"Він практикував "бумеранг любові" як духовну практику": яким Ігор Козловський запам’ятався сучасникам
10 грудня, у Міжнародний день прав людини, організація Центр громадянських свобод вперше проведе щорічну Премію імені Ігоря Козловського – за утвердження людської гідності. Вона відзначає людей та ініціативи за досягнення, які мають значущий вплив на суспільство та підкреслюють роль прав людини. Організатори події наголошують, що правозахист – щоденна практика кожної людини, яка проявляється в різних сферах: культурі, освіті, політиці, бізнесі, медіа, війську, науковій діяльності тощо.
Ігор Козловський, на честь якого започаткували премію, є українським релігієзнавцем, філософом і громадським діячем. Багато років він досліджував питання релігії, культури та цінностей, викладав у Донецьку, займався міжрелігійним діалогом і просвітництвом. Після окупації Донбасу залишився у рідному місті, продовжуючи говорити про свободу і гідність – за що у 2016 році його ув'язнила окупаційна влада.
Провівши 700 днів в російській неволі, він вийшов із неї незламним і сповненим віри у людей. А у 2023 році пішов з життя через серцевий напад.
Про те яким насправді був Ігор Козловський і за що його називають "людиною совісті"? Спеціально для УП.Культура розповідають рідні, близькі та учні вченого.
Валентина Козловська, дружина Ігоря Козловського
У Ігоря не було личин і масок – що вдома, що в публічному просторі він був собою. Міг спокійно спілкуватися з будь-ким, тому що був людиною порядною та чесною. Через це до нього тягнулися інші, особливо молодь.
Він був океаном знань – не тільки щодо історії, релігії, філософії. Ігоря цікавило більше і ширше. Знав про кухні народів світу, розбирався у різних винах, багато подорожував, зібрав цілу бібліотеку. Через цей рай інформації з ним завжди було цікаво, де б ви не опинилися.
У Ігоря була феноменальна пам'ять. Він читав швидко і багато, конспектував безліч інформації, яку потім міг цитувати. Коли стопка книжок на столі небезпечно виростала, він їх дарував або давав почитати. Його бібліотека містила видання, зокрема, про всі релігії світу, а останні роки його цікавили мозок людини, нейрофізіологія, пам'ять, нейронні зв'язки. Але його інтереси були різні – японська поезія, художня література, фантастика, детективи.
До деяких книжок він часто повертався. Одна з них – це видання казок народів Півдня 1960-их років. Її Ігорю ще в першому класі подарував однокласник, який через рік по тому загинув в автокатастрофі. І ця книга з казками була з ним завжди, він пам'ятав і був вдячний. Інша така – Боккаччо "Декамерон" в українському перекладі Миколи Лукаша. Її Ігорю подарувала його бабуся в Макіївці, коли той був школярем. Періодично він діставав "Декамерон" і зачитував уривки.
А ще Ігор був майстром слова і любив писати. Тому має кілька виданих книг. Навіть листи та телеграми, які він мені присилав у 1970-ті, були визначними. Такими щирими та відвертими, адже він любив і вмів передавати те, що у нього на серці. Він також часто цитував притчі, зокрема, хасидські, та розповідав анекдоти. І йому це так добре вдавалося, всі сміялися.
Мій чоловік завжди був у формі – тренувався, ніколи не лежав з температурою і не мав медичної карти. Але у полоні рвало не тільки його тіло, а й серце. Єдине, що не могли зламати в російській неволі, це його дух. Якщо в людині є любов, то її не позбутися. Це внутрішнє відчуття, що робить людину людиною. Дух Ігоря тримав не тільки його, а й нас. І продовжує це робити.
Олена Казанська, учениця Ігоря Козловського
Суботами Ігор Анатолійович проводив лекції, куди мене запросили друзі. За розповідями інших я думала, що це божественна постать, яка не ходить по землі, а парить над нею. Першу лекцію погано пам'ятаю, тому що я сиділа трохи зачарована, слухаючи, як він говорив. Ігор Козловський розповідав про новітні релігійні течії, практики, техніки. З повагою, толерантністю та абсолютним прийняттям. З першого погляду до нього не можна було залишитися байдужим.
З часом я почала з ним працювати й бачила, які різні люди приходили. З Білого братства (неорелігійна течія початку 1990-их – прим. ред), антагоністи, віряни, психічно нестабільні, навіть пам'ятаю сімох, які вважали себе Ісусом. А він всіх з повагою вислуховував, його не можна було чимось здивувати. Це була настільки розширена свідомість, що він міг знайти спільну мову з будь-ким. Був амбасадором постійного діалогу. Такої атмосфери тотального прийняття я більше ніде не відчувала.
Тодішній Донецьк був небезпечним. Люди при тобі стріляли, продавали заборонені речовини тощо. А я ніби жила зовсім в іншому місті, де вивчала капоейру, духовні співи, йогу, інші мови та культури. Він казав: "Якщо ти практикуєш, це завжди має бути школа, майстер, парампара, традиція". Ми співали пісні різними мовами, вивчали японську, португальську, арабську. Ігор Анатольович запрошував майстрів з капоейри та оплачував їх, допомагав подаватися на різні стипендії.
Ми з ним багато сміялися та, попри різницю у віці, дружили. Проте я не могла підійти до нього і просто так завести розмову. До нього завжди був шанобливий страх. Тому і на лекції до нього ми всі готувалися надвідповідально, неготовим прийти було соромно.
