Розстріляне відродження на латвійський лад: на фестивалі "Миколайчук OPEN" покажуть фільм про репресовану латвійську акторку
Вона була зіркою німецького німого кіно. А після увладнення в Німеччині нацистів повернулась до рідної Риги і грала в театрі. В Радянському Союзі, який тоді ще не встиг окупувати Латвію, опинилась випадково. Проїздом у Москві її вмовили зіграти сезон в одному з театрів. І це було фатальною помилкою – невдовзі її арештував НКВС, назвав "іноагенткою" і "латиською фашисткою" та врешті розстріляв.
Ця історія знаменитої актриси Марії Лейко стала фільмом завдяки латвійському режисеру Давісу Сіманісу. Фільм "Мовчання Марії" вперше було презентовано цьогоріч на Берлінському кінофестивалі. Тепер його покажуть і в Україні – стрічка змагатиметься в Міжнародному конкурсі фестивалю Миколайчук OPEN, який відбувається цими днями в Чернівцях.
Кінооглядачка УП.Культура Єлизавета Сушко подивилась цей фільм ще у Берліні. Їй він згадувався і при перегляді українського фільму про митців-жертв сталінського терору "Будинок "Слово". Нескінчений роман". Єлизавета поспілкувалась із Давісом про його фільм, Балтію, перетин контекстів та людських доль та про отруйну рсійську культуру.
Моє перше питання буде, звісно, про ідею для створення цього фільму. Як вона народилась та чому ви вирішили її втілити?
Фактично, це почалося з цього моменту, коли я проводив дослідження для свого попереднього фільму. Я дізнався про Марію Лейко, а також про останні два роки її життя.
Вона була у Венеції, але збирається і їде до радянської Росії, щоб забрати онучку, яку народила її донька, але померла під час пологів. І ось бабуся приїжджає, щоб забрати дитину і, можливо, повернути її на Захід. Але їй дають "вибір", можливо, залишитися на деякий час, щоб грати в театрі, а також зробити ті документи, які потрібні для вивезення дитини за кордон. Вибір без вибору, тому вона залишається і зрештою її переслідують і вбивають.
Тоді я подивився на цю історію як насамперед історію про долю матері та дитини. Це був перший поштовх, який мене зацікавив.
Але, заглиблюючись, я усвідомив, що життя Марії Лейко – це відкритий та широкий образ того часу. Вже під час знімання ми з командою побачили наскільки її історія може стати застереженням з минулого і як вона стає все більш важливою з кожним днем.
Деякі ваші герої та героїні багато говорять російською. Але кожен з них не російський актор, вірно?
Ні, це латвійські актори. Говорять російською, бо вони були латишами в радянській Росії. Багато з них, персонажів, я маю на увазі, займали високі керівні посади. І це була одна з причин проведення цих так званих "національних операцій" чи "геноцидних операцій".
І це прокладає мости до того, що ми спостерігаємо останні два роки в Україні – жахлива війна, кривава війна, яку розпалює Росія. Отже, так, це латвійські актори, які грають латишів, але в Радянській Росії вони розмовляли російською з легким латиським акцентом.
Я розумію, так. В Україні також багато російськомовного населення було і є зараз. І це частина історії й нашого життя. Але зараз для нас російські актори в іноземних фільмах – це неприємні відчуття.
Ми повністю розуміли цей момент. Український контекст та сила українців нас надихає. Ми з країн Балтії можемо підтримувати Україну. Це наша мета.
І, звісно, все, що стосується Росії зараз, ми не розглядаємо. Коли ми думали, де могли б знімати Москву, лише за кілька місяців до початку війни ми зібралися поїхати до Харкова і знімати там. А потім почалася війна і цей план не вдалося здійснити.
Ми ж навіть хотіли знімати цей фільм у копродукції з Україною, а тепер, коли Харків частково зруйновано, я все більше бачу звʼязок з тим минулим і сьогоденням.
Як ви обирали акторку на головну роль – на роль легендарної Марії Лейко?
Це був досить важкий процесом і ми пройшли через багатьох актрис. Навіть до самого початку фільмування у нас була інша актриса. А потім мені нагадали про Ольгу Шепіцьку, яка роками не грала ні в театрі, ні в кіно. Вона неймовірна акторка та має вигляд героїні нуарного фільму, такої акторки до Другої світової війни.
Також на цей вибір вплинув мій батько [Девіс Сіманіс старший] – дуже відомий кінематографіст у радянські часи, а також у 1990-х роках. І як найвідоміший режисер у Латвії, він знімав у фільмі саме її й з ним приїхав на Берлінале. А тепер я, його син, на цьому фестивалі з фільмом, де зіграла ця ж акторка.
Поговорімо про візуальну частину фільму. Мені здається, що ви обрали чорно-білий сеттинг не лише задля зображення часу. Я відчуваю, що за цим стоїться більша ідея. Це ж відчуття в мене було при першому перегляді українського фільму про розстріляних українських письменників "Будинок "Слово", про яких, я впевнена, ви чули. Ваші фільми – про той самий час та про паралельні трагедії. І вони обидва такі контрастні – чорні та білі.
Є багато речей, які були закладені у візуал. По-перше, так, це використання чорно-білого кольору. Багато хто думає, що ми обрали чорно-білий сеттинг, бо Марія Лейко – зірка німого кіно. Щоразу, коли у вас є історичний фільм, чорно-біле читають як відсилання до минулого.
Для нас це було про детальний простір втрати. Я не хотів бачити в кадрі орнаменталізм, яскраве чи сучасне. Я хотів показати час, в якому людей вбивали, катували. Нам хотілося забрати всю приємність з картинки. Тільки для того, щоб зосередитися на героях.
Ви писали сценарій з двома жінками – вашими співавторками. Чи ви відчували момент, що вони як жінки краще розуміють героїню, бо вона жінка? Чи є взагалі, на вашу думку male gaze and female gaze, якщо йдеться про історичне кіно?
Так, ось чому внесок Табіти Руджате і Магалі Негроні був дуже важливим. Але я б не назвав це чоловічим поглядом у такому вигляді, бо ми скоріш були зосереджені на різних контекстах.
Я, можливо, був трохи більше зосереджений на політичному контексті фільму, на прихованому чи відкритому насильстві, а мої співавторки віддають перевагу розвитку лінії акторки та жінки.
Вже у процесі я зрозумів, чому я також зосередився на темі онуки. Мій первісток, син, народився лише чотири роки тому, якраз коли ми почали працювати над фільмом. Можна сказати, що він народився разом із фільмом. Але я відчув, що я знаходжусь на місці Марії – я батько, який не брав фізичної участі у пологах своєї дитини. І я роздумував як вона, не маючи контакту фізичного з дитиною, має її прийняти, полюбити й в певному сенсі поступово ставати матір’ю.
А де ви досліджували історичну лінію історії?
За першою освітою я історик. Тому я дуже, дуже прискіпливий у використанні будь-яких історичних джерел. Я досліджував різні види монографій, які написані на цю тему. І зупинився на різних мемуарах і біографіях.
Але в цьому випадку також було дуже важливо, що меморіал є в російській інституції, яка зараз є незаконною та забороненою. Саме вони збирали інформацію про всі репресії, тортури, а також біографії жертв. Це було цінне джерело, ми навіть змогли знайти документи, де є свідчення Марії Лейко перед стратою.