.
– У вашому фільмі є дещо дуже заспокоююче – це те, як ваша героїня Вів'єн знаходить опору в своєму саду. Сьогодні багато українців відчувають брак опори. Чи є у вас якісь поради, як її шукати?
– Ну, не у всіх є сад.
Тому я думаю, що коли ви самотні, незалежно від того, чи йде війна, чи ні, це досить важко. Звісно, всі люди різні. І я, наприклад, людина, яка може бути на самоті протягом тривалого часу. Мені це навіть подобається. Інші люди потребують більше компанії.
Але я думаю, що кожному потрібен зв'язок з іншими людьми, особливо якщо ми живемо в травматичний час, наприклад, коли у вашій країні йде війна. Я думаю, що всі повинні мати можливість говорити з іншими людьми. Очевидно, що сьогодні все не так, як було 50 років тому абощо. Зараз, завдяки інтернету, телефонам, люди можуть спілкуватися. Але важливо мати реальний фізичний зв'язок з людьми.
Екрани - це чудово, але це не те саме, що бути разом з кимось особисто. Я думаю, що просто робити щось разом, працювати разом - це те, що варто робити. Навіть з тими людьми, з якими ти, можливо, не ладнаєш. Але це люди, з якими ти живеш у світі. У нас обмежений час на цій землі, і можна постійно скаржитися – і, можливо, у вас є багато причин скаржитися, і я, безумовно, скаржився, в Україні багато людей скаржаться. Але усе так, як воно є. Тож можна спробувати покращити ситуацію.
Ще важливо, як ви на усе дивитеся. Якщо ви завжди дивитеся на речі негативно, буде набагато складніше. Мені легко говорити з-за меж України, я це знаю. Але я можу порівняти з власним життям. Бувають моменти, коли думаю, що мені щось не подобається, я не задоволений тим, як все відбувається, відчуваю себе загубленим абощо. Але потім думаєш, що є люди в Україні та інших місцях, які в набагато складнішій ситуації. Тож в будь-якому випадку це ті умови, де я є зараз. І я можу зробити ситуацію ще жахливішою через те, що я думаю про неї. Або зробити її менш жахливою.
Якщо ви молода людина, то є багато людей похилого віку, які потребують допомоги. Іноді люди похилого віку можуть бути повільними, з ними важко, вони можуть погано чути, можуть плутатися в думках. Якщо ти молодий, ти можеш навіть не бачити старих людей. Просто думаєш: у мене немає на це часу. Вони занадто повільні. Я їх не розумію. Вони дивні. Але я сподіваюся, що молодь буде дивитися на старих людей по-іншому. Вони багато через що пройшли. Ми зараз переживаємо щось жахливе, але вони теж бачили погані речі. Можливо, ми можемо чогось від них навчитися.
– Це як про перший зрежисований вами фільм – він розповідає про старого батька та стосунки між ним і сином. Другу стрічку ви присвятили вашій матері. Чи є у вас ідеї для третього фільму?
– Так, я написав кілька сценаріїв. Чотири чи п'ять історій. Я постійно пишу.
Але та, яку я справді хочу екранізувати, - це складна історія, бо вона не англійською мовою. Вона відбувається у Сполучених Штатах ще раніше, ніж події фільму "До кінця світу". Десь за 40-50 років до цього.
Вона розповідає про корінних жителів. В історії п'ять різних мов, багато-багато коней. Це історія про молодого хлопця та його досвід. Там також є кілька молодих дівчат. І немає жодного європейця. Там немає білих людей. Тож цю історію складно знімати. Ще й через її масштаб.
Але я думаю, що це була б прекрасна історія. Це те, що я хотів би зробити. Якщо зможу.
– Бажаю вам удачі.
– Дякую.
І Слава Україні!
