"Доведеться затриматися в кінематографії". Художник Слава Леонтьєв розповідає, як створювали номінанта на Оскар "Порцелянову війну"

В український прокат виходить "Порцелянова війна" – фільм, що цьогоріч номінувався на звання найкращої документальної повнометражної стрічки від Американської кіноакадемії. Його створили українське подружжя художників з Харкова Ганна Стасенко та Слава Леонтьєв, кримський митець Андрій Стефанов і американські кінорежисер Брендан Белломо, продюсерки Анієла Сидорська, Пола Дюпре Песмен, Камілла Маццаферро, Олівія Анеман.

Українські художники прагнули розповісти про війну в Україні. Американські кінематографісти хотіли створити фільм – на початку анімаційний, але згодом – документальний. Українська команда взялася до зйомок, ніколи раніше не маючи досвіду фільмування.

Врешті американська команда отримала 500 годин чуттєвого художнього матеріалу, де малесенькі керамічні фігурки, собака, українські військові й цивільні розказують історію російсько-української війни. Режисер зберіг натяк на первісний задум і оживив анімацією візерунки на статуетках.

Редакторка УП.Культура Тетяна Пушнова поспілкувалась з одним із співавторів фільму Славою Леонтьєвим про його майбутнє в кінематографії, їхню з Анею майстерню в Криму та його війну. У березні 2022 року Слава приєднався до лав Збройних сил України. 

– Я вітаю вас з номінацією Американської кіноакадемії – це велика перемога і для команди фільму, і для України. Перед тим як розпитати вас про враження від церемонії в Лос-Анджелесі, розкажіть про песика, який був із вами. Ми в редакції були дуже зворушені побачити вас усіх разом на червоній доріжці.

– Він відпочиває. Для нього це був важкий тиждень. Це наш песик Фродо, важливий герой фільму. Учасник усіх наших сесій запитань і відповідей тут, важливий учасник скринінгу, зокрема, і в Конгресі Сполучених Штатів.

Пам'ятаєте паузу в наданні американської допомоги в 2024 році? – йшлося про голосування наступне. Він там спілкувався з конгресменами, на нього навіть один із конгресменів від демократів пов'язав краватку. Тобто він наш представник у Конгресі.

Фродо дуже український песик. Він сміливий під обстрілами, терплячий у подорожах, дуже любить людей, тому він чудовий з аудиторією.

– Яке ваше головне враження від церемонії?

 – Я ніколи не отримував таку кількість вибачень від, в тому числі, абсолютно незнайомих мені людей. Навіть деякі журналісти казали мені, що їм соромно за дії американської адміністрації.

  – Чи зустрілись ви на церемонії з переможцями вашої номінації – командою фільму "Іншої землі немає"?

 – З переможцями я не спілкувався, вони взагалі не особливо брали особисту участь у заходах, які передували оскарівській церемонії. Фільм просувався дуже потужно з Європи, його від початку пророкували як переможця.

– Яким був ваш шлях до номінації на Оскар?

– Нашим завданням було хоч якось просунути наш фільм. Від початку ми були просто щасливі, що нас запросили на Санденс. Ми не очікували на перемогу там. Але це зобов'язало нас до подальшого шляху. Тож врешті у нас понад 50 нагород з різних фестивалів.

Ми отримали 3 номінації в Америці – операторської, продюсерської і режисерської Гільдій. Режисерську Гільдію ми з Бренданом виграли. Лише 44 документальних режисери у світі мають цю нагороду. І я щасливий, що в Україні є вже дві – чудового Мстислава Чернова і наша.

Ми отримали duPont-Columbia Awards. Це такий Пулітцер для телерадіожурналістики. Але журі визнало саме наш фільм важливим джерелом нової інформації, тому отримали таке неймовірне визнання.

І оскарівські перегони. Ми працювали над цим, але ніхто не міг розраховувати навіть на потрапляння в шортлист з 15-тьох! А номінація з 5-ти найкращих – це назавжди. Це, як і нагорода Гільдії режисерів, встановлює на певну професійну позицію, це відповідальність.

Я ніколи не думав затримуватися в кінематографії, ми зробили те, що ми зробили – донесли наш меседж, наше повідомлення. А тепер доведеться щось робити. Це перетворило мене на фігуру з якоюсь вагою і впливом у кінематографії. Мій обов'язок думати про майбутнє.

 – Про майбутнє саме в документалістиці чи в ігровому кіно?