Коли він повернувся з полону, то сильно применшував в інтерв'ю свій стан і тортури, які над ним вчиняли. Він кульгав, щурився, бо сильно впав зір, був сумніший. Але це була та сама людина, яка не втратила віру у людство. Ігор Козловський і після повернення казав, що Донбас треба повертати через діалог.
Лілія Алексєєва, учениця Ігоря Козловського
Вперше Ігоря Анатолійовича я зустріла студенткою у 1998 році. Другий семестр розпочинався двома його парами. В цей же день відкривалися Зимові Олімпійські ігри, я завжди за будь-яких обставин дивилась пряму трансляцію церемонії відкриття Зимових ігор. Цього разу я збиралася відсидіти одну пару і піти додому. Проте коли Ігор Анатолійович почав говорити, здалося, що час зупинився. Тільки вдома я помітила, що пропустила трансляцію, але не шкодувала анітрішки.
Ігор Анатолійович вмів не тільки зацікавити, а й закохати в тему і сам процес навчання. Заглиблюватись, ставити цілі – за горизонт, не бути байдужим ні в чому і ніколи. Якщо ти не любиш те, що робиш, то воно неживе. Він казав, що треба постійно розвиватись і розвивати (дослідження, стосунки, навички тощо), інакше – занепад! А також наставляв жити в радості та в русі, посміхатися, дарувати, дякувати. Спостерігати за собою, усвідомлювати постійно і робити відповідальний вибір.
На лекціях Ігоря Анатолійовича аудиторії були заповнені вщент. І неважливо, то була лекція про даосизм чи про Берестейську церковну унію, люди йшли побути в присутності викладача, щоб надихнутись, зарядитись, сповнитись світом, який він дарував.
З його настанов я завжди пам'ятаю наступне. Людина – це процес (любові, відповідальності, радості, гідності). Любов – це дія. Радість – це зусилля. Основа життя – це баланс (у всіх сферах). Внутрішній світ такий же безмежний, як і зовнішній.
Анна Грувер, авторки книжки "Вільний у полоні" про Ігоря Козловського
Ця книга робилася важко і через сльози, але врешті дала сили, на які я не чекала. Впевнена, ці сили завдяки голосу Ігоря Козловського вона дає і кожному читачеві. Я робила її із великою любов'ю і повагою.
Спочатку було те, що Ігор Козловський назвав би Зустріччю. Саме так, бо він казав: "Я люблю Зустрічі з великої літери, коли переді мною відкривається щось незвичайне і робить цю Зустріч особливою Подією. Це особливо загострилося в останні роки різних особистих потрясінь, які принесла в наше життя війна". А пізніше у мене був довгий шлях до опрацьовування найрізноманітніших матеріалів: лекцій, публічних виступів, інтерв'ю, статей, архівних відео, віршів.
В ньому – неймовірне поєднання суворої сили та лагідності. Такої батьківської ніжності. Здатність не лише слухати, але й чути. Саме тому розмова з Ігорем Козловським – це завжди діалог.
Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод – лауреата Нобелівської премії й засновника Премії імені Ігоря Козловського
Він говорив, що думає, і робив те, що говорить. Це звучить, як проста формула, яка часто не проходить випробування. Ця людина тонко відчувала світ і все в ньому, з увагою і любов'ю до всього ставилася. Він дійсно став образом українського Донецьку, яким той колись був.
Я опитувала пана Ігоря під час збору свідчень від людей, які вижили в полоні. І він розказував, як його тримали в камері смертників. У підвальному приміщенні не було вікон, свіжого повітря, денного світла і, звісно, людського спілкування. Йому було там складно дихати, а по підлозі текла каналізація. Звідки вилазили щури, яким Ігор Козловський читав лекції з філософії, щоб бодай чути свій голос.
Але навіть не це мене найбільше вразило. Він говорив: "Попри те, що я це пережив, цей досвід не дає мені підстав відчувати себе жертвою. Бо основою нашого існування є гідність, а не жертва". І мені здається, що це важливе вистраждане знання, яке потрібне зараз нам в Україні. Все, що ми робимо, і всі випробування, які ми проходимо, – це не наша жертва. Ми боремося за найменший шанс для наших дітей мати свободу та жити без ціни насильства, тому що в нас є гідність.
Ми зараз на межовому досвіді. З одного боку ми бачимо у цій війні приклади жорстокості, насильства та ницості. А з іншого – душевну щедрість, звитягу, допомогу одне одному та як люди буквально ризикують своїм життям заради інших. серед цих крайнощів нам потрібні маяки, за які ми можемо зачепитися внутрішнім поглядом. Нам хочеться, щоб Премія імені Ігоря Козловського підсвітила людей, які є справжніми рольовими моделями і які стануть для всіх українців маяками.
Ігор Козловський розказував, що його певний час тримали в камері з іншими людьми, і він практикував "бумеранг любові" як духовну практику.
"Протягом майже двох років полону я використовував саме цю практику, я називав для себе це "бумеранг любові". Ти кидаєш цей "бумеранг" у простір, і навіть коли знаходишся в одиночці, в камері смертників, а поруч комусь погано, ти можеш передати через когось їжу, книгу, а можливо просто слово. І це працювало. Такий "бумеранг любові" продовжує наше життя і наповнює його сенсом. Саме тому, що ми люди. А люди мають людський вимір свого життя. Цей вимір має назву – любов".
Світ тільки відкриває Україну, і мені дуже хотілося б, щоб він дізнався про Ігоря Козловського і його "бумеранг любові", що став вистражданою практикою у російській неволі.