Архипенко, Яблонська і навіть Жадан. Що показували українські митці на Венеційській бієнале сучасного мистецтва

В цей день в італійській Венеції стартує найвпливовіший і найстаріший фестиваль сучасного мистецтва – Венеційська бієнале. З 1895 року вона вже 60-а. Національні павільйони на ній прирівнюються до представництв іноземних країн і користуються екстериторіальністю. Щодвароки національні мистецькі проєкти в них змагаються за нагороду – Золотого лева.

Сьогодні у Венеції розпочалась українська програма, завтра відбудеться презентація українського національного павільйону з проєктом "Плетіння сіток".

Перша Венеційська бієнале для незалежної України відбулася у 2001 році, але історія присутності українців там значно триваліша. До цього українські митці та мисткині представляли свої роботи у складі російських, радянських чи міжнародних експозицій.

Разом із мистецтвознавцем і куратором Олександром Соловйовим згадуємо знакові проєкти українських митців у різні роки Венеційської бієнале та говоримо, чому важливо зберігати тяглість нашої участі на цій події.

Перший українець на Венеційській бієнале

Художник і один з основоположників кубізму в скульптурі Олександр Архипенко був першим українцем, який узяв участь у Венеційській бієнале. Сталось це 1920 року.

На цей час імʼя Архипенка вже було відоме у світі: у попередні роки митець виставляє роботи на "Салоні незалежних" у Парижі, на групових та індивідуальних виставках у Німеччині, Чехії.

На бієнале для нього виділяють окрему залу, де він експонує 48 творів, а посередині розміщує кубістичну скульптуру "Гондольєр".

На той час Україна формально перебувала в складі Російської імперії, павільйон на бієнале для якої будує український меценат Богдан Ханенко. "Це був один із перших павільйонів поруч із Британською імперією, Німеччиною, Францією", – розповідає Олександр Соловйов.

"Від Рєпіна до Олександра Мурашка Україна була присутньою на бієнале, але в загальноросійських проєктах. У світлі сьогоднішніх процесів деколонізації називання імен цих українців набувають особливого сенсу", – наголошує мистецтвознавець.

Радянський павільйон

1924 року російський павільйон уперше представляють як радянський, і однією з його учасниць стає Олександра Екстер. Вона презентувала 20 ескізів для театральних та кінопостановок, зокрема проєкти костюмів до німого науково-фантастичного фільму "Аеліта" режисера Якова Протазанова.

Її головною роботою стало кубофутуристичне панно "Венеція", яке мисткиня створила незадовго до відкриття бієнале. На ньому Екстер зобразила шалену атмосферу нічного італійського міста, де весь простір нагадує хаос і карнавал.

Справжньою сенсацією та роботою-фаворитом на Венеційській бієнале у 1928 році став знаменитий триптих "Життя" Федора Кричевського, першого ректора Української академії мистецтв. Ліва частина триптиху показувала зародження любові, центральна – сімʼю, що збирається разом, а права – батьків, які зустрічають сина з фронту.

У 1930 році для участі у Венеційській бієнале відібрали роботу "Інваліди" Анатоля Петрицького – про руйнування, втрати й голод після закінчення Першої світової війни. Після цього картину експонували в Берліні, Цюриху, Берні, Женеві, кількох американських містах. Це була одна з робіт, про яку тоді найчастіше писала закордонна преса, а колекціонери прагнули її придбати.

"У 50-ті роки Радянський Союз уже використовував бієнале як пропагандистську річ. Величезні делегації з усього СРСР демонстрували досягнення соцреалізму – те, що було властивим тоталітарній країні, у якій мистецтво служило ідеології", – коментує Соловйов.

"Хоча художники були прекрасні: Тетяна Яблонська, Георгій Меліхов, Віктор Рижих – але до сучасного мистецтва, а Венеційська бієнале – це виставка сучасного мистецтва, їхні роботи стосунку не мали".

Незалежна Україна

49-та Венеційська бієнале у 2001 році стала першою для участі українських митців уже в незалежній державі. Тоді шестеро митців Арсен Савадов, Валентин Раєвський, Олег Тістол, Юрій Соломко, Ольга Мелентій і Сергій Панич представили "Перший український проєкт", або ж "Палатку". Усередині армійської палатки помістили діораму з зображеннями соняшників, Чорнобильської атомної електростанції та фрагментами з масових протестів "Україна без Кучми".

Поруч із основною експозицією, за спеціальним запрошенням тодішнього куратора бієнале Гарольда Зеємана, демонстрували фото "Чорнобиль" Віктора Марущенка та відеороботу "Психоделічне вторгнення броненосця "Потьомкін" у тавтологічному галюцинозі Сергія Ейзенштейна" Олександра Ройтбурда. "Потім фільм Ройтбурда придбали в колекцію Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку, що є доволі рідкісним випадком", – відзначає Соловйов.

Невідворотність часу в проєкті Віктора Сидоренка

2003 року Україну на Венеційській бієнале представляв проєкт "Жорна часу" Віктора Сидоренка. Це мультимедійна композиція, що вміщувала картину, дві інсталяції та відео. На останньому група чоловіків методично крутила жорна, утілюючи байдужість одне до одного, попри співіснування та дію в одному просторі. Центральним героєм для проєкту Сидоренка виявляється час – він біжить, утікає, змінюється, але ніколи не зупиняється.

Один із найцікавіших павільйонів світу

Українська експозиція 2007 року називалася "Поема про внутрішнє море", що перегукувалася з назвою фільму "Поема про море" за сценарієм Олександра Довженка. The Daily Telegraph назвали її однією з найцікавіших разом із пʼятьма іншими з Британії, Франції, США та Середньої Азії.