– Чи в анімації. Тому що від початку в нас про це був спільний проєкт з Бренданом Белломо, моїм співрежисером, і Анієлою Сидорською, однією з наших продюсерок. Це був проєкт про використання наших образів в їхній анімації. Була підписана угода.

Брендан зателефонував мені на початку повномасштабного вторгнення просто для того, щоб запитати, чи ми живі, чи потрібна нам допомога, чи ми в Україні. Він дізнався, що я в лавах Збройних сил і навчаю новобранців, як використовувати зброю. Аня продовжує створювати наше мистецтво. Це поєднання культурного і прямого озброєного опору надихнуло Брендана на наш проєкт.

Зараз трохи видихну, все це переварю і будемо думати про майбутнє.

 – Як відбувся перехід від вашої художньої практики до воєнної?

– Перехід не відбувався. Ми з Анею в Криму до анексії жили і працювали майже цілий рік у своєму саду, у своїй студії. А зиму проводили в Харкові. Коли відбулася анексія Криму, було абсолютно зрозуміло, що велика війна не забариться.

Моєму майбутньому на той час, а зараз вже колишньому командиру, тоді теж абсолютно цивільному професору нашого університету, історику, який спеціалізувався саме на новітніх війнах Росії, було вже абсолютно зрозуміло, яка це буде війна, що відбуватиметься. І він започаткував нашу військову підготовку.

Спочатку це було в тісній взаємодії з Силами територіальної оборони, а потім з Силами спеціальних операцій. Я як людина не дуже молода й не дуже здорова з часом зрозумів, що мушу зосередитися на чомусь конкретному, бо по всьому бутерброду мене не розмазати. І я зосередився саме на стрілецькій підготовці (в це вже було вкладено забагато часу і грошей).

Я знав, як прогресувати в цьому і знав, як навчати людей. Я справді не дуже люблю цей процес, і знадобилася велика війна, щоб змусити мене викладати в "товарних обсягах" щодня.

Стосовно реально бойового досвіду, він у мене абсолютно мізерний, тут немає про що говорити. Я служив у ЗСУ від 1 березня 22 року по 18 квітня 23 року.

 – А як ви стали художником?

– Я став художником через небажання ходити до радянської школи. Я ненавидів свою радянську школу настільки яскраво, що в якийсь момент моя мама сказала: "Слухай, у тебе є абсолютно реальна можливість з неї втекти. Ти добре малюєш, ти можеш просто зараз підготуватися і з 8 класу перейти до художнього училища". Я вже був готовий на все!

І я дійсно був щасливий навчатися в художньому училищі, далі в нашій академії (Харківській академії дизайну та мистецтв – ред.), далі ще лишатися в аспірантурі. Але це все було більше про живопис, про графіку, про мистецтво книги.

Потім у реальному житті були вже різні замовлення. Потім наші друзі залучили нас до ювелірної справи з використанням кераміки.

У якийсь момент, це було десь у 2000-му році, я просто побачив якусь розписну керамічну скульптуру в одному журналі, що ми отримували. Вона мені дуже не сподобалася. Я сказав Ганні: "Дивився, ти можеш розписувати набагато цікавіше, я можу створити для тебе набагато більш цікаві форми".

І того ж вечора почалося те, чим ми займалися після цього 25 років і зараз займаємося, коли маємо час.

Це розписні керамічні статуетки, які досить швидко набрали міжнародного визнання. І відтоді ми вже ніколи не мали можливості виконати всі замовлення, бо попит завжди перевищував наші можливості.

Наша робота створюється довго. Іноді щось маленьке можна робити і дві на місяць. А так робота над однією фігуркою може взяти декілька місяців.

– А де зараз ваша майстерня?

– Після анексії Криму майстерні як такої в мене немає. Ми працюємо просто вдома. І зосереджені на нашій порцеляні саме тому, що це можна робити буквально на колінці . Ані вистачає маленького підносика. Мені треба трохи більше, але теж небагато. Тому ми робимо маленькі роботи. До анексії Криму я робив там, наприклад, величезні дерев'яні скульптури.

Можна мати будь-які ідеї, але не мати технічної можливості для реалізації. У мене є ідеї, які потребують цеху для металевого лиття, але його немає й не буде. В мистецтві можна робити що завгодно, для мене не істотно, чим займатися, аби воно було цікаво. Можна стелю розписувати, можна кіно знімати.

– Хто були ваші вчителі в художній справі? Чому ви найбільше у них навчилися?

– У нас за плечима велика фахова освіта в мистецтві. І я дуже вдячний кожному, хто мені викладав, мене надихав, виховував і підтримував. Я особливо вдячний нашому викладачу з Харківської академії мистецтв Аллі Степанівні Півненко.

Вона викладала історію мистецтва, зокрема українського. І в ті роки вперше збудувала в моїй свідомості уяву про значення, про цікавість, про своєрідність українського мистецтва як такого. Це було непросто в ті роки і з тими матеріалами, якими в Радянському Союзі міг користуватися викладач, зробити оце – піддати мене впливу справжньої високої української традиції.

Інша людина з абсолютно іншого боку, давно вже покійний російський поет Віталій Калашников. Який ніколи не був надто російським поетом. Пам'ятаю його вірш серед іншого: Мне Родина всегда казалась ямой, которой бродит разъярённый бык. Я никогда не звал Россию мамой, я с детства понял, что она – мужик".

Він був людиною російською в тому сенсі, що зловживав алкоголем. Але людиною розкутою, відірваною від російської культури, розуміючи її проблеми, які важко звідти викорінити.

І він був абсолютно вільниий у своєму культурному виборі, у своїй творчості і займався, наприклад, керамічною біжутерією серед іншого. І він якось так допоміг нам зрозуміти, що ми можемо робити все, що захочемо, незалежно від того, чого ми навчалися.

Стосовно кінематографії. Брендан Белломо зробив абсолютно неймовірну роботу – він просто нас з Андрієм, нашим кінематографістом, підготував до використання камер, можна сказати, за лічені години. Його відеоінструкції, його поради, приклади, які він для нас робив, просто дозволили нам схопити камери й бігти працювати з ними, як із новим пензлем для живопису.

І в результаті перші кадри, які зняв Андрій Стефанов, є в нашому фільмі. Тобто перші секунди відеоматеріалу в його житті виявилися настільки вражаючими і прекрасними, що вони є в остаточній редакції нашого фільму, вони його відкривають.

У матеріалі Андрія відчувається художнє бачення. В Андрія не просто технічні якісь навички. В ньому відчувається художник, тому його матеріал такий прекрасний.

– Як ви з Андрієм познайомилися?

– З Андрієм ми знайомі дуже давно. Андрій навчався в Харкові, і ми познайомилися в Харкові. Потім, коли в 2004 році ми придбали цю власність у Криму – наш садочок, ми це робили саме, щоб приєднатися до Андрія, який там жив, він кримчанин.

Його сад і виноградник були поруч. І ми весь час спілкувалися. Андрій взагалі універсальний. Він, крім того, що номінований на нагороду від Спілки американських кінооператорів за свій, уявіть, кінодебют, він прекрасний винороб! Так шкода, що він втратив можливість цієї творчості в Криму. У нього було завдання зробити найкраще вино в Криму, і він до цього успішно йшов.

Він прекрасний пейзажист, ми багато спілкувалися щодо мистецтва і щодо можливості розвитку його мистецтва і нашого. 10 років фактично спільного життя в Криму надали нам можливість порозумітися на 100%, іноді без слів.

Хоча під час зйомок спочатку він мав зі мною багато проблем. Бо як режисер без жодного досвіду я мав надто жорстке уявлення, що я хочу отримати з кожного епізоду. І я часто починав кричати: "Андрій, що ти робиш? Я просив тебе про інше!". А він як справжній перфекціоніст казав: "Слава, заспокойся, я вже давно відзняв, що ти хотів, зараз я хочу спробувати щось нове". І дуже швидко я зрозумів, що всі його рішення набагато цікавіші, ніж будь-які мої ідеї того, що можна зняти.

– Як ви познайомилися з Бренданом?

– Дружина і творчий партнер Брендана Анієла Сидорська, продюсер нашого фільму, знайшла наші роботи в мережі і дуже зацікавилася можливістю спільного проєкту щодо анімації. І я, звісно, надав згоду, але відбулося щось дивне з нашим мейлом, і наш лист потрапив у спам. Але вона нас знайшла знову за 5 років.

І отут ми вже з Анієлою і Бренданом підписали нашу угоду про використання наших образів у анімації. Цей проєкт потихеньку просувався, але тут почалося повномасштабне вторгнення...