Представлені Україною роботи стосувалися самоідентифікації і намагалися знайти відповіді на питання "що означає бути українцем?", і як на це самовизначення можуть впливати митці зі своїми практиками.

До створення павільйону долучили митців із США, Британії та Німеччини. Сергій Братков, Борис Михайлов і німець Юрген Теллер представили свої фотографії, британська мисткиня Сем Тейлор-Вуд – два нові фільми, Олександр Гнилицький і Леся Заєць – відеоінсталяцію, англієць Марк Тічнер – скульптури, американець Dzine – човен, яким можна плавати венеційським Гранд-каналом.

Осмислення радянського спадку

Український павільйон 2013 року розмістився в Палаці Лоредан на площі Сан-Стефано. Усі роботи ставили питання, як ми мусимо ставитися до власної історії, памʼятати її та осмислювати.

Жанна Кадирова представляла відеоінсталяцію "Памʼятник памʼятнику", де документувала трансформації скульптури в середовищі міста.

Гамлет Зіньківський презентував одразу два проєкти: "Книга людей" з інсталяціями сотні портретів, виконаних у сірникових коробках, і "Наодинці з собою" – серія малюнків кульковою ручкою про ставлення людини до самої себе. Микола Рідний виступив із відео "Монумент", де показав процес знесення радянського пам'ятника в Харкові.

"Дуже запамʼятався проєкт Нікіти Кадана – інсталяція "Бабушка", – розповідає Соловйов. "Вона була побудована за зразком бетонного мавзолею, позаду якого розміщувалася скляна вітрина з хлібинами. З плином часу вони чорніли".

Робота символізувала живе поховання соціального добробуту, яке прагнули побудувати в радянський час.

Розмови про надію

У 2015 році експозицію українського павільйону «Надія!» розмістили на набережній між Джардіні й Арсеналом – двома основними локаціями проведення Венеційської бієнале. Серед художників, чиї роботи були представленими, – Жанна Кадирова, Нікіта Кадан, Євгенія Бєлорусець, спільний проєкт Миколи Рідного та Сергія Жадана, Анна Звягінцева, Артем Волокітін і художники "Відкритої групи".

Спільний проєкт Рідного та Жадана складався з банера Миколи та віршів Сергія. Його назва "Сліпа пляма" критикує те, наскільки ЗМІ та соцмережі спрощують реалії, коли зображення використовуються для ілюстрації розповіді і вирвані з контексту. А вірші індивідуалізують жертв насильства.

Євгенія Бєлорусець представила серію фотографій про роботу шахтарів на Донеччині та Луганщині. Її герої продовжують жити й працювати в умовах війни, обʼєднуючись у спільноти, існування яких нерідко стає перешкодою для військового насильства.

"У 2001 році під час першої участі українців у бієнале все відбувалося біля Джардіні, навіть не на території самої бієнале. У 2015 році проєкт був уже в скляному, спеціально побудованому павільйоні, прямо на набережній від Джардіні до Арсенале – епіцентру події. І над цим павільйоном майорів синьо-жовтий прапор. Глядач не міг пройти повз. Це багато свідчить про розвиток нашої участі", – коментує Соловйов.

Бієнале повномасштабної війни

Початок повномасштабного вторгнення поставив під сумнів участь України на Венеційській бієнале у 2022 році. Кураторкам Марії Ланько та Лізаветі Герман довелося евакуювати скульптуру "Фонтан виснаження" Павла Макова з Києва. Попри повномасштабну фазу війни й усі ризики, український павільйон у Венеції відкрили.

Вперше модель фонтану, який вичерпує свою воду, Маков створив ще у 1995 році, коли Харків залишився без води через аварію. У Венеції він вперше запрацював із водою.

Бронзові воронки, що формували каскад і стікали водою, символізували про тотальне виснаження суспільства не тільки в Україні, але й в усьому світі.

Цьогорічний груповий проєкт українського павільйону "Плетіння сіток", кураторами якого стали Вікторія Бавикіна та Максим Горбацький, – метафора дуже знайомої нам активності, особливо на початку повномасштабної війни. Плетіння маскувальних сіток – не лише про спільність, співіснування різних досвідів в одному просторі, а й намагання подолати страх і тривожність, взаємодіючи з іншими. І спроба побудувати звʼязки між митцями, навіть якщо у ваших руках знаходиться щось крихке.

У межах цього проєкту покажуть три роботи. Перша – відео "Цивільні. Вторгнення" від Андрія Рачинського та Даніїла Ревковського, де зібрані відео та фото цивільного населення різних українських міст про їхнє усвідомлення війни.

У Лії та Андрія Достлєвих – теж серія відеоробіт Comfort Work, де митці дослідити стереотипи та кліше про українців, які вимушено переїхали за кордон через війну.

Катерина Бучацька презентуватиме серію робіт "Щирі вітання" від 15 нейровідмінних художників і художниць про те, як в умовах війни змінюються наші мова й поведінка.

Олександр Соловйов наголошує на важливості участі України у бієнале у воєнний час: "Венеційська бієнале – одна з найбільш престижних подій у світі мистецтва. Її часто критикують, зокрема за консерватизм, хоч і національні павільйони багатьох країн відкривають свої простори для участі художників з інших країн. Цього року, наприклад, "Відкрита група" показуватиме свій проєкт у польському павільйоні.

Наша присутність – це ще й про солідарність із тією країною, яка переживає важкі часи. Це дуже важливо. І дуже показово, що в Арсенале буде український павільйон, а російського – ні".

Російського павільйону і справді не буде, проте він таки відкриє свої двері цьогоріч і представить болівійське мистецтво.