– Наша кінокритикиня Соня Вселюбська написала, що "Порцелянова війна" відрізняється від документальних фільмів, які зараз знімають українці: ваш фільм не шокує натуралістичністю, а заворожує художньою мовою. 

– Мистецька складова завжди важлива. І фільм Мстислава Чернова – це не лише унікальний і героїчний документ, це дуже професійна мистецька робота. Це не матеріал для архівів і протоколів, це справжній шедевр кінематографії.

Можна представляти фільм Сенцова "Реал" як щось випадково зняте (сам Олег так його і представляє). Але, перепрошую, ця камера фіксує перемикання уваги досконалого командира і режисера водночас. І це робить справжнім мистецтвом такий нібито рандомний матеріал.

Наш фільм від початку був зосереджений на мистецтві, це так. І він був зосереджений на культурі, події в Україні подавалися через роботу художників. І наш анімаційний проєкт додав нам певні інструменти. Ми отримали можливість не лише показувати війну, як це робиться в новинах, а давати вже через мистецтво менш шокуючий погляд на війну.

Ми отримали також щось на кшталт машини часу чи машини уяви. Тобто ми отримали можливість розказувати про наше минуле, не лише показуючи архівні кадри, і озвучувати наші мрії про майбутнє, не лише поглядаючи в стелю.

І ми з Андрієм отримали 500 годин матеріалу. Цього більш ніж вистачало. Брендан і Анієла і Пола ДюПре Песмен, наш продюсер, з їхнім бездоганним смаком, вони ніколи не обирали щось найбільш вражаюче, вони завжди обирали щось найбільш важливе. І звісно, цей подвиг монтажу зробив фільм динамічним і захопливим.

Я тут неодноразово чув, що фільм для глядача виглядає іноді як блокбастер, лишаючись при цьому документальним. Я неймовірно вдячний моїм товаришам по підрозділу, які зробили цей проєкт можливим: воювали замість мене, перебираючи на себе мої ризики, виконуючи за мене мої обов'язки.

Вони також взяли бодікамери і зафільмували битви в Бахмуті, надали матеріали з дронів і використали додаткові дрони не лише для прямої бойової роботи, а й для зйомок. Ну і поєднати весь цей матеріал, анімацію, кадри бою, щось художнє, що ми знімали з Андрієм, вдалося через дуже потужні і нові мистецькі інструменти.

Наприклад, технологія INVIZI grain. Це те, що Брендан Белломо розробляв багато років і вперше використав у нашому фільмі, а зараз успішно продає: перетворення цифрового контенту на щось, ніби це зняте на плівку.

Анімація в нашому фільмі завдяки роботі в студії BluBlu у Польщі теж є дуже непересічною як змістовно, так і технологічно. Тому що це розпис, глазур і глазурні фарби, які дійсно оживають на поверхні порцеляни. Сканування цих робіт відбувалося в реальних умовах: ми знімали на руїнах, на робочому місці та в лісі.

Студія BluBlu отримала фотографії всіх Аніних розписів, усіх наших робіт за 20 років. Вони вивчили Анін стиль для того, щоб продовжити створені нею спеціально для фільму розписи. Аніна мистецька мова дуже метафорична, вона ніколи напряму не змальовувала насильство і руйнування. І вони змогли в Аніному стилі, Аніною мовою проілюструвати те, що ми розповідали. Просто в нашому стилі продовжити наше мовлення. Це вразило навіть нас.

– Які у вас очікування від прокату в Україні?

– Фільм створювався для західного глядача. Він справді навертає людей на бік України. Я взагалі не думав, якщо чесно, про українського глядача, коли створювався фільм. Бо що ще пояснювати українцям про це, чого ще вони не бачили?

Але виявилося, що фільм надихає людей, військових і цивільних, які доєдналися, які вклалися в нашу боротьбу, бо фільм нагадує їм про їхнє місце в історії. Вони доєдналися до боротьби за Україну, нашу свободу не лише тому, що вони хотіли врятувати своє майно чи родину. Вони відчували своє місце в історії, свою відповідальність і це важливо – нагадувати усім нашим добровольцям, усім нашим волонтерам, що вони дійсно є на передньому краї боротьби демократії й диктатури.

І, як каже Брендан Белломо: так, бої зараз точаться в Україні, але ця лінія фронту проходить через весь світ. Наш фільм не про Україну і не про українців лише. Це фільм про кращих людей світу, які виборюють свободу тут і зараз.